Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 20)
Звісно, не про те, що вибрала Безстрашність, покинувши Альтруїзм. І не про те, що застрелила охоронців біля входу в диспетчерську. Занадто важливо було дістатися туди.
— Я шкодую...
Мій погляд з Найлза ковзає на зал, і я знаходжу Тобіаса. На його обличчі ніяких емоцій, в очах — порожнеча. Руки схрещені на грудях, пальці стиснуті так, що кісточки побіліли. Поруч з ним Христина. Мені стискає груди, я не можу дихати.
Я повинна все їм сказати. Сказати правду.
— Вілл, — вимовляю я. Ім’я звучить, як судомне зітхання, наче воно вихопилося в мене просто з нутра. Вороття немає.
— Я застрелила Вілла, — кажу я. — Він був під впливом симуляції. А я його вбила. Він мало не застрелив мене, та я його вбила перша. Вбила свого друга.
Вбила Вілла, зі складкою між брів, зеленими як селера очима і здатністю напам’ять цитувати маніфест Безстрашності з будь-якого місця. Живіт зводить так, що я мало не стогну. Згадувати Вілла боляче. Болить усе тіло.
Мені спадає інша думка, ще гірша. Досі я цього не розуміла. Я була готова швидше померти, ніж вбити Тобіаса, але така думка не спала мені, коли це стосувалося Вілла. Я вбила його, не повагавшись і частки секунди.
Почуваюся голою. Я не розуміла, що ношу таємниці на собі, як обладунок. Коли їх немає, всім видно, хто я така насправді.
— Дякуємо за відвертість, — тихо говорять усі.
Христина з Тобіасом мовчать.
Розділ 13
Підводжуся з крісла. У мене вже не паморочиться в голові, як от щойно. Ефект від сироватки майже минув. Натовп розступається. Я шукаю вихід. Зазвичай я не тікаю від неприємностей, та зараз мені хочеться провалитися крізь землю.
Всі починають виходити із зали, крім Христини. Вона стоїть на місці, долоні стиснуті в кулаки, та вже починають розтискатися. Її погляд зустрічається з моїм, але дивиться вона крізь мене. В її очах бринять сльози, та вона не плаче.
— Христино, — кажу я. «Пробач» — це все, що спадає на думку, та наразі таке прозвучало б радше як образа, ніж благання пробачити. Вибачатися можна, коли ти когось штовхнула ліктем або перервала. А тут потрібно щось вагоміше, ніж просто вибачитися.
— У нього був пістолет, — пояснюю я. — Він убив би мене. Він був під впливом симуляції.
— Ти його вбила, — мовить вона. Її слова звучать як вибух. Вона дивиться на мене так, наче вперше бачить, і відвертається.
Молодша дівчина, така ж на зріст і з таким самим кольором шкіри, бере її за руку. Христинина молодша сестра. Я бачила її в День відвідин. Тисячу років тому. Сироватка правди досі діє, в мене все пливе перед очима. А можливо, то просто сльози.
— З тобою все гаразд? — цікавиться ІОрая. Він раптово виникає з натовпу і торкається мого плеча. Я не бачила його з початку симуляції, та немаю сили навіть привітатися.
— Так.
— Агов, — він стискає моє плече. — Ти зробила те, що мусила зробити, правда ж? Урятувала нас від рабства в Ерудиції. Вона також це зрозуміє — з часом, коли біль трохи вщухне.
Я не можу навіть кивнути у відповідь. Усміхнувшись до мене, Юрая йде. Кілька безстрашних, проходячи повз, торкаються мене — чи то дякують, чи то хвалять, чи то підбадьорюють. Інші обходять мене по широкому колу, дивлячись підозріливо.
Люди в чорному одязі переді мною зливаються в одну масу. Я спустошена. В мені не залишилося нічого.
Біля мене стоїть Тобіас. Я намагаюся зосередитись, готуючись до його реакції.
— Нам повернули зброю, — каже він, простягаючи мені ніж.
Пхаю його до задньої кишені, боячись зустрітися з Тобіасом очима.
— Можемо поговорити про це завтра, — каже він. Тихо. Коли йдеться про Тобіаса, то тихий голос означає небезпеку.
— Гаразд.
Він кладе руку мені на плечі. Я намацую його стегно і притискаю Тобіаса до себе.
Міцно тримаюся за нього, і ми разом ідемо до ліфта.
В кінці коридору Тобіас знаходить два ліжка. Ми лягаємо, торкаючись головами, та мовчимо.
Коли я переконуюся в тому, що Тобіас заснув, я вислизаю з-під ковдри і йду коридором, повз десятки сплячих безстрашних. Знаходжу двері, що ведуть на сходи.
Піднімаюся нагору, м’язи починають пекти, засапано хапаю повітря, та вперше за останні дні я відчуваю полегшення.
Можливо, я непогано бігаю по рівній місцевості, та сходи — то зовсім інше. На дванадцятому поверсі зупиняюся, щоб розтерти зведені судомою стегнові м’язи і перевести дух. Усміхаюся, відчуваючи жар у ногах і грудях. Біль треба вибивати болем.
Коли я дістаюся вісімнадцятого поверху, враження таке, що ноги в мене желейні. Я шкандибаю, але заходжу до зали, де мене допитували. Нікого немає, та лавки на місці, і крісло, на якому я сиділа. Крізь хмари світить місяць.
Я ставлю руки на спинку крісла. Воно просте, дерев’яне і трохи рипить. Дивно, що настільки проста річ підштовхнула мене зруйнувати одні стосунки й серйозно попсувати інші.
Погано вже те, що я вбила Вілла, що я не встигла швидко зреагувати і прийняти інше рішення. Але ж тепер мені доведеться жити з цим, я картатимуся сама й мене засуджуватимуть інші, й ніколи вже не буде, як колись.
Правдолюби співають хвалу істині, та ніколи не скажуть про її ціну.
Край спинки впивається в мої долоні. Виявляється, я стискаю його дужче, ніж гадала. З секунду я дивлюся на крісло, а потім завдаю його на здорове плече, ніжками вгору. Оглядаю залу в пошуках сходів, та бачу лише амфітеатр, що підіймається до стін.
Доходжу до верхнього ряду лавок і підношу крісло над головою. Підстрибую, штовхаючи його вгору, і воно опиняється на підвіконні. Болем нагадує про себе плече. Не слід було мені смикати пораненою рукою, та зараз треба думати про інше.
Я роблю зусилля, підважуюся на тремтячих руках і нарешті опиняюся на підвіконні. Кілька секунд просто лежу, судомно ковтаючи повітря.
Потім підводжусь і роздивляюся місто. Будівлю огинає висохле річище і зникає вдалині. Над тим болотом простягнувся міст, пофарбований облізлою червоною фарбою. Потойбіч будівлі — пустирище. Важко це уявити, та колись у місті було стільки людей, що вся територія була заповнена.
На мить я дозволяю собі згадати допит. Спустошене Тобіасове обличчя. А потім його гнів, який він притлумив, щоб не звести мене з глузду. Порожній Христинин погляд. Шепіт. «Дякуємо за відвертість». Легко говорити, коли все, що відбувається, не стосується тебе особисто.
Я хапаю крісло і, ледь чутно зойкнувши, викидаю його з вікна. Зойк переростає в крик, а потім — у вереск. Я стою на підвіконні в «Бузувірському базарі» й волаю на всю горлянку, аж пече. Крісло летить униз і нарешті вдаряється об землю, розлітаючись на друзки, наче скляне. Сідаю на підвіконня, притулившись до віконного отвору, і заплющую очі.
І тут я згадую Ала.
Цікаво, скільки він стояв на краю скелі, перш ніж стрибнув у Прірву?
Напевно, довго. Згадував найгірше, що зробив у житті. До речі, він мало не вбив мене. Згадував і найкраще. Хоробрі, героїчні вчинки. А потім вирішив, що втомився. Не жити — існувати. Втомився бути Алом.
Розплющую очі. Дивлюся на ледве помітні внизу уламки крісла. Вперше в житті відчуваю, що розумію Ала. Набридло бути Трис. Я скоїла злочин. Я не можу це виправити. Він став частиною мене.
Я нахиляюся вперед, до вітру, тримаючись за віконний отвір рукою. Ще кілька дюймів — і моя вага потягне мене вниз. І я вже не зможу втриматися.
Але я не можу. Мої батьки пожертвували собою з любові до мене. Втратити своє життя без достатньої причини буде наругою над їхньою жертвою. Незалежно від того, що я накоїла.
«Нехай почуття провини навчить тебе, як чинити наступного разу», — сказав би тато.
Щось у мені бажає випалити батьків з пам’яті, щоб мені більше не довелося їх оплакувати. Та решта мене боїться, ким я можу стати без них.
Перед очима пливе від сліз, і починаю повільно спускатися назад у залу допитів.
В ліжко я повертаюся під ранок. Тобіас уже прокинувся. Він іде до ліфтів, і я рушаю за ним, оскільки знаю, чого він хоче. Ми стоїмо в ліфті, у мене дзвенить у вухах.
Ліфт зупиняється на другому поверсі; мене лихоманить. Дрож починається з рук, потім тремтять передпліччя, плечі, груди, аж поки не труситься все тіло, і я не можу нічого з цим удіяти. Ми стоїмо між ліфтами, просто над символом Правдолюбства — нахиленими терезами. Цей символ витатуйований у Тобіаса посередині спини.
Тобіас довго не дивиться на мене. Стоїть, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. Мені уривається терпець. Ще трохи — і я закричу. Мені треба щось сказати, та я не знаю що. Не можу вибачатися, бо всього лише сказала правду і тепер не можу заявити, що збрехала. І виправдання мені немає.
— Ти мені не сказала, — починає він. — Чому?
— Тому що я не... — хитаю головою. — Я не знала, як це зробити.
— Але ж насправді все просто, Трис...
— Так, — киваю я. — Треба підійти і сказати: «До речі, я застрелила Вілла і тепер почуття провини роздирає мене. Може, поснідаємо?» Так це має бути?
Раптом мені уривається терпець. Очі наливаються сльозами.
— Може, спробуєш убити кращого друга і побачиш, що буде?! — кричу я.
Затуляю обличчя руками. Я не хочу, щоб Тобіас знову дивився, як я ридаю. Він торкається мого плеча.
— Трис, — м’яко каже він. — Пробач. Я не кажу, що не розумію тебе... — він на мить замовкає. — Мені хочеться, щоб ти довіряла мені.