Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 16)

Заходжу до будівлі, сама не знаю чому. Мабуть, вирішую: якщо ми вже тут, то треба все з’ясувати. Я ж бо дивергент, а це означає, що для мене більше не може бути «безпечних» місць, у мене є інші справи в житті — не лише гратися в родину з Тобіасом. Скоріше за все, він погодиться зі мною.

Вестибюль просторий, добре освітлений, з підлогою з чорного мармуру, що веде аж до ліфтів. У центрі на підлозі викладено кільце з білих мармурових плит, усередині якого зображений символ Правдолюбства — нахилені терези як символ того, що правда переважає олжу. У вестибюлі повно безстрашних зі зброєю.

Одна безстрашна з рукою на перев’язі підходить до нас. Пістолета, що його вона тримає в руці, вона наставляє на Тобіаса.

— Назвіться, — каже дівчина. Молода, але не настільки, щоб знати Тобіаса.

За нею сходяться й інші. Дехто дивиться на нас із підозрою, але більшість — із цікавістю. Тут у їхніх очах спалахує подив — люди впізнають нас. Напевно, вони зустрічали Тобіаса, та звідки знають про мене?

— Чотири, — представляється Тобіас. — Трис, — киває на мене. — Ми безстрашні.

У дівчини розширюються очі, та вона не опускає зброї.

— Навіщо ви тут? — запитує безстрашна. Дехто з присутніх виходить наперед, але обережно, ніби ми становимо для них загрозу.

— А в чому проблема? — запитує Тобіас.

— Ви озброєні?

— Певно, що озброєний, я ж бо безстрашний...

— Стояти, руки за голову, — швидко випалює дівчина, однак видно: вона й не сподівається, що ми підкоримося. Дивлюся на Тобіаса. Чому всі поводяться так, наче ми зараз на них накинемося?

— Ми увійшли з парадного входу, — повільно кажу я. — Гадаєте, ми б так вчинили, коли б хотіли напасти на вас?

Тобіас не дивиться на мене. Торкається пальцями потилиці. За мить я повторюю його рух. Безстрашні обступають нас. Один починає обшукувати Тобіаса, з ніг до голови, другий виймає пістолет у нього з-за пояса. Ще один, кругловидий рум’янощокий хлопчина, поглядом перепрошує мене.

— У мене ніж у задній кишені, — кажу я. — Спробуй тільки мацнути — пошкодуєш.

Він невиразно щось бурмоче і самими пальцями витягує ніж за руків’я, намагаючись не торкатися мене.

— Що відбувається? — запитує Тобіас.

Дівчина обмінюється поглядом з іншими.

— Вибачте, але нам наказали заарештувати вас, щойно ви з’явитеся, — відповідає вона.

Розділ 11

Нас оточують, але наручників не вдягають, просто ведуть до ліфтів. Я кілька разів питаю, за що нас заарештували, але ніхто навіть не дивиться в мій бік. Я здаюся і йду мовчки, як Тобіас.

Ми виїжджаємо на третій поверх, де нас відводять до невеликої кімнати з білою мармуровою підлогою. Вона зовсім порожня, без меблів, тільки лавки під стіною. У кожної фракції є камери, куди садять тих, хто може завдати іншим клопоту.

Двері зачиняються, клацає замок. Ми знову самі.

Тобіас понуро сидить на лавці, а я тупцяю перед ним туди-сюди. Якщо схоче він сказати мені, для чого ми сюди взагалі прийшли, то скаже, тому я не питаю. П’ять кроків уперед, п’ять назад, п’ять кроків уперед, п’ять назад — може, ритмічний рух допоможе мені до чогось дійти.

Якщо ерудити не підкорили правдолюбів, а саме це й сказав нам Едвард, то для чого нас заарештували? Що ми їм поганого зробили?

Якщо ерудити не встигли захопити владу, то єдиний злочин, у якому нас можуть підозрювати, це змова з ними. Але я ж нічого такого не зробила, що можна витлумачити як змову? До болю прикушую нижню губу, аж здригаюся. Я таки дещо зробила. Я застрелила Вілла. Я застрелила ще кількох безстрашних. Вони були під впливом симуляції, але правдолюби або не в курсі, або для них це не виправдання.

— Може, нарешті вгамуєшся? — питає Тобіас. — Я вже сам нервую.

— Я намагаюся заспокоїтися.

Поставивши лікті на коліна, він втуплюється у підлогу між кросівками.

— Рана в тебе на губі свідчить про інше.

Сідаю коло нього, підібгавши коліна й обхопивши їх лівою рукою, права теліпається збоку. Він довго мовчить, і я стискаю коліна рукою дедалі дужче. Мені ввижається, якщо я змалію, буде безпечніше.

— Часом мені здається, ти мені не довіряєш, — каже Тобіас.

— Я тобі довіряю, — відповідаю я. — Звісно, довіряю. Чому ти так подумав?

— Просто є щось, чого ти мені не кажеш. Я зізнався тобі в такому... — він хитає головою. — Я не розповів би цього нікому і ніколи. А з тобою щось відбувається, але ти мовчиш.

— Багато чого відбувається, ти це знаєш, — відповідаю я. — А як щодо тебе? Тобі я можу те саме закинути.

Він торкається моєї щоки, запускає пальці у волосся — й ігнорує моє запитання.

— Якщо це через твоїх батьків, — шепоче він, — просто скажи, я повірю.

Враховуючи місце, де ми перебуваємо, в його очах міг би з’явитися страх через погані передчуття, та його очі темні й нерухомі. Вони змушують мене відчувати, що я в безпечному місці. В місці, де можна зізнатися у вбивстві одного з його найкращих друзів і не боятися Тобіасової реакції.

Кладу свою долоню на його.

— Все через це, — слабким голосом відповідаю я.

— Гаразд, — каже він і торкається моїх вуст своїми. Від почуття провини в мене аж у животі млоїть.

Двері відчиняються. З’являються люди. Ці двоє з пістолетами: темношкірий правдолюб старшого віку й жінка-безстрашна. А потім заходить Джек Канг, представник правдолюбів ув уряді.

За мірками фракцій, він молодий лідер, йому всього лише тридцять дев’ять років. Щоправда, для безстрашних то не має значення. Наприклад, Ерик очолив Безстрашність у сімнадцять. Та, скоріше за все, саме в цьому полягає причина, з якої інші фракції не сприймають усерйоз наші думки й наші рішення.

Джек симпатичний, з короткою чорною чуприною, високими вилицями і теплим поглядом розкосих, як у Торі, очей. Та попри приємну зовнішність, його ніхто не називає чарівним — імовірно, тому, що він правдолюб, а в них чарівність вважається знаряддям облуди. Я сподіваюся, він скаже нам, що відбувається, не гаючи часу на люб’язності. Нині час коштує дорого.

— Мені доповіли, що ви здивувалися тому, що вас заарештовано, — каже він низьким, але на диво невиразним голосом, який, здається, не відлунюватиме навіть у порожній печері. — Ваша поведінка свідчить про те, що або проти вас висунуто помилкове звинувачення, або ви вдаєте невинність. Єдиним...

— У чому нас звинувачують? — перебиваю я його.

— От його звинувачують у злочинах проти людяності, а ти — його спільниця.

— Злочини проти людяності? — озивається явно розлючений Тобіас. — Які це злочини?

— Ми бачили відеозапис атаки. Ти керував симуляцією, — відповідає Джек.

— І звідки у вас запис? Ми ж забрали диск з даними,— каже Тобіас.

— Ви взяли тільки копію. Повний відеозапис із Безстрашності поширили на інші комп’ютери по всьому місту, — відповідає Джек. — Ми бачили, як ти керував симуляцією, а потім мало не забив до смерті її, поки вона не здалася. Тоді ви раптом швиденько помирилися, як двоє закоханих, і зрештою вкрали жорсткий диск. Єдине цьому пояснення таке: симуляцію було завершено, тож ви не хотіли, щоб запис потрапив до наших рук.

Я ледь стримуюся, щоб не розреготатися. Мій єдиний героїчний вчинок, що його я вважала найвартіснішим у житті, перекрутили так, наче я працювала на ерудитів.

— Симуляція не закінчилася, — кажу я. — Це ми її зупинили, ви...

Джек піднімає руку.

— Байдуже, що ви скажете зараз. Ви розкажете правду на допиті з застосуванням сироватки правди.

Якось Христина розповідала мені про цю штуку. Вона зізналася, що найскладніше в посвяченні правдолюбів — укол сироватки правди. Тоді доводиться відповідати на особисті питання перед усіма членами фракції. Мені вже й так зрозуміло, що ніяких уколів я не хочу.

— Нізащо, — обурено хитаю я головою.

— Ти маєш що приховувати? — зводить Джек брови.

Я хочу відповісти йому, що всі, хто має бодай краплю гідності, мають і що приховувати від інших, та не хочу викликати підозр. І просто хитаю головою.

— Гаразд, — він дивиться на годинник. — Вже за полудень повернуло. Допит відбудеться о сьомій вечора. Підготуватися до нього неможливо, адже під впливом сироватки ви нічого не зможете приховати.

Розвернувшись на закаблуках, він виходить.

— Який люб’язний пан! — іронізує Тобіас.

Незабаром гурт озброєних безстрашних супроводжує мене в душ. Я не кваплюся, тримаючи руки під гарячою водою, поки вони не червоніють, і роздивляюся себе в дзеркало. Коли я жила в альтруїзмі, мені не дозволялося часто дивитися в дзеркало, а за три місяці, гадаю, людина може сильно змінитися. Та мені вистачило й кількох днів.

Я видаюся старшою. Можливо, через коротке волосся або через те, що всі нещодавні події відбилися на моєму обличчі й застигли машкарою. Хай там як, я завжди вважала, що непогано було б уже перестати виглядати дитиною. Та зараз у мене чомусь застрягає грудка в горлі, бо я вже не та дівчинка, яку знали мої батьки. І вони вже ніколи не побачать, якою я тепер стала.

Відвертаюсь і обома долонями штовхаю двері в коридор.