Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 13)
Її погляд зупиняється на наших з’єднаних руках, і Тобіас одразу ж розтискає пальці. Спершу він показує на мене.
— Трис Прайор, її брат Калеб, їхня подруга Сюзан Блек.
— Прайор, — каже вона. — Я знала Прайорів, але серед них не було Трис, була Беатрис...
— Я теж знаю кількох Ітонів, та серед живих немає Евелін, — відповідаю я.
— Я волію, щоб мене називали Евелін Джонсон, особливо альтруїсти.
— А я волію називатися Трис, — озиваюсь я. — І ми не альтруїсти. Принаймні не всі.
Евелін багатозначно дивиться на Тобіаса.
— Цікаві в тебе друзі.
— Це перепис населення? — запитує раптом Калеб, що стоїть у мене за спиною; він виходить уперед з роззявленим ротом. — А... що? Укриття позафракційних? — він тицяє в перший рядок таблиці, де написано «7 д. Т-ця». — Отут на карті. Укриття, чи як воно там називається, — як оцей будинок?
— Забагато питань, — відповідає Евелін, вигинаючи брову. Знайома міміка. Як у Тобіаса. А втім, як і нелюбов відповідати на запитання. — Мовчу з міркувань безпеки. У будь-якому разі вже час вечеряти.
Вона показує на двері. Сюзан і Калеб йдуть перші, потім — я; Тобіас з матір’ю — останні. Ми знову опиняємося в лабіринті, вщерть набитому машинерією.
— Я не дурепа, — тихо починає Евелін. — Знаю, що ти не хочеш мати зі мною нічого спільного, хоч і досі не розумію чому...
Тобіас гмикає.
— Але, — провадить вона, — моє запрошення в силі. Ми можемо скористатися твоєю допомогою, крім того, я в курсі, як ти ставишся до системи фракцій...
— Евелін, я вибрав Безстрашність, — каже Тобіас.
— Завжди можна змінити свій вибір.
— І це дає тобі підставу вважати, що мені хочеться провести життя з тобою? — різко запитує він. Чую, що він зупиняється, і теж пригальмовую.
— Я — твоя мати, — відповідає вона, і її голос ледь не зривається. Виявляється, вона може бути вразлива. — А ти — мій син.
— Ти справді не розумієш, — каже він. — Ти й гадки не маєш, що зі мною було, — майже пошепки провадить він. — Я не хочу вступати до твоєї жалюгідної зграї позафракційних. І мрію якнайшвидше забратися звідси геть.
— Моя жалюгідна зграя за чисельністю вдвічі перевершує Безстрашність, — відповідає Евелін. — І раджу тобі поставитися до цього серйозно. Ми здатні вплинути на майбутнє міста.
Вона обганяє мене, а її слова й досі лунають у моїх вухах. «За чисельністю вдвічі перевершує Безстрашність». Коли їх стало так багато?
Тобіас насуплено дивиться на мене.
— І як давно ти довідався? — запитую я.
— Близько року тому, — відповідає він, притуляючись до стіни і заплющуючи очі. — Вона відіслала зашифрованого листа до Безстрашності. Мені. Призначила зустріч у депо. Я прийшов, бо було цікаво. Зустрів її. Живу. Як ти вже здогадалася, то не було щасливе возз’єднання.
— Чому ж вона покинула Альтруїзм?
— Вона закрутила роман, — хитаючи головою, пояснює він. — Нічого дивного, відтоді як мій батько... — він знову хитає головою. — Скажімо так, Маркус поводився з нею аж ніяк не краще, ніж зі мною.
— І... тому ти на неї такий сердитий? Бо вона зрадила йому?
— Ні, — різко відповідає він, розплющуючи очі. — Не тому я сердитий.
Обережно підходжу до нього, як до дикого звіра, тихенько ступаючи по бетонній підлозі.
— А чому?
— Вона змушена була піти від мого батька, я розумію це, — каже він. — Але чому їй на думку не спало забрати з собою мене?
— Вона залишила тебе з
Кинула в найгіршому з кошмарів. Не дивно, що Тобіас її ненавидить.
— Так, — вигукує він, тупаючи ногою. — Саме так.
Я намацую його пальці, й він переплітає
— Здається, — нарешті заговорює Тобіас, — що позафракційних ліпше мати за друзів, ніж за ворогів.
— Можливо. Та яка ціна цієї дружби? — запитую я.
— Не уявляю, — хитає він головою. — Можливо, ми не маємо вибору.
Розділ 9
Один з позафракційних розпалює багаття, щоб ми могли розігріти їжу. Голодні сходяться до великої залізної діжки, в якій горить вогонь. Розігрівають бляшанки з харчами, а потім передають їх по колу, з ложками і виделками, щоб кожен міг взяти по шматочку. Намагаюсь не думати, скільки зарази може поширитися в такий спосіб, і опускаю ложку в бляшанку з супом.
Едвард гепається на землю поруч і приймає в мене бляшанку з супом.
— Отож, ви всі з Альтруїзму, еге ж? — запитує він, виловлюючи кілька вермішельок і шматок морквини. Запихує їх до рота й передає бляшанку жінці, що сидить ліворуч.
— Були, — уточнюю я. — Ми з Тобіасом перейшли, сам розумієш, і...
Раптом до мене доходить: не варто уточнювати, що Калеб перейшов до Ерудиції.
— А Калеб і Сюзан — альтруїсти, так.
— І він твій брат, той Калеб, — уточнює він. — Полишила сім’ю, щоб піти у Безстрашність?
— Ти говориш, як справжній правдолюб, — роздратовано відповідаю я. — Може, свої думки залишиш при собі?
— Насправді він був ерудитом, а не правдолюбом, — зауважує Тереза, схиляючись над нами.
— Угу, я знаю. Я...
— І я теж, — перебиває вона мене. — Та довелося піти.
— Що сталося ?
— Забракло клепки, — відповідає вона, беручи в Едварда бляшанку з бобами і застромляючи в неї ложку. — Під час посвячення отримала недосить високу оцінку в тесті на інтелект. «Усе життя митимеш підлогу в лабораторії, — сказали мені. — Або забирайся геть». Я вирішила піти.
Вона дивиться на ложку й чистенько вилизує її. Я беру в Терези боби і передаю Тобіасу, який дивиться на вогонь.
— І багато тут у вас з Ерудиції? — запитую я.
Тереза хитає головою.
— Загалом більшість із Безстрашності, — відповідає вона, киваючи в бік Едварда, що скривився по цих словах. — Потім — з Ерудиції, Правдолюбства, трохи зі Злагоди. В Альтруїзмі посвячення ніхто не завалює, тож їх у нас мало, хіба що ті, хто вижив після симуляційної атаки і приєднався до нас — як біженці.
— Чомусь ситуація з безстрашними мене не дивує,— кажу я.
— Звісно ж, бо у вас найжорсткіше посвячення, та ще й ця ідея з віком.
— Яка ідея з віком? — запитую я і дивлюся на Тобіаса. Він дослухається до нашої розмови, та вираз його обличчя при цьому не міняється. Він замислений, сині очі виблискують у світлі вогню.
— Коли безстрашний досягає певного спаду фізичних сил, його змушують піти, — відповідає він. — У той чи той спосіб.
— І який другий спосіб? — запитую я. Моє серце калатає, ніби я вже знаю відповідь, та сама собі не можу зізнатися.
— Скажімо так, для деяких людей смерть краща за позафракційність, — відповідає Тобіас.
— Дурні, — усміхається Едвард. — Ліпше мені бути позафракційним, ніж безстрашним.
— Тобто тобі пощастило, що ти опинився тут, — холодно констатує Тобіас.
— Пощастило? — гмикає Едвард. — Атож, залишився з одним оком.