Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 10)
Я киваю і хапаю зі стосу одягу червону сорочку. Досить велику, щоб приховати пістолет. Пірнаю в найближчу кімнату перевдягнутися. Тоді повертаюся в коридор і віддаю Калебу батькову, сіру. Двері відчинені, і я бачу, як Тобіас пхає одяг альтруїстів до сміттєвого бака.
— Чи збрешуть злагідні, щоб урятувати нас? — запитую я, висовуючись у двері.
— Щоб уникнути конфлікту? — уточнює Тобіас і киває. — Точно збрешуть.
На ньому червона теніска з комірцем і роздерті на одному коліні джинси. Геть безглузде поєднання кольорів на ньому.
— Нічогенька теніска, — кажу я.
— Єдина, що затуляє татуювання на шиї, — скривившись, каже він.
Я нервово посміхаюся, бо зовсім забула про татуювання. Та мій одяг цілком приховує його від стороннього ока.
П’ять сріблястих автомобілів з чорними дахами в’їжджають у табір Злагоди. Мотори гудуть, колеса постукують, перекочуючись через вибоїни. Забігаю назад до будівлі, не зачиняючи дверей, а Тобіас вовтузиться з замком на покришці сміттєвого бака.
Автівки зупиняються, дверцята відчиняються, й виходять п’ятеро чоловіків і жінок у синьому одязі ерудиції. Та ще з п’ятнадцятеро в чорному одязі Безстрашності.
Коли безстрашні підходять ближче, помічаю в них на руках смужки синьої тканини, що означає спілку з Ерудицією. Фракцією, яка поневолила їхню свідомість.
Тобіас бере мене за руку і веде в спальню.
— Не думав я, що наша фракція може поводитися так нерозважливо, — каже він. — Пістолет у тебе?
— Так, — відповідаю я. — Але не впевнена, що зможу влучно стріляти лівою рукою.
— Слід над цим попрацювати, — говорить він. Інструктор — він і є інструктор.
— Попрацюю, — погоджуюсь я, та мене вже трохи трусить. — Якщо виживемо.
Він проводить долонями по моїх оголених передпліччях.
— Трохи підстрибуй на ходу, — шепоче він, цілуючи мене в чоло. — Вдавай, що до смерті перелякалася їхньої зброї. Прикинься сонечком, стань цілковитою своєю протилежністю, — додає він, цілуючи мене в щоку. — І тоді з тобою все буде гаразд.
— О’кей, — бубоню я. Тремтячими руками хапаю Тобіаса за комір і притягую до себе. Цілую в губи.
Дзвонить дзвінок — раз, два, три. Виклик до їдальні, де збирається Злагода з менш офіційних приводів, ніж минула зустріч, на якій ми були присутні. Ми приєднуємося до натовпу альтруїстів, переодягнених злагідними.
На ходу висмикую шпильки з волосся Сюзан. Занадто строгий стиль як на злагідну. Вона з вдячністю ледь помітно всміхається. Волосся розсипається по плечах — це вперше я бачу її з такою зачіскою. Навіть її квадратна щелепа м'якшає.
Я б мала поводитися хоробріше за альтруїстів, та, судячи з усього, вони нервують менше за мене. Вони всміхаються одне до одного і спокійно йдуть мовчки, щоправда, надто вже тихо. Я пірнаю між ними і штовхаю в плече одну зі старших жінок.
— Скажіть дітям, нехай грають у квача, — кажу їй.
— У квача? — перепитує вона.
— Вони поводяться надто чемно... як зануди, — кажу я, а сама аж кривлюся при слові, що ним мене часто обзивали безстрашні. — Діти злагідних галасливі й активні. Зробите, гаразд?
Жінка торкається плеча найближчої дитини і щось шепоче їй. Уже за декілька секунд дітлахи гасають коридором, з радісними вигуками обганяючи злагідних.
— Я тебе торкнувся! Ти квач!
— Ні, ти тільки рукава торкнувся!
Калеб підхоплює естафету і тицяє Сюзан під ребра. Та верещить і регоче. Я теж намагаюся розслабитися, стараючись ступати не так упевнено, як звикла. Розмахую руками. Дивно. Вдаючи, що ти з іншої фракції, мусиш змінювати все. А ще дивніше, що я могла б належати до трьох різних фракцій.
Ми наздоганяємо інших злагідних, перетинаємо двір, заходимо до їдальні та змішуємося з юрмою. Бічним зором стежу за Тобіасом, намагаючись не відходити від нього далеко. Злагідні не ставлять запитань. Вони просто дозволяють нам розчинитися серед них.
Біля дверей стоять двоє зрадників-безстрашних з пістолетами в руках. Раптом я чітко усвідомлюю: зараз я, беззбройна і беззахисна, опинюся в будівлі, оточеній безстрашними й ерудитами. Якщо мене там виявлять, то втекти не вдасться — пристрелять на місці.
Намагаюся не думати про це. Куди подітися, щоб не зловили? Силкуюся рівно дихати, проходячи повз ворогів. «Не дивися, не дивися». Ще кілька кроків. «Відведи очі, відведи».
Сюзан бере мене під руку.
— Я тобі розповіла анекдот, — каже вона, — страшенно смішний.
Затуляючи рота рукою, я вичавлюю смішок, трохи верескливий, геть мені непритаманний, але, судячи з її усмішки, цілком природний для іншої людини. Ми виснемо одна на одній, як це зазвичай роблять дівчатка-злагідні, дивимось на безстрашних і знову хихикаємо. Дивуюся, як мені це тільки вдається, коли в нутрі — свинцева вагота.
— Дякую, — шепочу до Сюзан, коли ми заходимо в їдальню.
— Будь ласочка, — відповідає вона.
Тобіас сідає навпроти мене за одним з довгих столів, біля мене — Сюзан. Решта альтруїстів розподіляються по всій їдальні, Калеб і Пітер — за кілька стільців од мене.
Я тарабаню пальцями по колінах. Ми чекаємо. Тривалий час ми просто сидимо, а я вдаю, що слухаю теревені дівчинки-злагідної ліворуч од мене. Я надто часто зиркаю на Тобіаса, і він одразу ж дивиться у відповідь, ніби ми перекидаємо одне одному наш страх, як м’яч.
Нарешті заходить Джоанна з жінкою-ерудитом. Яскраво-синя сорочка, здається, світиться на тлі її темної шкіри. Під час розмови з Джоанною жінка оглядає залу. Затамовую подих, коли вона зупиняє погляд на мені, й видихаю, коли, мить повагавшись, вона веде очима далі. Вона не впізнала мене!
Принаймні поки що.
Хтось стукає по столу, западає тиша. От і настала та мить, коли я дізнаюся, здадуть нас чи ні.
— Наші друзі з Ерудиції і Безстрашності шукають певних людей, — починає Джоанна. — Кількох альтруїстів, трьох безстрашних і колишнього неофіта з Ерудиції, — вона всміхається. — З метою повноцінної співпраці я повідомила їм. що люди, яких вони шукають, тут справді були, але вже пішли. Наші друзі просять дозволу на обшук приміщень, отже, нам слід проголосувати. Хто-небудь заперечує проти обшуку?
Напруга в її голосі виразно свідчить, що як хто й проти, то йому краще мовчати. Не знаю, як у Злагоді ставляться до такого роду невербальних послань, але всі мовчать. Джоанна киває жінці-ерудитові.
— Ви троє залишаєтеся тут, — каже та охоронцям-безстрашним, що з’юрмилися біля виходу. — Решті розійтися і почати обшук. Якщо знайдете щось, доповідайте. Вперед.
Вони можуть виявити дуже багато чого. Уламки жорсткого диска. Одяг, який я забула викинути. Підозрілу відсутність дрібничок і прикрас у наших кімнатах. Я відчуваю пульсацію в голові, коли троє безстрашних починають ходити поміж столами.
Поколювання в потилиці, коли один з них з гучним тупанням проходить позаду мене. Це не вперше вже я радію, що виглядаю простою, непримітною і маленькою дівчинкою.
Та увагу привертає Тобіас. У його поставі відчувається гонор. Це не в стилі Злагоди. Так поводяться тільки безстрашні.
Жінка-безстрашна пильно придивляється до нього. Коли вона підходить ближче, то примружується і зупиняється поруч з ним.
Добре, коли б комір його сорочки був піднятий трохи вище. Якби у Тобіаса було поменше татуювань. Якби...
— У тебе закоротка стрижка як на Злагоду, — зауважує вона.
— Жарко, — відповідає він.
...Якби ж то в нього не було підстрижене волосся, як в альтруїста.
Відмовка спрацювала б, якби він знав, як правильно відповідати, та його відповідь аж надто різка.
Вказівним пальцем вона відтягує на ньому комір і бачить татуювання.
Тобіас починає діяти.
Хапає жінку за зап’ясток і смикає так, що вона втрачає рівновагу, головою вдаряється об край столу і падає на підлогу. На тому кінці зали стріляє пістолет, хтось верещить, усі пірнають під столи й ховаються.
Усі, крім мене. Як і до пострілу, сиджу на місці, пальцями вчепившись за край столу. Чудово усвідомлюю, де я, але вже не бачу їдальні — я в тому провулку, де я бігла, коли загинула мама. Бачу пістолет у своїй руці та гладеньку шкіру поміж Віллових брів. У горлянці клекоче безгучний зойк, який перетворився б на гучний, якби я не сиділа, зціпивши зуби. Спогади вже зникли з-перед очей, та я не маю сили поворухнутися.
Тобіас, ухопивши жінку-безстрашну за шию, щосили її трусить. Він уже забрав у неї зброю. Затуляючись жінкою, через усю залу стріляє понад її правим плечем в іншого безстрашного.
— Трис! — кричить він. — Допоможеш?
Задираю сорочку, щоб дістати пістолет. Пальці відчувають метал — такий холодний, що обпікає пучки; це неможливо, адже тут страшенно жарко. Безстрашний по той бік зали наводить на мене револьвер. Здається, що чорна зіниця цівки паралізує мене, і я чую лише калатання власного серця.
Калеб кидається до мене і вихоплює в мене зброю. Тримаючи її обіруч, стріляє в коліно безстрашному, який стоїть менше ніж за крок од мене.
Волаючи од болю, безстрашний падає на долівку, хапаючись за поранену ногу, і це дає Тобіасові можливість вистрілити йому в голову. Безстрашний мучився недовго.
Тремчу всім тілом — і не можу цього тремтіння зупинити. Тобіас і далі тримає жінку-безстрашну за горло, але тепер він наставляє цівку на жінку-ерудита.
— Скажете слово — пристрелю, — шепоче він.