Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 12)
— Та ну? — пирхає Едвард. — А що доброго ви для нас робили?
— Я тобі допомогла, коли ніхто не помагав, — кажу я. — Пам’ятаєш?
— Ти — можливо. А інші? — запитує Едвард.
Тобіас ступає крок уперед, аж Едвардів пістолет майже впирається йому в горло.
— Моє прізвище Ітон, Тобіас Ітон, — каже він. — Не думаю, що тобі аж так хочеться зіштовхнути мене з поїзда.
Ефект віл його імені миттєвий і приголомшливий. Усі моментально опускають зброю і багатозначно переглядаються.
— Ітон? Правда? — звівши брови, перепитує Едвард. — Слово честі, не чекав, — він прокашлюється. — Гаразд, залишайся у вагоні. Та коли ми в’їдемо в місто, доведеться тобі піти з нами, — усміхається він. — Ми знаємо декого, хто тебе шукає, Тобіасе Ітон.
Ми з Тобіасом сидимо на краю вагона, звісивши ноги вниз.
— Ти знаєш, про кого він?
Тобіас киває.
— І хто це?
— Важко пояснити, — відповідає він. — Мені ще дуже багато чого треба тобі розповісти.
— Еге ж. І мені, — пригортаюсь я до нього.
Я не знаю, скільки часу спливає, перш ніж нам дають команду стрибати. Ми розуміємо, що перебуваємо в тій частині міста, де живуть позафракційні, приблизно за милю од того місця, де я виросла. Згадую будинки, повз які ходила, коли спізнювалася на автобус до школи. Отой з розкришеними цеглинами. Отой, на який упав вуличний ліхтар.
Ми стоїмо біля дверей вагона, вишикувавшись рядком, усі четверо. Сюзан пхинькає.
— А що як ми покалічимося? — запитує вона.
Я хапаю її за руку.
— Стрибаймо разом: ти і я. Я робила це багато разів. Бачиш, зі мною все гаразд.
Вона киває і до болю стискає мої пальці.
— На рахунок «три». Один. Два. Три.
Я стрибаю і висмикую Сюзан слідом за собою. З гуркотом приземляюся на ноги і біжу далі, за інерцією, але Сюзан падає набік і котиться по асфальту. Здається, в неї все гаразд, коли не рахувати садна на коліні. Інші впоралися без проблем, навіть Калеб, який стрибав так лише раз.
Не второпаю, хто серед позафракційних знає Тобіаса. Можливо, Дрю або Моллі, які завалили посвячення в Безстрашності, але вони й гадки не мають про його справжнє ім’я. Та й, судячи з Едвардової готовності пристрелити нас, їх він уже давно убив. Може, хтось з альтруїстів або зі школи.
Поволі Сюзан заспокоюється. Вона плентається поруч із Калебом, сльози на щоках уже висохли.
Тобіас, який іде позаду, легенько торкається мого плеча.
— Я вже давно його не оглядав, — каже він. — Як плече?
— Добре. На щастя, я прихопила знеболювальне, — відповідаю я. Просто чудово поговорити про щось позитивне. Хоч би про тс, як гоїться рана. — Та не було часу рані затягнутися як слід: мені доводилося рухати рукою, та ще й падала просто на плече.
— Як усе закінчиться, на те, щоб рана загоїлася, буде купа часу.
— Еге ж, — відповідаю я і додаю подумки: «Можливо, це не матиме значення, оскільки я буду мертва».
— Ось, — він із задньої кишені дістає невеликий ніж і віддає мені. — Про всяк випадок.
Ховаю ніж у кишеню. Тепер я ще більше нервую.
Позафракційні ведуть нас вулицею, а потім завертають у темний смердючий провулок. Пищать пацюки і просто в нас під ногами кидаються зі страху врозтіч. Бачу тільки, як їхні хвости зникають у купах сміття, в порожніх сміттєвих баках і вогких картонних коробках. Дихаю через рот, щоб не знудило.
Едвард зупиняється біля напіврозваленого цегляного будинку й насилу прочиняє залізні двері. Я здригаюся, бо мені здається: якщо він потягне ручку надто сильно, будівля завалиться. Вікна вкриті таким шаром бруду, що майже не пропускають світло. Ми йдемо слідом за Едвардом до кімнати з мокрими стінами. У мерехтливому світлі ліхтарика я бачу... людей.
Вони сидять на згорнутих матрацах, длубаються у відкритих бляшанках з їжею або п’ють воду з пляшок. Поміж дорослими бігають діти в одязі всіх кольорів. Діти позафракційних.
Ми на їхньому складі. Позафракційні, які мусили б жити окремо, без жодного суспільного устрою... вони тут разом. Як
Побачене мене вражає. Вони цілком нормальні. Не б’ються. Не уникають одне одного. Дехто жартує, дехто тихо перемовляється. Та поступово всі усвідомлюють, що з’явилися чужі.
— Ходімо, — каже Едвард. — Вона там.
Ми просуваємося вглиб будинку. Поки йдемо, нас зустрічають мовчанням. Нарешті я не витримую й цікавлюся:
— Що тут відбувається? Чому ви всі разом?
— А ти гадала, вони... ми кожен сам собі? — через плече кидає Едвард. — Так воно й було тривалий час. Усі так голодували, що нічим більше не цікавилися, окрім здобування харчів. Але зануди почали давати продукти, одяг, знаряддя тощо. Позафракційні зміцніли і почали вичікувати. Вони вже були разом, коли я прийшов до них, і прийняли мене.
Заходимо в темний коридор. Тут я почуваюсь як удома. Темрява і тиша нагадують тунелі Безстрашності. А Тобіас починає повільно намотувати на палець нитку зі своєї теніски. Він розуміє, до кого ми йдемо. А я й гадки не маю. Виходить, що я дуже мало знаю хлопця, який освідчився мені. Хлопця, чиє справжнє ім’я має таку силу, що купує нам життя у вагоні, натоптаному ворогами.
Едвард підходить до залізних дверей і гатить у них кулаком.
— Зачекай, ти сказав, що вони почали вичікувати... — мовить Калеб. — А чого саме?
— Коли все почне розвалюватися, — відповідає Едвард. — Саме це зараз і відбувається.
У шпарці з’являється сувора на вигляд жінка з затуманеним оком. Другим, здоровим оком, вона оглядає нас.
— Волоцюги? — запитує вона.
— Не зовсім, Терезо, — відповідає Едвард, показуючи великим пальцем через плече. — Це — Тобіас Ітон.
Тереза лише мить дивиться на Тобіаса і киває:
— Точно він. Зачекай.
Вона зачиняє двері. Тобіас судомно ковтає, аж ворушиться борлак.
— Ти знаєш, кого вона повинна покликати? — запитує Калеб у Тобіаса.
— Калебе, дуже тебе прошу, помовч, — відповідає той.
На мій подив, брат стримує свою вроджену цікавість, яка привела його до ерудитів.
І знову відчиняються двері, Тереза відступає вбік, пропускаючи нас усередину. Ми заходимо до колишньої бойлерної, з усіх стін стирчать труби й механізми. Це настільки несподівано, що я відразу вдаряюся ліктями і колінами. Крізь лабіринт із залізних конструкцій Тереза веде нас у протилежний кінець приміщення, де над столом звисають зі стелі кілька лампочок.
Біля столу стоїть жінка середнього віку. В неї чорні кучері й оливкова шкіра. Її обличчя суворе, кощаве, майже негарне.
Тобіас стискає мене за руку. Аж раптом я розумію, що в нього і в жінки носи однакової форми. На її обличчі ніс видається занадто гачкуватим і довгим, та він цілком нормальний для чоловічих рис. Помічаю й іншу подібність: масивна нижня щелепа, виразне підборіддя, верхня губа тонка, вуха відстовбурчені, тільки очі в жінки не блакитні, а майже чорні.
— Евелін, — мовить Тобіас — голос його трохи тремтить.
Евелін — ім’я Маркусової дружини, Тобіасової матері. Я відпускаю його руку. Всього кілька днів тому я згадувала
— Добридень, — вона обходить стіл. — Ти подорослішав.
— Ще б пак. З часом це з усіма трапляється.
Він знав, що вона жива. Як давно?
— Нарешті ти прийшов... — усміхається вона.
— Та не з тієї причини, про яку ти думаєш, — перебиває він. — Ми тікали від ерудитів, і єдиним шансом на успіх було назвати твоїм бозна-як озброєним посіпакам своє ім’я.
Швидше за все, вона його дратує. Та я не можу позбутися однієї думки. Коли б я знала, що моя мама жива, то я б не стала з нею розмовляти гак, як зараз от говорить зі своєю матір’ю Тобіас. І байдуже, що там вона мені зробила.
Мені боляче. Намагаюся викинути все зайве з голови і зосередитися на тому, що відбувається. На столі лежить велика карта, поцяткована незрозумілими позначками. Вочевидь, карта міста. На стіні висить дошка, на якій розкреслена незрозуміла таблиця.
— Гаразд, — і далі всміхається Евелін, але без веселого блиску в очах. — Тоді представ мені твоїх товаришів-біженців.