Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 19)

— Вибрати Безстрашність тільки для того, щоб утекти від батька, — то вияв слабкодухості, — провадить він. — Я шкодую про свою слабкодухість, бо це означає, що я не гідний своєї фракції, і я завжди шкодуватиму про це.

Я чекаю, що безстрашні вибухнуть обуреними криками або схоплять крісло й віддубасять його до крові. Вони здатні й не на такі необдумані вчинки. Але ж ні. Вони стоять у мертвій тиші, з кам’яними обличчями, дивлячись на хлопця, який не зрадив їх, але ніколи не відчував, що по-справжньому належить до їхньої фракції.

Якусь мить усі мовчать. Я не знаю, хто починає перешіптуватися, здається, шепіт виникає нізвідки. «Дякуємо за відвертість». Ці слова повторюють геть усі.

— Дякуємо за відвертість, — тихо вимовляє кожен.

Та я не приєднуюся до них.

Я — єдине, що примусило його залишитися у фракції, яку він хотів покинути. А я цього не гідна.

Можливо, він має право це знати.

Найлз стоїть посеред зали зі шприцом у руці. У світлі ламп голка зблискує. Навколо мене — правдолюби й безстрашні, які чекають, коли я вийду на середину і викладу їм всю свою історію життя.

Тут мені знову спадає на думку: «А може, мені вдасться опиратися сироватці правди?» Та чи треба чинити опір? Напевно, для людей, яких я люблю, буде краще, якщо я говоритиму правду.

Несміливо прямую на середину зали. Тобіас іде звідти. Ми стикаємося на півдорозі, він бере мене за руку і стискає пальці. Потім переді мною виростає Найлз. Я протираю шию антисептичною серветкою, та коли він витягує руку зі шприцом, я відсуваюся.

— Краще я сама, — кажу я, простягаючи руку. Я більше ніколи й нікому не дозволю нічого мені вколоти, після того як Ерик уколов мені сироватку для симуляції, що примусила безстрашних воювати. Я не можу змінити вміст шприца, та принаймні сама стану інструментом саморуйнування.

— Ти вмієш? — зводить він кущисті брови.

— Так.

Найлз віддає мені шприца. Приставляю голку до шиї, встромляю і натискаю поршень. Уколу майже не відчуваю. Занадто багато в мені зараз адреналіну.

Хтось підносить сміттєвий кошик, і я викидаю шприца. Вплив сироватки відчуваю відразу. Кров наче наливається свинцем. Я мало не падаю, йдучи до крісла. Найлзу доводиться схопити мене за руку і вести.

За кілька секунд мій мозок вимикається. Про що я думала? Здається, то не має значення. Ніщо не має значення, крім крісла піді мною і чоловіка, який сидить навпроти.

— Як тебе звати? — запитує він.

Не встиг він запитати, як відповідь сама вискакує в мене з рота.

— Беатрис Прайор.

— Але ти називаєш себе Трис.

— Так.

— Як звати твоїх батьків, Трис?

— Ендрю і Наталі Прайор.

— Ти теж змінила фракцію?

— Так, — відповідаю я. В глибині свідомості відлунює думка: «Теж?» «Теж» стосується іншої людини, і ця людина — Тобіас. Я суплюся, намагаючись уявити його обличчя. У мене це виходить, та лишень на мить. Потім якусь частку секунди я бачу, як він сидить на тому самому кріслі, на якому зараз сиджу я.

— Ти перейшла з Альтруїзму? І вибрала Безстрашність?

— Так, — відповідаю я, але вже жорсткіше, хоч і не розумію чому.

— Чому ти змінила фракцію?

Це питання складніше, але я знаю відповідь. «Я не гідна Альтруїзму», — мало не зривається з моїх уст, але цю фразу змінює інша. «Я хотіла звільнитися». І те, і те — правда. Я хочу виголосити обидві фрази водночас. Хапаюся за підлокітники, ніби силкуючись пригадати, де я. Навколо мене багато людей, та для чого вони тут?

Я напружуюся — як колись, коли знала відповідь на контрольній, але не могла згадати. Тоді я заплющувала очі й уявляла собі сторінку зошита, в якому, була написана відповідь. Декілька секунд борюся з собою, але не можу згадати.

— Я не гідна Альтруїзму, — відповідаю я. — І я хотіла звільнитися. Тому вибрала Безстрашність.

— Чому ти не гідна Альтруїзму?

— Я була егоїстична, — відповідаю я.

— Була? А тепер — ні?

— Звісно, такою я й залишилася. Мама казала, що егоїзм властивий усім, — веду я далі. — Та серед безстрашних я стала не такою егоїсткою, бо познайомилася з людьми, заради яких я готова битися. Навіть готова померти.

Моя відповідь дивує мене. Чому? Я стискаю губи. Тому, що це — щира правда. Якщо я сказала так зараз, значить — правда.

Ця думка відновлює ланцюг міркувань. Тут я на тесті, на детекторі брехні. По шиї скочується краплина поту.

Тест на детекторі брехні. Сироватка правди. Мені треба постійно про це собі нагадувати, щоб геть не розчинитись у відвертості.

— Трис, ти можеш розповісти нам, що сталося в день атаки ?

— Я прокинулася, — починаю я. — Всі були під впливом симуляції. Тому я вдавала, що теж під впливом симуляції, поки не знайшла Тобіаса.

— Що сталося, коли тебе розлучили з Тобіасом?

— Джанін хотіла вбити мене, та мене врятувала мама. Вона перейшла з Безстрашності, а відтак уміла тримати зброю в руках.

Здається, моє тіло важчає, але вже не холодно. Щось нуртує в грудях, щось гірше за сум і жаль.

Я знаю, що буде далі. Мама загинула, а я вбила Вілла. Застрелила його.

— Вона відвернула увагу солдатів-безстрашних, і я змогла втекти. Вони її вбили, — кажу я.

«Дехто з них побіг за мною, і я їх повбивала». Але довкола мене стоїть юрма людей, серед яких — безстрашні. А я вбила кількох безстрашних. Тут мені не можна про це говорити.

— Я побігла далі, — проваджу я. — І...

«І Вілл побіг за мною. І я його вбила». Ні, ні. На чолі проступає піт.

— Розшукала батька і брата, — кажу я напружено. — Ми почали планувати, як припинити симуляцію.

Край підлокітника врізається в долоню. Я примудрилася приховати частину правди. Ясна річ, це вже обман.

Я подолала сироватку. На мить я перемогла її.

Мені б радіти, та я відчуваю, як вага скоєного розчавлює мене.

— Ми проникли в табір Безстрашності, ми з батьком пішли нагору, в диспетчерську. Він відбив напад солдатів-безстрашних, та це вартувало йому життя, — кажу я. — А я пробралася в диспетчерську, і там був Тобіас.

— Тобіас сказав, ти билася з ним, а потім перестала. Чому ти так вчинила?

— Я зрозуміла, що одному з нас доведеться вбити другого, — пояснюю я. — А я не хотіла вбивати його.

— Ти здалася ?

— Ні! — заперечую я. — Ні, не зовсім. Я згадала одну річ, яку зробила в панорамі страху, під час посвячення в безстрашні... в симуляції жінка вимагала, щоб я вбила своїх рідних, і я дозволила їй убити мене. Там усе спрацювало. Я думала... — щипаю себе за перенісся. Голова починає боліти, я втрачаю контроль — і думки виливаються у слова. — Я гарячково шукала вихід, та нічого іншого мені не спало на думку. У цьому була якась сила. Я не могла вбити його, тому вирішила спробувати... — кліпаю я, щоб приховати сльози.

— Отже, ти взагалі не була під впливом симуляції?

— Ні, — відповідаю я, притискаючи долоні до очей, щоб сльози не потекли по щоках і їх не побачили інші. — Ні,— повторюю я. — Я дивергент.

— Уточнюю, — каже Найлз. — Ти кажеш, що ерудити ледь не вбили тебе... потім ти пробралася у табір Безстрашності... й зупинила симуляцію?

— Так, — відповідаю я.

— Думаю, висловлю загальну думку, — каже він, — якщо скажу — ти заслужила бути в Безстрашності.

Ліворуч чуються схвальні вигуки, я бачу, як у напівтемряві люди підкидають вгору кулаки. Моя фракція мене підтримує.

Ні, вони помиляються. Я не хоробра, я не хоробра, я застрелила Вілла і не можу навіть зізнатися в цьому, не можу зізнатися...

— Беатрис Прайор, про що ти найбільше шкодуєш? — запитує Найлз.