Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 27)

— Біля джерел? — здивувався пан Собеський.

— Авжеж. Щоранку йде вона до тих вод і довго сидить. Дивиться на струмочки, слухає птахів і чекає...

— Чого чекає?

— Мене тут ще не було, але багато хто мені говорив, що перед народженням Богдана прийшли на хутір три старці сивочолі. Довго про щось говорили з паном Хмелем, а потім повели їх із дружиною до лісу. Там, кажуть, кожен із них ударив своїм посохом об траву — і там, де стояли старці, завирували три джерела. Сказали тоді ті діди, що народить пані сина й повинна вона того сина щонеділі обмивати водою з цих джерел. І якщо на них дивитися, то починати з правого і закінчувати лівим. А не навпаки! Тоді й буде синок здоровим і житиме на користь людям. Так пані й робила. А з шести рочків Богданчик і сам бігав до тих джерел. І в похід ішов, умившись трьома водами. Ось лише не допомогли вони йому. Доброго ранку, пані!

Із тими словами Пилип побіг до воріт, до яких уже підійшла дружина покійного сотника.

Якуб із задоволенням відзначив, як змінилися обличчя його людей і панцирників. Вони добре відпочили, наїлися і привели до ладу коней. Кожен із них охоче кланявся йому і бажав доброго ранку та милості Господньої.

Залишалося подякувати пані Агафії. Можна, звісно сказати, що це борг перед Річчю Посполитою привів воїнів на постій у хутір. А той борг такий, що платити за нього не потрібно. Але це був не той випадок, і Якуб Собеський вирішив вручити вдові за постій десять золотих. Все ж сумнівався Якуб, що десь тут нудиться в бочках золото. А якщо й нудиться, то ніхто жінці про це ніколи не повідомить. Навіть дружині сотника козацького. Можливо, батько сказав синові своєму Богданові. Але чи повернеться той Богдан із полону каторжного? Небагатьом галерникам це вдавалося.

Підійшовши і вклонившись господині хутора, Якуб на деякий час онімів. Учора він бачив утомлену, вбиту горем, хворобливу вдову. А зараз перед ним стояла висока, красива, ще молода козачка, з характерним для її роду красивим обличчям, гордо піднятою головою і трохи глузливими очима.

Дивовижне перевтілення. Згадались Якубові Собеському балачки про те, як козачки періодично знаються з усякими лісовиками, домовиками, скарбниками, польовиками та іншою нечистю. Отримують від них трави таємні, настоянками яких поять своїх чоловіків, — і від того буйні, горді й неприборкані козаки побоюються своїх дружин і завжди просять у них поради у важливих справах. А декого, особливо баб на київських базарах, пан комісар і сам залюбки повважав би відьмами, якби не був таким високоосвіченим.

— Видно, ніч пішла на користь, пані? Добре виспалася наша господиня? — після довгої паузи запитав Якуб Собеський.

Удова широко й сліпуче усміхнулася.

— Та що той сон. Сама мука. Забрав мій Михайло радість і спокій з хутора. Щоночі знемагаю, думаючи про те, які муки приймає мій Богданко в полоні агарянському[124]. А тут перед світанком немов хтось сказав: уставай і йди туди, де сина обмивала недільною водою. То я й побігла до того місця. А там... У мене серце мало не вискочило. Сидить парубок! Думала: ось воно, диво Господнє! Повернувся мій синочок. Даремно люди говорили, що пан Бичик пропав разом із тим золотом, що зібрали ми на викуп Богданові. Дістався-таки він до клятого того Стамбула і викупив сина мого. Але ні... Не син мій Богдан сидів біля тих трьох джерел. То був інший парубок...

— Від чого тоді у моєї пані очі щастям світяться? — здивовано запитав Пилип.

— Від того, що парубка того Господь милостивий мені послав! Сказав той парубок, що бачив він дорогою трьох старців і ті веліли мені передати, що я більше не горюватиму й не сохнутиму. Я запитала, чи це ті старці, що явили три чудодійні джерела? І розповіла йому, як купала в тих водах свого Богданчика і як сниться він мені в кайданах залізних і з важким веслом у руках. І про пана Бичика сказала, що везе викуп за нього, та ось люди в те вже вірити перестали. І про те, що готова душу Господу віддати, щоб тільки раз побачитися з синочком. А парубок відповів, щоб я чекала сина свого. А про те, як я за ним побиваюся, він розкаже Богданові, коли його зустріне. Але для того потрібно ще море перейти і царя агарянського побачити. Перед тим іще мусить зайти в Чорний ліс, і оті люди за кущами його туди й проводять. А ще він дав мені хусточку з просвіркою.

— Пані, як тому вірити? — тяжко зітхнув Пилип. — Люди всякі зустрічаються. А хто бажає царя бусурманського побачити, той несповна розуму. Дурень якийсь...

— Постривай, Пилипе! — Ясновельможний пан комісар відштовхнув хутірського слугу і впритул підступив до вдови. — Скажіть мені, пані, чи не було в того парубка відмітки на обличчі?

— Відмітки? — здивувалася удова, а потім, подумавши, кивнула. — Плямочка у нього... Тут, нижче губи... Ще сказав він мені, що вчора дівчинку хрестив і про хрещеницю піклуватиметься...

— Коня мені! — зриваючи голос, крикнув пан Собеський. — Всі по конях! І Пилипові коня! Веди до того місця, холопе! Мерзотники! Не дали сигналу. Шкуру здеру. На кіл посаджу, якщо проґавили дурня!

— Та, може, й не проґавили. Зв’язали його і сидять на дурневі, — почувши це, підбіг заспокоїти пана комісара поручик Сторчак.

— Наздоганяй! — уже на ходу крикнув пан Собеський і помчав. Слідом, уміло тримаючись у сідлі, рушив Пилип.

Минувши луг і невеликий яр, вершники невдовзі опинилися на узліссі й тут змушені були перейти на крок. Вузька доріжка круто піднімалася вгору і ховалася серед дерев. Іще двічі вона піднімалася й опускалася по невеликих пагорбах, на яких міцно стояли віковічні луби, тверді граби, розлогі клени і незвично товсті осики. Дерева підпирали густий чагарник, уже вкритий листям.

Пилип зупинив коня.

— Тут це місце, пане!

— Так і є! Точніше — немає, — розчаровано вигукнув пан Собеський.

Ось вони, ті три джерела. Ось трава біля них прим’ята. Там, видно, й відпочивав той ненависний панові комісару парубок. А самого дурня немає!

Немає і трьох таємників, яких Якуб вислав для засідки.

— Шукайте! — заволав ясновельможний пан на своїх таємних служак, які щойно прибули з хутора. Ті миттєво скочили з коней і зі знанням справи повільним кроком рушили в різні боки.

Від них ніхто й ніщо не могло вислизнути. Ну хіба цей щасливчик-дурень, який мусив залишити бодай якийсь слід. А вхопившись за нього, можна дуже скоро його наздогнати. Не міг він далеко відійти. Не міг!

— Пане комісаре! — нарешті гукнули від густих кущів.

Якуб пішов на крик і оторопів. За кущами лежали троє його найкращих таємників, міцно зв’язані, й кожен із кляпом у роті. Не чекаючи, поки їх розв’яжуть, ясновельможний пан особисто видер шматок вовни з рота Яська.

— Говори, якщо шкури власної шкода!

Люто спльовуючи залишки вовни, досвідчений Ясько почав з головного:

— Туди пішли, по стежці. Дурень покликав тих, хто за ним стежив, і запитав про Чорний ліс. Ті двоє здивувалися й сказали, що там вони живуть і покажуть дорогу. Та ще й приймуть як дорогого гостя. Мовляв, що коні в них швидкі, тож до вечора точно будуть у тому лісі. А може, й раніше. Це як дідькові заманеться. Здається мені, пане комісаре, що ці двоє — лісові розбійники. А навіщо їм потрібен той дурень — і не уявляю.

— Ти краще скажи, хто вас, дурнів, зв’язав і рядком уклав? — гнівно вигукнув Якуб Собеський.

— Не знаємо... Їй-богу, не відаємо. Клянуся! Я біля стежки відразу заліг. І не спав — слухав, дивився. А потім щось мене придавило... Отямився вже тут, у кущах, а поруч Стає і Лесько.

— А ти що, кобилячий заде? — ясновельможний пан схопив за грудки звільненого від пут Леська.

— Нічого не бачив і навіть не почув. Самі знаєте, пане, я краще за всіх ліс чую, — закліпав очима таємник.

— І я нічого й нікого, — не чекаючи, поки пан звернеться до нього, швидко проговорив Стає.

— Значить, ти кобилячий зад! Якщо ви його не вистежите — до смерті звелю запороти батогами.

— Знайдемо, ясновельможний пане. Знайдемо, — стали кланятися всі троє.

— Як ти побачив, що дурень туди з розбійниками пішов? — сердито зиркнув на Яська ясновельможний пан.

— Та я швидко до тями прийшов. Спиною по стовбуру піднявся й побачив. Це потім ці двоє мене знову вирубили. Сильний у цієї гадюки удар.

— У якої гадюки? Що ще за двоє? — не зрозумів пан комісар.

— Та ви ж знаєте. Ці двоє, що вбралися реєстровими козаками. Той, що без бороди, запитав, куди парубок подівся. Я йому сказав, а він мене своїм кулачищем як садонув... Думаю, що вони теж у Чорний ліс подалися. Та ще про якогось сича казали, що біля хутора сидить. Тільки би з їхнього сліду не збитися...

— О Боже! Як же воно так?.. — підняв руки до неба Якуб Собеський.

— Дозвольте, ясновельможний пане, собачок із собою взяти...

— Яких ще собачок? — опустив руки пан комісар і витріщився на Пилипа, котрий це й запропонував.

— Я так розумію, що тепер ваш шлях у Чорний ліс веде? А там без собак сам чорт ногу зломить. А мої собаки того парубка винюхають. Адже залишив він пані свою хустку з просфіркою. Думаю, слід поквапитися, доки розбійники того парубка не порізали в лісі на дрібні шматочки. Напідпитку й прикінчать. Дурні їм у зграї не потрібні. Це точно...

— То біжи по собак. А я... А ми в погоню! — несамовито заволав ясновельможний пан.

Антонім ледь не розсміявся, коли побачив січовиків, які за воротами Чигирина приєдналися до його загону. Ледве стримали сміх і його таємники. Єдиним, хто озвався, був київський шинкар Йонатан: «Азохн вей!.. Такі справи, що залишається лише крехтіти». За це він отримав по шиї від Лешка. Хоча той перестав товкти свого в’язня після того, як Йонатан передав слова іншого шинкаря панові Дзевульському. Той, інший шинкар, розмовляв із паном помічником комісара польською і так, як говорять тільки в Кракові. Після тієї розмови пан Дзевульський довго походжав туди-сюди біля шинку, а потім велів тому шинкареві послати свого гінця куди слід. А ще велів погодувати Йонатана і не бити його.