Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 26)
— Милістю князя Сангуша. Князь — хресний батько сина сотника, нещасного Зиновія-Богдана, який пішов разом із батьком і там-таки, під клятою Цецорою, у полон до турка потрапив. З тих пір, як таке сталося з чоловіком і сином, пані й занедужала. Сохне й сохне. Та й з головою... Теє... Але про це мені не варто було говорити.
— Зібрали викуп за сина? — діловито запитав Якуб.
— Зібрали. Я сам викопав бочечку, яку пан сотник мені довірив. Ще золота дав князь і склали козаки, що в похід ходили з Хмелем. Ось уже рік як повіз той викуп пан Бичик у Стамбул, та так і немає від нього звісток.
— У сам Стамбул?
— Атож, у бусурманське місто. Листа пані отримала від сина, що він при каторзі якогось Капудана-паші...
— Це не ім’я, — зі знанням справи сказав пан комісар. — Так турки називають головного на галері. Якщо ваш Богдан на галері, то сумна його доля. А хочу тебе запитати, пане поручику, що то за «Чорний гетьман» з родоводу господарів цього хутора?
— «Чорний» від того, що коли татари напали на його замок і вбили матір, а дружину полонили, завжди в чорному одязі ходив гетьман Феодор Богдан Ружинський...
— Ану стривай... А чи не родич він підстарости канівського і черкаського Івана Ружинського...
— Так і є, — кивнув Немир Сторчак.
— Тоді я згадав, що то за гетьман!
Міг би й відразу згадати, та втома далася взнаки. Як не пам’ятати про козацького гетьмана, який, щоб помститися за загибель сім’ї, зібрав військо відчайдушних воїнів (при цій згадці Якуб Собеський гірко всміхнувся, адже цими воїнами передовсім і були січовики з Війська Запорозького Низового), наздогнав татар ще до Перекопу і розбив їхнє дванадцятитисячне військо. Потім зважився на похід до Криму — і повів великий загін кінноти за Перекоп. А там атакою з суші та моря козаки Ружинського взяли Гезлев[118] і Кафу[119]. У Кафі — а то найбільший невільничий ринок Криму — гетьман Ружинський вирізав усіх мусульман. Це була помста за свою матір і дружину. З цими ж силами він відтак переправився на кавказький берег, де взяв багато турецьких укріплень; і далі його чайки[120] обійшли все узбережжя Чорного моря, руйнуючи турецькі міста і винищуючи їхніх мешканців. «Чорний гетьман» узяв приступом Трапезунд[121], потім Синоп — і зруйнував його дощенту, а відтак підійшов навіть до Стамбула і взяв під ним багату здобич. Зрештою в гирлі Дунаю взяв фортецю Кілію[122].
Король польський Стефан Баторій високо оцінив заслуги гетьмана Ружинського та його козаків і в 1575 році подарував йому замок Трахтемирів!
Пригадалися навіть слова славного польського геральдика пана Папроцького про того гетьмана: «Чоловік серця великого. Знехтував він багатствами і полюбив славу захисту кордонів. Відмовившись від тимчасових земних благ, пізнаючи голод і нужду, воює він, як мужній лев, і жадає лише кривавої бесіди з невірними».
І справді як лев накидався він на землі татарські й розоряв їх дощенту. А ще виставив січовиків далеко в степу на Лівобережжі і сказав, то земля Війська Запорозького! Восени наступного 1576 року козацький гетьман вирушив походом на турецький Поган[123], недавно відбудований османами для того, щоб перекрити козакам вихід у гирло Дніпра і в Чорне море. Його військо зруйнувало фортецю дощенту, закладаючи порохові міни. Там, унаслідок невдало спланованого вибуху, він загинув. Якби не смерть великого воїна, то, можливо, кордон із Кримською ордою починався б від Перекопу.
— То гетьман Феодор Богдан Ружинський був дідом Богдана, який зараз страждає в османському полоні?
— Так і є, ясновельможний пане, — мовив Пилип. — На честь діда й ім’я в нього — Богдан! Зиновій Богдан Хмельницький! Любили ми його дуже, а самого сотника дуже поважали. Добрий був господар і мудра людина. Він часто повторював, що жити слід за трьома правилами. Перше: поважай старших завжди і всюди, допомагай їм, оберігай, захищай, розділи з ними хліб і воду. Друге: гостя шануй, пригости й обігрій його і відпусти засвітла. І третє: жінка — осердя всього світлого на цій землі. Люби матір свою, сестру, дружину, дочку. Не гноби їх, а даруй їм радість, і вона повернеться тобі сторицею!
— Так і є! Мудрий був чоловік. Добре міг би навчити сина, та й козаків своїх. Шкода, що доля забрала його в Речі Посполитої. З ним було б державі спокійніше і надійніше. А Річ Посполита його ніколи не забуде, — урочисто вимовив ясновельможний пан комісар. Відтак випив вина і надовго задумався. Панові поручику й Пилипу здалося, що він навіть задрімав. Але Якуб струснув головою, мало не скинувши свою оторочену соболем шапку, й суворо подивився на хуторянина. — Скажи мені, Пилипе, а чи є тут поблизу три джерела, що виходять на поверхню за крок одне від одного, а вода в них різна на смак?
Пилип з готовністю відповів:
— Авжеж є! Там, у лісі!
— Отже, так. Під ранок, щойно небо почне прояснюватися, поведеш туди моїх людей. Ось його піднімеш. Яськом його звуть. І поведеш туди.
— Поведу, ясновельможний пане. Чом не повести для такого доброго пана. Може, добрий пан якось нашому паничу Богдану допоможе? Та, пане?
Якуб Собеський втомлено і незрозуміло повів плечима.
— Проведи мене до ліжка. Сподіваюся, його вже приготували.
— Приготували. На свіжу голову, як то кажуть, і шапка рівніше сідає, — поправив пишні вуса Пилип.
Поганий сон снився Якубу. Ой поганий. Ніби летить він на коні, та не просто так, а задом наперед. Сідла під ним немає, і тримається він за хвіст обома руками. У тих дивних гонах губиться в Якуба все, в дорозі потрібне. Зирк — а вже шаблі немає. Далі обидва пістолі випарувалися. З потайних кишень, як пір’ячко, вилетіли золоті монети — і фіть за вітром. Ось уже й шати розповзаються, і далі мчить ясновельможний пан комісар голий, а обабіч стоять холопи й козаки та іржуть, як коні на водопої. Ще й пальцями своїми брудними в нього тицяють. А один... обличчя змазане, тільки й видно, що замість носа червона канцелярська печатка. І не просто печатка! Придивився Якуб — а то пляма родима, що нею нечиста сила мітить тих, у кого душу купила або виманила.
Розплющив очі пан Собеський і ще довго зубами скреготав та піт липкий із чола витирав. Присниться ж така дурня! І кому? Йому — одному з найбільш учених і мисливих державників Речі Посполитої. Тьху! То все від тісноти в цій хаті. Та від запахів кислих. І як люди, а тим паче шляхта, в таких умовах жити можуть? І не просто якась дрібна чи безродова шляхта, а дочка самого гетьмана Ружинського, князя з найдавнішого роду, який з’явився на світ від нащадків короля Данила Галицького і великого князя Гедиміна!
Але ж які багатства взяв у землях поганських «Чорний гетьман»! Хоча лише рік володів багатими землями, які набув милістю короля Баторія! Куди поділося те золото? Невже в землю закопав, а де — про це навіть дочці єдиній не сказав? А може, витратив усе на походи свої славні та на козаків своїх відданих? І забув про дочку? Може, й не забув, а радше не до неї було перейнятому помстою величному гетьману.
Розірвало його на шматки тими-таки пороховими зарядами, які він сам і закладав, щоб зруйнувати Іслам-Кермен... А може, й сам шукав тієї смерті пан Ружинський, на той час геть зсохнувши серцем за коханою дружиною. Не брали його в бою і в походах ні шаблі, ні кулі, ні ядра, ні хвороби. Ось і почав благати Бога — і злетів до небес, до своєї любої дружини.
І все-таки той хлоп Пилип зізнався, що викопав барильце, яке пан йому довірив на зберігання. А може, є ще закопані барила й лежить золото без роботи й користі для Речі Посполитої? А він, ясновельможний комісар короля і сейму, скаче голий на коні, та ще навиворіт, та ще й під сміх клятих хамів! Потрібно обов’язково подумати про це золото, щоб не використали його вороги Речі Посполитої. А їх у цих прикордонних землях із року в рік стає все більше.
— Та немає в цієї козацької удови Агафії золота! — несподівано сам для себе вигукнув Якуб. — Адже збирали його для викупу, певно, з усієї околиці!
Потім він різко зірвався з перин і гукнув служку, щоб одягав.
— Що там надворі — ніч іще чи вже ранок?
— Давно ранок, ясновельможний пане комісаре, — відповів служка.
— Чому в хаті так темно? І чому не розбудив? Є що від Яська?
— Ти ж не велів будити, ясновельможний пане. Темно, бо такий тут звичай — на ніч вікна щитами зсередини закривати. Стережуться розбійного люду. А від Яська сигналу немає. За тим пильно стежимо, і таємники вже давно напоготові.
— Панцирники як?
— Козаки задоволені. Добре вчора повечеряли, та й уранці встигли наїстися. Уже багато хто й коней на річку зводив, напоїв і почистив. Усе добре, ясновельможний пане.
— То й гаразд, — мовив Якуб, завершуючи вдягання.
Сказав — і відчув, що на серці все ще лежить тривога від клятого сну. А може, й ще від чогось.
Біля ґанку пана комісара вже, певно, довгенько чекав Пилип. Він низько вклонився і щиро поцікавився:
— Як відпочили, ясновельможний пане?
— Спав, — буркнув Якуб. — Коли людей моїх відвів до тих ключів?
— Як і велів пан — щойно небо сіріти стало. А там вони сказали: «Йди у своїх справах. Далі ми самі». То я й пішов. Справ на хуторі завжди багато. Особливо вранці. А ось і наша паніматка! Ти ба, яке диво! Як легко йде й усміхається. Такої усмішки я вже два роки не бачив. Невже якісь новини приємні від панича нашого, а може, ангела зустріла біля тих джерел?