Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 15)
Швидко роздягаюся і хапаю шматок мила, що лежить на полиці.
— Як ти? — запитує Сюзан.
— Нормально, — відповідаю я, знаючи, що вона запитує лише тому, що так вимагають правила, встановлені в Альтруїзмі. А мені хотілось би, щоб вона розмовляла зі мною вільно, не так, як написано в правилах. — А ти, Сюзан ?
— Краще. Тереза сказала, що в укриттях позафракційних тепер живе чимало людей з Альтруїзму, — каже Сюзан.
— А-а, — відповідаю я, намилюючи голову. Підставляю голову під струмінь води і тру волосся лівою рукою, щоб спінити мило. — Ти збираєшся до них?
— Так, — відповідає Сюзан. — Якщо тобі не потрібна моя допомога.
— Дякую, та, думаю, твоя фракція зараз потребує тебе більше, ніж я, — відповідаю я, закриваючи кран. Якби ж то ще не треба було одягатися! Занадто жарко для джинсів. Та я хапаю з підлоги інший рушник і швиденько витираюся.
Надягаю червону сорочку. Дуже не хочеться знову вдягати брудне, але я не маю вибору.
— Певна, що в деяких жінок з позафракційних є запасний одяг, — каже Сюзан.
— Можливо, так воно і є. Гаразд, тепер твоя черга.
Стою з розтягнутим рушником, поки Сюзан миється. Руки судомить, та заради мене вона не зважала на біль, значить, і я зроблю це для неї. Коли вона береться мити голову, вода бризкає мені на ноги.
— Ніколи б не подумала, що ми опинимося разом в такій ситуації, — кажу я. — Й розводитимемо теревені в загальному душі старезного будинку, ховаючись од ерудитів.
— А я гадала, ми житимемо поруч, — відповідає Сюзан. — Разом ходитимемо на громадські заходи. Разом проводжатимемо дітей на автобус.
Кусаю губу. То моя провина, що такого ніколи не станеться, бо я вибрала іншу фракцію.
— Вибач, не хотіла про це говорити, — виправдовується вона. — Просто шкода, що я не звертала достатньо уваги на твоє життя. Якби я так робила, можливо, я б краще знала, що відбувається у тебе в нутрі, я поводилась егоїстично.
Я всміхаюсь.
— Сюзан, у твоїй поведінці немає нічого поганого.
— Все, — каже вона. — Даси рушник?
Заплющую очі й розвертаюся, простягаючи їй рушник. Коли в душову заходить Тереза, заплітаючи волосся в косу, Сюзан запитує її про запасний одяг.
Коли ми нарешті виходимо, на мені джинси і чорна футболка, така вільна, що мало не сповзає з плечей. На Сюзан мішкуваті штани і біла сорочка правдолюбів. Сюзан застібає її під горло. Скромність Альтруїзму доходить до цілковитої відмови від комфорту.
Коли я знову опиняюся у вітальні, деякі позафракційні виходять звідти з відерцями фарби і пензликами. Я проводжаю їх поглядом.
— Вони напишуть послання для решти укриттів,— каже Евелін, яка стоїть позаду мене. — На дошці оголошень. Шифр базується на особистій інформації, такій як улюблені кольори, імена домашніх тварин у дитинстві тощо.
Я не розумію, чому вона вирішила розповісти мені про шифри позафракційних, поки не обертаюся. У неї в очах такий самий вираз, як був у Джанін, коли та сказала, що розробила сироватку, яка підкорить навіть Тобіаса. Гордість.
— Розумно, — кажу я. — Ваша ідея?
— Взагалі-то так, — знизує плечима вона. Але мене не обдуриш. Вона тільки вдає байдужість. — До Альтруїзму я перейшла з Ерудиції.
— Справді? — дивуюсь я. — Не дотягували до решти вчених?
Але приманка не спрацьовує.
— Ну, так, — відповідає вона, а по паузі провадить. — Вочевидь, із цієї ж причини перейшов і твій батько.
Я вже готова завершити розмову і йти, але від її слів так стискає голову, наче Евелін руками вичавлює мені мозок. Я здивовано глипаю на неї.
— Ти не знала? — насупившись, дивується вона. — Вибач. Я забула, що у фракціях рідко обговорюють питання про перехід.
— Що ви сказали? — голос мій зривається.
— Твій тато народився в Ерудиції, — пояснює вона. — Його батьки, коли ще були живі, дружили з батьками Джанін Метьюз. Як твій батько був маленький, то бавився разом із Джанін. У школі я бачила, як вони обмінювалися книжками.
Я уявляю собі свого тата, дорослого чоловіка, який невимушено сидить біля Джанін, дорослої жінки, за столом у їдальні. Сама думка здається мені такою абсурдною, що я хмикаю і мало не сміюся. Це не може бути правдою!
От тільки...
От тільки він ніколи не розповідав мені про батьків і про своє дитинство.
От тільки він не був такий спокійний, як люди, які виросли в Альтруїзмі.
От тільки його ненависть до Ерудиції можна пояснити лише
— Вибач, Беатрис, — каже Евелін. — Я не збиралася ятрити твої рани.
— Збиралися, — насуплено відповідаю я.
— Що ти маєш на увазі...
— Слухайте мене уважно, — кажу я тихо. Зиркаю понад її плечем, щоб упевнитися, що нас не почує Тобіас. Але бачу там лише Калеба і Сюзан, що сидять у кутку, передаючи одне одному туди-сюди банку з арахісовим маслом. Тобіаса немає. — Я не дурепа, — веду далі. — Я ж бачу, ви просто хочете його використати. І я скажу йому про це, якщо він сам іще не здогадався.
— Люба моя дівчинко, я йому рідна, — відповідає вона. — Я — назавжди. А ти — явище тимчасове.
— Еге ж, — відповідаю я. — Мама його кинула, тато бив. Як може він не зберегти вірність такій чудовій родині?
Я йду. В мене аж руки трусяться. Вмощуюсь на долівці біля Калеба. Сюзан уже у протилежному кінці кімнати, допомагає збиратися позафракційному. Калеб дає мені банку з арахісовим маслом. Я згадую ряди кущів арахісу в теплицях Злагоди. У ньому багато жирів і білків, а це важливо, особливо для позафракційних. Відколупую трохи масла пальцем і злизую.
Розповісти брагу про розмову з Евелін чи ні? Я не хочу давати йому привід думати, що Ерудиція у нього в крові. Не збираюся допомагати йому повернутися до них.
Поки що я залишу ці відомості при собі.
— Мені треба з тобою поговорити, — пропонує Калеб.
Я киваю, продовжуючи злизувати арахісове масло.
— Сюзан хоче сходити до альтруїстів, навідати їх,— каже він. — І я хочу, бо маю пересвідчитися, що з нею нічого не трапиться. Але тобі не можна тут залишатися.
— Та все гаразд, — відповідаю я.
— Може, приєднаєшся до нас? — запитує він. — Я впевнений, що альтруїсти радо приймуть тебе назад.
Я це знаю. В Альтруїзмі не тримають зла, однак я й так перебуваю на межі відчаю. Якщо повернуся до фракції, до якої належали мої батьки, вона мене поглине.
— Мені краще піти до правдолюбів і з’ясувати, що відбувається, — хитаю я головою. — Бо геть збожеволію, коли не дізнаюся, — насилу всміхаюся я. — А ти, звісно, йди. Підтримаєш Сюзан. Зараз їй наче ліпше, але ти їй однаково потрібен.
— Гаразд, — погоджується Калеб. — Спробую приєднатися до вас пізніше. Будь обережна.
— Хіба я не завжди обережна?
— Ні, тобі пасує радше визначення «навіжена».
Він злегка стискає моє здорове плече, а я кладу до рота наступну порцію арахісового масла.
З чоловічої душової виходить Тобіас. Замість червоної теніски Злагоди на ньому чорна футболка, а коротка чуприна блищить од води. Наші погляди зустрічаються, і я розумію — ми кудись ідемо.
Штаб-квартира правдолюбів велика, як цілий світ. Принаймні здається мені такою.
Живуть вони у великій бетонній будівлі, неподалік болітця, що колись називалося річкою. Вивіска на будівлі збереглася неповністю, залишилися літери «Бу......ий базар».
Колись це була назва «Будівельний базар», та зараз його називають «Бузувірський базар», а все тому, що правдолюби — безжальні бузувіри, хоч і чесні. Здається, їм дуже подобається це прізвисько.
Я не знаю, чого чекати, оскільки ніколи тут не була. Ми зупиняємося біля входу і перезираємося.
— От ми й на місці, — каже Тобіас.
Я не бачу нічого, крім свого відображення в скляних дверях. Я втомлена і брудна. Вперше мені спадає на думку, що ми нічого не мусили робити. Могли би просто сховатися у позафракційних, і нехай інші вирішують проблеми. Сиділи б собі непомітно разом у безпечному місці.
Він не розповів мені про свою нічну розмову з матір’ю, і я не думаю, що збирається. Він мав таку охоту потрапити до правдолюбів, що я вже підозрюю, що він спланував щось таємно від мене.