Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 9)

Він бере мене за руку — ох і приємна ж на дотик його шкіра, хоч вона не гладка і не м’яка. Я всміхаюся Джоанні, та вираз її обличчя не змінюється.

— Чотири, — раптом каже вона. — Якщо ви з друзями не хочете підпасти... під вплив сироватки, вам не слід їсти хліб.

Тобіас дякує Реєс, і ми рушаємо коридором, причому я перечіпляюся на кожному кроці.

Розділ 7

Сироватка припиняє діяти за п’ять годин, із заходом сонця. Тобіас зачиняє мене в кімнаті на цілий день і постійно перевіряє мій стан. Коли він укотре з’являється, я сиджу на ліжку, сердито витріщаючись на стіну.

— Слава Богу, — зітхає він, притулившись чолом до одвірка. — Я вже думав, що цей кошмар ніколи не закінчиться й доведеться мені залишити тебе тут... нюхати квіточки, чи чого там тобі кортіло під впливом тієї гидоти.

— Я їх приб’ю, — кажу я. — Приб’ю.

— Не варто. Однак ми звідсіля скоро йдемо, — відповідає він, зачиняючи по собі двері. Дістає з задньої кишені жорсткий диск. — Мабуть, варто заховати його за комодом.

— Він там уже був.

— Саме тому Пітер не шукатиме його там знову, — заявляє Тобіас, однією рукою відсуваючи комод, а другою — пхаючи за нього диск.

— Чому я не змогла подолати дію гамівної сироватки? — дивуюся. — Якщо мої мізки такі неймовірні, що могли чинити опір симуляції, чому тепер не впоралися?

— Не знаю, — каже Тобіас. Плюхається на ліжко поруч, підбиваючи матрац. — Можливо, щоб протистояти сироватці, треба цього хотіти.

— Та я ж хотіла, — невпевнено відповідаю я. Чи мені просто на кілька годин заманулося забути про гнів?

— Іноді люди воліють бути щасливі навіть не по-справжньому, — каже Тобіас і пригортає мене за плечі.

Він має рацію. Навіть зараз мир між нами тримається на тому, що ми не говоримо про певні речі. Про Вілла, про моїх батьків, про те, як я самому Тобіасу мало в голову не вистрілила. Про Маркуса. Але я не ризикну зруйнувати цей мир правдою, оскільки я чіпляюся за нього, щоб не впасти.

— Твоя, мабуть, правда, — шепочу я.

— Ти поступаєшся? — зронює Тобіас, роззявляючи рота в удаваному подиві. — Хоч якась користь від тої сироватки...

Щосили пхаю його ліктем.

— Візьми свої слова назад. Негайно.

— Гаразд, гаразд! — він підносить руки. — Просто... я теж не такий чемний, ти же знаєш. Тому ти мені так і подобаєшся...

— Геть! — верещу я, тицяючи пальцем на двері.

Тобіас з усмішкою цілує мене в щоку і йде.

Увечері мені так соромно за все, що сталося, що я не приходжу на вечерю, натомість усідаюся на дереві в дальньому кінці саду і жую стиглі яблука. Видираюся так високо, наскільки вистачає сміливості. М’язи аж пашать од напруги. Але навіть тут мені зле, тож намагаюся ні про що не думати.

Утираючи чоло подолом футболки, чую незрозумілий звук. Спершу ледве чутний, наче скрекіт цикад. Завмираю і дослухаюся, а за мить розумію, що це автівки.

Злагода має з дюжину вантажівок, на яких вони возять різні товари, але тільки у вихідні дні. В мене холоне потилиця. Це означає, що наближаються ерудити. Але в цьому треба ще впевнитися.

Обіруч хапаюся за гілку в себе над головою, але підтягуюся на одній лівій. Дивуюся, що досі здатна на таке. Листя плутається і шарудить у волоссі. Коли я переношу вагу на іншу гілку, падає кілька яблук. Дерева не надто високі, та й огляд не дуже добрий.

Використовуючи гілки як шаблі, я пробираюся вище. Пригадую, як видиралася на чортове колесо на причалі. Тоді м'язи тремтіли, а руки трусилися. Зараз я поранена, але відтоді зміцніла. Мені вже набагато легше впоратися.

Гілки дедалі тоншають, тож гнуться. Облизнувши губи, роззираюся навсібіч. Я мушу вилізти якнайвище, та яблуня надто ненадійна. Ставлю ногу на черговий «щабель», переношу вагу, перевіряючи гілку. Вона гнеться, але витримує. Я починаю підводитися, щоб поставити другу ногу, і тут гілка ламається.

Охнувши, лечу вниз, та в останню мить хапаюся за стовбур. Усе, годі, я й так досить високо видерлася. Звівшись навшпиньки, я примружусь і дивлюся в тому напрямку, звідки долинає звук.

Бачу довкола тільки поля, смужку чорної землі, паркан, пустир і будівлі за ним. А потім до воріт під’їжджають кілька крапочок. Вони срібляться в яскравому сонячному промінні. Легкові автівки з чорними дахами. Сонячні батареї, — це точно ерудити.

Я з сичанням видихаю повітря. Не дозволяючи собі замислюватися, починаю переставляти ноги з гілки на гілку, так поспішаючи, що здираю кору. Щойно зіскакую на землю, мерщій біжу до будинку.

На бігу рахую ряди дерев: сім, вісім. Гілки опускаються нижче, і мені доводиться пригинатися, щоб не втелющитися. Дев’ять, десять. Притискаю до грудей праву руку. Рана від кулі реагує болем на кожен крок. Одинадцять, дванадцять.

Добігши до тринадцятого ряду, я кидаюся праворуч, в один з проходів. У тринадцятому ряду яблуні ростуть щільно, гілля переплітається, утворюючи справжній лабіринт.

Легені аж обпікає від браку кисню, та я вже близько до кінця саду. Піт стікає по бровах. Добігаю до їдальні та вламуюсь у двері, розштовхуючи гурт злагідних. Тобіас тут. Сидить у кінці їдальні з Пітером, Калебом і Сюзан. Зірочки так миготять перед очима, що я ледве когось бачу, аж раптом Тобіас торкається мого плеча.

— Ерудити, — видихаю я.

— Їдуть сюди? — запитує він.

Я киваю.

— У нас є час утекти?

У цьому я не впевнена.

Тут альтруїсти, які сидять у протилежному кінці столу, звертають на нас увагу й оточують нас.

— Навіщо нам тікати? — запитує Сюзан. — Злагода оголосила свій табір мирною зоною. Вони не допустять конфліктів.

— У Злагоди виникнуть проблеми з утіленням у життя мирної політики, — каже Маркус. — Як можна зупинити конфлікт без конфлікту?

Сюзан з розумінням киває.

— У нас немає часу, — хвилюється Пітер. — Нас побачать.

— У Трис є пістолет, — нагадує Тобіас. — Спробуємо пробитися.

Він прямує до спалень.

— Зачекай, — кажу я. — Є ідея.

Озираю натовп альтруїстів.

— Треба переодягнутися. Ерудити не знають нас усіх в обличчя. Ми можемо удати злагідних.

— Усі, хто не одягнений в одяг Злагоди, повертайтеся до спалень, — велить Маркус. — Решта розпустіть волосся, пригладьте його і старайтесь поводитись як злагідні.

Альтруїсти, одягнені в сіре, щільним гуртом виходять з їдальні та швидко перетинають двір, прямуючи до гостьових спалень. Опинившись у будівлі, я забігаю в свою кімнату, стаю навколішки і простягаю руки під матрац, по пістолет.

Декілька секунд нишпорю, а коли знаходжу зброю, спазм стискає моє горло так, що я навіть ковтнути не можу. Я не хочу знову торкатися зброї.

«Ну ж бо, Трис». Пхаю пістолет за пояс червоних штанів. Добре, що вони такі мішкуваті. Помітивши на столику біля ліжка флакони з цілющою маззю і знеболювальним, ховаю їх до кишені — про всяк випадок.

Потім дістаю з-за комода жорсткий диск.

Якщо ерудити нас піймають, то обшукають, а я не хочу віддавати програму симуляції, за допомогою якої Безстрашні пішли в атаку. А тут ще й записи з камер стеження під час атаки, коли ми втратили людей. Кадри смерті моїх батьків. Це все, що залишилося у мене. Оскільки альтруїсти не фотографуються, це єдина пам’ять про те, які були мама з татом.

З роками мої спогади потьмяніють... і я назавжди забуду їхні обличчя.

«Не будь дурепою. Це вже не так важливо».

Я сильно, до болю, стискаю в руці диск.

«Тоді чому це видається таким важливим?»

— Не дурій, — промовляю вголос. Хапаю з тумби лампу. Виймаю вилку з розетки, зриваю абажур і сідаю на ліжко, дивлячись на жорсткий диск. Змахуючи сльози, б’ю підставкою лампи по корпусу диска. З’являється тріщина.

Вдаряю ще кілька разів, аж поки диск не розколюється на скалки, які я заштовхую ногами під комод і виходжу в коридор, утираючи сльози зворотом долоні.

За кілька хвилин невеликий гурт людей у сірому, серед яких і Пітер, збирається в коридорі, порпаючись у стосах одягу.

— Трис, — нагадує Калеб, — ти досі в сірому.

Хапаюся за край сірої батьковій сорочки і на мить затримуюся.

— Це татова, — кажу я. Якщо я її скину, то доведеться залишити її тут. Прикушую губу, щоб заспокоїтися. Мені доведеться її позбутися. Це просто одяг. Ось і все.