Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 17)

Коли безстрашні приводять мене назад у камеру, я застигаю в дверях. Тобіас достоту такий, як того дня, коли я вперше його зустріла. Чорна футболка, коротка чуприна, жорсткий погляд. Його вигляд завжди доводив мене до шалу. Пригадую, як узяла його за руку, коли ми вийшли з тренувального залу, — всього на кілька секунд, — і як ми сиділи на скелях, і мене охоплює туга за минулим.

— Хочеш їсти? — запитує Тобіас. Дає мені бутерброд з тарілки.

Беру бутерброд і сідаю. Головою притуляюся до Тобіасового плеча. Залишається тільки чекати, що ми й робимо. З’їдаємо все. Сидимо, аж потомилися. Нарешті лягаємо на долівку, плечима торкаючись одне одного, й дивимося в білу стелю.

— Що саме ти боїшся розповісти? — запитує він.

— Усе. Не хочу це знов пережити.

Він киває. Я заплющую очі та вдаю, що заснула. В кімнаті немає годинника, і я не знаю, скільки ще залишилося до допиту. Та я відчуваю, що вечір неминуче наближається, секунди тиснуть, вчавлюючи мене в мармурові кахлі підлоги.

Може, час швидше спливав би, коли б не відчуття провини. Я знаю правду, та заховала її дуже далеко, навіть від Тобіаса. Можливо, мені не варто боятися, а відвертість полегшила б моє життя.

Мабуть, я й справді засинаю, бо аж здригаюся, почувши рипіння дверей. Заходять кілька безстрашних. Одна з дівчат кличе мене на ім’я. Це Христина розштовхує інших і кидається до мене в обійми. Її пальці впиваються просто в рану на плечі, і я скрикую.

— Кульове поранення, — пояснюю я. — У плече.

— О Боже! Вибач, Трис, — каже вона, відпускаючи мене.

Вона теж не схожа на ту Христину, яку я знала. Стрижка коротка, як у хлопчика, шкіра радше сіра, ніж брунатна. Христина всміхається до мене, та очі в неї не такі — втомлені. Намагаюся всміхнутися у відповідь, та надто вже хвилююся. Христина буде на допиті. Вона почує, що я зробила з Віллом. І ніколи не пробачить мене.

Якщо тільки я не впораюся з сироваткою...

А чи хочу я цього насправді? Щоб цей жах гнив усередині мене вічно?

— З тобою все гаразд? Почула, що ти тут, і зголосилася відвести тебе, — каже вона, коли ми виходимо з камери. — Я знаю, що ти не зрадниця.

— Зі мною все нормально. Дякую за довіру, — відповідаю я. — Ти як?

— О, я... — вона замовкає і прикушує губу. — Тобі ніхто не говорив... тобто, можливо, зараз не час, але...

— Що? Що таке?

— Вілл під час атаки загинув.

Вона стривожено дивиться на мене і чекає. Чого саме?

Ох! Я б не мала показувати, що знаю про смерть Вілла, мала б удати, що емоційно реагую на звістку, та не зможу зробити це переконливо. Краще визнати, що я все знаю. Та як це пояснити, не розповідаючи всього?

Мені стає зле. Я швидко метикую, як ліпше обдурити найкращу подругу.

— Я бачила, — кажу я. — На моніторі, коли була в диспетчерській. Мені дуже шкода, Христино.

— О, — відповідає вона і киває. — Ну... добре, що ти в курсі. Не хотілося таку новину розповідати тут, при всіх.

Короткий смішок. Мигцем усмішка. Та вони вже не такі, як раніше.

Ми заходимо в ліфт. Я відчуваю Тобіасів погляд. Тобіас знає, що я збрехала про монітор. Дивлюся просто себе, вдаючи, що не згораю від сорому.

— Не турбуйся щодо сироватки, — шепоче Христина. — Це легко. Ти мало що тямиш, коли перебуваєш під її впливом. Усвідомлюєш, що вибовкала, тільки по завершенні її дії. Я змалечку проходила це випробування, у правдолюбів це нормальна практика.

Решта безстрашних у ліфті перезираються. За нормальних обставин хтось та й вишпетив би її за такі розмови про фракцію, але наші обставини ненормальні. За нормальних Христині навряд чи довелось би конвоювати найкращу подругу на публічний допит за підозрою у зраді.

— З рештою все гаразд? — запитую я. — Як там Юрая, Лінн, Марлін?

— Всі тут, крім Зіка, Юраїного брата, він з іншими безстрашними, — відповідає вона.

— Що?

Зік, який застібав на мені стропи там, на даху хмарочоса, — зрадник?

Ліфт зупиняється на верхньому поверсі, й усі виходять.

— Розумію, — каже вона. — Ніхто не очікував.

Вона бере мене під руку і тягне до дверей. Ми йдемо коридором з чорною мармуровою підлогою. Напевно, у штаб-квартирі правдолюбів дуже легко заблукати, оскільки тут усе однакове. Проходимо ще один коридор і подвійні двері.

Зовні «Бузувірський базар» — проста прямокутна будівля з вузьким виступом по центру. Зсередини цей виступ виявляється величезним приміщенням заввишки у три поверхи, з порожніми отворами в стінах замість вікон. У вікнах нагорі бачу темне беззоряне небо.

Тут біла мармурова підлога з чорним символом правдолюбів по центру. На стінах світяться ряди тьмяних жовтих ліхтарів, осяваючи приміщення. Відлунює кожен звук.

Уже зібрались більшість правдолюбів і всі безстрашні. Деякі з них сидять на лавках зі спинками, що розташовані по периметру, та не всім вистачає місця, тож деякі стали навколо емблеми правдолюбів. У центрі символу, між чашами нахилених терезів, стоять два крісла.

Тобіас бере мене за руку, і ми сплітаємо пальці.

Охоронці-безстрашні виводять нас на середину зали, і присутні зустрічають нас перешіптуванням і обуреними вигуками. Бачу Джека Канга на лаві в першому ряду.

Наперед виступає старий темношкірий чоловік з чорною коробкою в руках.

— Мене звати Найлз, — каже він. — Я вас допитуватиму. Ти... — він показує на Тобіаса, — ти будеш перший. Будь ласка, підійди...

Перш ніж відпустити мою руку, Тобіас стискає її, а потім я залишаюся з Христиною, на краю емблеми Правдолюбства. Повітря тут тепле, надворі гарний літній вечір, та мені стає холодно.

Найлз бере коробку з двома шприцами: один для Тобіаса, один для мене. Дістає з кишені антисептичну серветку і пропонує Тобіасу. Зазвичай у Безстрашності цим не переймаються.

— Укол робиться в шию, — каже Найлз.

Тобіас протирає шию серветкою. Чую тільки шурхіт вітру. Найлз ступає крок уперед, устромляє голку шприца Тобіасу в шию, і у вену йому потрапляє тьмяна синювата рідина. Востаннє Тобіасу робила укол Джанін, яка ввела його в нову симуляцію — таку, що діє навіть на дивергента, принаймні вона так вважала. Тоді я думала, що втрачаю його назавжди.

Я здригаюся.

Розділ 12

— Я поставлю тобі ряд простих питань, щоб ти адаптувався до сироватки. Тим часом вона подіє остаточно, — починає Найлз. — Отже. Як тебе звати?

Тобіас сидить згорблений, з похиленою головою, неначе тіло його обважніло — тримати неможливо. Нахмурившись і посовавшись на кріслі, він цідить крізь зуби:

— Чотири.

Напевно, під дією сироватки правди не можна брехати, але можна вибирати, яку версію правди викласти. Чотири — його ім’я і не ім’я водночас.

— Це прізвисько, — каже Найлз. — Яке твоє справжнє ім’я?

— Тобіас.

Христина штовхає мене ліктем.

— Ти знала?

Я киваю.

— Як звати твоїх батьків, Тобіасе?

Хлопець розтуляє рота, щоб відповісти, та потім зціплює зуби, наче хоче завадити словам вилетіти.

— Який стосунок це має до справи? — запитує він.

Правдолюби перешіптуються, дехто кривиться. Звівши брову, я дивлюся на Христину.

— Дуже важко не відповісти на питання відразу, перебуваючи під дією сироватки правди, — зауважує вона. — У нього дуже сильна воля. І є що приховувати.

— Можливо, раніше це не мало стосунку до справи, Тобіасе, та зараз, коли ти пручаєшся і не відповідаєш на запитання, має, — провадить Найлз. — Будь ласка, назви імена твоїх батьків.

— Евелін і Маркус Ітони, — відповідає Тобіас, заплющивши очі.

Прізвище — всього лише додаток, потрібний для ідентифікації, скажімо, в офіційних документах. Коли ми одружуємося, хтось із подружжя бере прізвище другого, або обидва беруть нове. З родини у фракцію ми переходимо з прізвищами, та рідко згадуємо їх.

Але Маркусове прізвище знають усі. Це стає зрозуміло з галасу, що здіймається в залі. Всі правдолюби знають Маркуса як найвпливовішого члена уряду, деякі з них читали і поширювані Джанін статті щодо його жорстокості до сина. Це була єдина правда зі всього сказаного нею. А тепер усі знають, Тобіас — його син.