Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 11)

Жінка-ерудит стоїть з розтуленим ротом, але мовчить.

— Біжімо всі, хто з нами, — гукає Тобіас. Голос його шириться залою.

Альтруїсти миттєво вискакують з-під столів і мчать до виходу. Калеб відриває мене від лавки, і я також біжу до виходу.

І тут бічним зором бачу, як жінка-ерудит зводить руку, в якій тримає невеликий пістолет. Наставляє його на хлопця в жовтій сорочці попереду мене. І тут уже я дію інстинктивно. Кидаюся вперед і відштовхую хлопця вбік, і куля влучає в стіну, а не в людину.

— Кинь зброю, — спокійно велить Тобіас, наставляючи на неї зброю. — На відміну від вас, я стріляю дуже добре.

Кліпаю, щоб не пливло перед очима. Пітер дивиться на мене: щойно я врятувала йому життя. Він не дякує мені, а я не показую, що впізнала його.

Жінка-ерудит кидає пістолет. Ми з Пітером швидко дістаємося дверей. Тобіас іде слідом, задкуючи і тримаючи на прицілі жінку-ерудита. Переступивши поріг, він миттєво зачиняє двері.

Ми біжимо.

Задихано мчимо центральною алеєю в саду. Вечірнє повітря важке, наче ковдра, і пахне дощем. За нами лунають вигуки, грюкають дверцята автівок. Біжу так, як ніколи в житті не бігала, наче дихаю адреналіном, а не повітрям. Позад мене чую гудіння моторів. Тобіас хапає мене за руку.

Ми вервечкою врізаємося в кукурудзяне поле. І тут нас наздоганяють машини. Фари сяють між високих стебел, підсвічуючи листя і качани.

— Розділіться! — гукає хтось. Голос скидається на Маркусів.

Ми розсипаємося врізнобіч і летимо полем, як бризки води. Я хапаю за руку Калеба. Позаду судомно сапає Сюзан.

Ми натикаємося на стебла, важке листя крає мені руки й щоки. Тобіас — попереду. Я дивлюся на його лопатки, а потім чую глухий удар і крик. Крики лунають звідусіль — праворуч, ліворуч. Постріли. Альтруїсти гинуть — знову гинуть, так само як тоді, коли мені довелося вдавати, що я під впливом симуляції. А я біжу.

Нарешті ми дістаємося паркана. Тобіас біжить поздовж, ляскаючи по ньому рукою, поки не знаходить дірку. Відводить убік ланки сітки. Ми з Калебом і Сюзан пролазимо в діру. Озираюсь на кукурудзяне поле. Вдалині світять фари машин, та більше нічого не чути.

— Де решта? — шепоче Сюзан.

— Загинули, — відповідаю я.

Сюзан схлипує. Тобіас грубо притягує мене до себе і йде вперед. Обличчя палає від неглибоких порізів, але очі сухі. Смерть альтруїстів — додатковий тягар, що його я також не зможу скинути зі своїх плечей.

Ми тримаємося подалі від ґрунтової дороги, по якій ерудити і безстрашні приїхали до табору Злагоди. Йдемо уздовж колії, що веде вглиб міста. Тут сховатися ніде — немає ні дерев, ні будинків, але це вже байдуже. Ерудити не зможуть проїхати на машинах крізь паркан, а щоб дістатися воріт, їм треба ще час.

— Мені треба... зупинитися... — каже Сюзан звідкись із темряви позаду мене.

Ми зупиняємося, і вона, плачучи, падає на землю. Калеб сідає навпочіпки біля неї. Ми з Тобіасом дивимось у бік міста. Воно виблискує вогнями, адже ще далеко до опівночі. Я хочу бодай щось відчути: страх, гнів, печаль. Та всередині мене порожнеча. Відчуваю лишень, що треба йти далі.

Тобіас обертається до мене.

— Що це було, Трис? — цікавиться він.

— Що саме? — перепитую я, соромлячись слабкості, яка бринить у моєму голосі. Не знаю, має він на увазі Пітера чи щось інше.

— Та ти наче скам’яніла! Тебе хотіли вбити, а ти просто сиділа! — він зривається на крик. — Я думав, що можу покластися на тебе, принаймні коли йдеться про порятунок твого власного життя!

— Агов, ти, полегше, нехай вона трохи отямиться, гаразд? — вигукує Калеб.

— Ні, — відповідає Тобіас, дивлячись на мене. — їй цього не потрібно... У чому річ? — запитує він уже м’якше.

Він досі вважає мене сильною — достатньо сильною, щоб не потребувати його співчуття. Раніше я вважала, що він має рацію, та вже не впевнена. Прочищаю горло.

— Я запанікувала, — відповідаю я. — Більше такого не повториться.

Він вигинає брову.

— Не повториться, — повторюю голосніше.

— О’кей, — не надто впевнено погоджується він. — Нам треба знайти безпечне місце. Вони перегрупуються і шукатимуть нас.

— Ти думаєш, ми їх настільки цікавимо? — запитую я.

— Ми — так, — відповідає він. — Імовірно, ми єдині, кого вони шукали, не рахуючи Маркуса, який, швидше за все. загинув.

Навіть не знаю, які емоції він хотів вкласти в ці слова. Можливо, полегшення, оскільки Маркус, Тобіасів батько і жах дитинства, нарешті залишив його. Біль і смуток, бо вбили батька, а горе не завжди слухається розуму. Та він вимовляє це просто як факт, ніби говорить, куди нам далі йти, або уточнює, котра година.

— Тобіасе... — починаю я, але замовкаю.

— Маємо йти, — нагадує він.

Калеб ставить Сюзан на ноги. Вона може рухатися, тільки спираючись на його руку.

Досі я не розуміла, чого навчило мене посвячення в безстрашні. Дечого дуже важливого: не зупинятися.

Розділ 8

Вирішуємо йти в місто уздовж залізничних колій, оскільки всі ми не надто добре орієнтуємося. Я ступаю по шпалах, Тобіас іде по рейці — балансує, зрідка похитуючись, а Калеб зі Сюзан плентаються позаду. Я здригаюсь од будь-якого незвичного шуму, напружуюсь, поки не збагну, що це вітер або рипіння Тобіасових черевиків. Варто було би бігти, та добре, що я можу принаймні ноги переставляти.

Раптом до мене долинає тихе гудіння.

Нахиляюся, прикладаю долоні до рейок і заплющую очі, щоб зосередитися. Вібрація проникає крізь моє тіло, наче тихий подих. Глянувши поміж колін Сюзан удалину, я не бачу фар поїзда, але це нічого не означає. Часом поїзд іде без гудка й без вогнів.

Бачу тінь невеликого локомотива, він далеко, але швидко наближається.

— Їде, — кажу я. Насилу підводжуся, спираючись руками об коліна, адже мені дуже хочеться відпочити. — Треба сідати на нього.

— Навіть якщо ним керують ерудити? — цікавиться Калеб.

— Якби ерудити водили поїзди, то приїхали б до Злагоди потягом, коли вже взялися нас шукати, — каже Тобіас. — Мабуть, таки варто ризикнути. У місті ми зможемо сховатися. А тут ми просто чекаємо, поки нас знайдуть.

Ми відходимо від колії. Калеб починає детально пояснювати Сюзан, як заплигувати до рухомого поїзда, — так докладно, як може робити лише колишній ерудит. Я дивлюся на потяг, що наближається. Дослухаюся до ритмічного перестуку коліс на стиках рейок.

Коли перший вагон проїжджає повз мене, починаю бігти. Не звертаю уваги, що ноги горять. Калеб допомагає Сюзан видертися в середній вагон, а потім застрибує сам. Я роблю різкий вдих і кидаю тіло праворуч — геп! — і я вже на підлозі вагона. Повисаю на краю, а Калеб хапає мене за ліву руку і затягує досередини. Тобіас звичними рухами застрибує, хапаючись за ручку і виконуючи півоберт навколо неї.

Зводжу погляд — і затамовую подих.

У темряві блищать очі. Всередині сидять темні фігури, і їх більше, ніж нас.

Позафракційні.

Вітер свистить, пролітаючи крізь вагон. Усі різко схоплюються. Зброя є в усіх, крім мене і Сюзан. Позафракційний з пов’язкою на оці наставляє пістолет на Тобіаса. Цікаво, звідки він у нього?

Поруч з ним жінка-позафракційна, трохи старша, з ножем у руці. Зазвичай таким я ріжу хліб. Хтось позаду тримає в руках велику дошку з цвяхом.

— Жодного разу не бачила злагідних зі зброєю в руках, — каже жінка з ножем.

Чоловік-позафракційний з пістолетом наче знайомий. На ньому пошарпаний одяг різних кольорів — чорна футболка, поверх неї — дірява куртка альтруїста, сині джинси й коричневі черевики. На інших кольори всіх фракцій — чорні брюки правдолюбів з чорними футболками безстрашних, жовті костюми з синіми светрами. Здебільшого одяг старий і брудний, але не весь. Припускаю, нещодавно поцуплене.

— Це не злагідні, — каже чоловік з пістолетом. — А безстрашні.

І тут я впізнаю його. Це Едвард, хлопець, що проходив посвячення разом зі мною, але був змушений піти з Безстрашності після того, як Пітер вдарив його ножем для масла. Ось чому в нього пов’язка на оці.

Я згадую, як тримала його руками за голову, коли він лежав на підлозі та кричав од болю. Як витирала кров, коли хлопця забрали.

— Привіт, Едварде, — вітаюсь я.

Він трохи нахиляє голову до мене, та не опускає пістолета.

— Трис, — дивується він.

— Хай хто ви є, а краще забирайтеся з цього поїзда, коли хочете жити, — мовить жінка з ножем.

— Будь ласка, — просить Сюзан. У неї тремтять губи, на очі набігають сльози. — Ми втекли... інші загинули, і я не... — вона знову схлипує. — Я не думаю, що зможу йти далі, я...

У мене виникає дивне бажання стукнутись головою об стіну. Мене страшенно дратує чужий плач. Можливо, з мого боку це егоїстично.

— Ми ховаємося від ерудитів, — пояснює Калеб. — Якщо зіскочимо з поїзда, вони запросто нас знайдуть. Тому ми були б дуже вдячні, якби ви дозволили нам проїхати в місто разом з вами.