Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 21)

«Я довіряю тобі», — думаю я, і слова мало не зриваються з язика. Та це брехня: я не дуже вірю, що він кохатиме мене попри всі мої жахливі вчинки. Тут я нікому не вірю, та це не Тобіасова проблема, а моя.

— Тобі не здається дивним, що про той випадок, коли ти ледь не потонула в акваріумі з водою, я довідався від Калеба, — провадить він.

З досадою змахую пальцями сльози зі щік.

— Є речі ще більш незрозумілі, — намагаюся бути спокійною. — Наприклад, на власні очі побачити матір твого хлопця, яку всі давно вважали мертвою. Або підслухати, як твій хлопець вступає у спілку з позафракційними, та навіть не ділиться цим з тобою.

Він прибирає руку з мого плеча.

— Тож не вдавай, що це тільки моя проблема, — заявляю я. — Можливо, я тобі й не довіряю, але ти мені — також.

— Я гадав, ми поговоримо про це пізніше, — відповідає він. — Чи я мусив сказати тобі все відразу?

Я почуваюся такою збентеженою, що декілька секунд не можу й слова вимовити. Щоки палахкотять.

— Боже мій, Чотири! — кричу я. — Ти не хочеш говорити мені все й одразу, а я мушу?! Невже ти не бачиш, як це безглуздо?

— Для початку не намагайся використовувати моє ім’я, як зброю, — пропонує він, тицяючи в мене пальцем. — По-друге, я не вступав у спілку з позафракційними, а лише обмірковував таку можливість. По-третє, якби ти справді збиралася зізнатися про Вілла, то це була б зовсім інша справа.

— Але я розповіла тобі про Вілла! — кричу я. — І сироватка правди тут ні до чого. Я сама зробила вибір!

— Що?

— Я була при тямі. Хоч і під дією сироватки. Могла збрехати, приховати все від тебе, та я вирішила, що ти заслужив дізнатися правду.

— Добрий спосіб, — скривившись, відповідає він. — На очах у сотень людей! Яка інтимна обстановка!

— А, то я не тільки повинна розповісти тобі про вбивство, а й зробити це в правильній обстановці? — дивуюсь я. — Наступного разу треба заварити чайку, свічки запалити, так?

Тобіас, застогнавши, розвертається і відступає на кілька кроків. Коли він повертається до мене, його щоки вкриті червоними плямами. Я ще жодного разу не бачила його таким.

— Часом з тобою буває дуже важко, Трис, — шепоче він, не дивлячись мені в очі.

Мені хочеться сказати йому, що зі мною і справді нелегко, та без нього минулого тижня я би просто не вижила. Але я просто дивлюся на нього, а у вухах стукотить пульс.

Я не можу сказати: ти мені потрібен. Я не можу потребувати його, крапка.... чи, радше, ми не можемо потребувати одне одного, адже хтозна, скільки ще ми проживемо на цій війні.

— Пробач, — кажу я. Мій гнів наче здимів. — Я б мала бути відвертішою з тобою.

— І все? — супиться він.

— А що ще ти збирався почути?

У відповідь він просто хитає головою.

— Нічого, Трис.

Я дивлюся, як він іде, і всередині мене росте порожнеча, яка, розширюючись, от-от розірве мене на шматки.

Розділ 14

— Що ти в біса тут робиш? — виклично питає чийсь голос.

Я сиджу на ліжку в коридорі. Я прийшла сюди, але забула для чого, тому просто сіла. Зводжу погляд. Це Лінн, з якою я познайомилася, коли вона наступила мені на ногу в ліфті в хмарочосі Генкока. Зараз вона стоїть поруч і дивиться на мене, здивовано звівши брови. У неї відросло волосся. Воно ще коротке, та її голова вже не схожа на череп.

— Сиджу. І що? — відповідаю я.

— Ну ти й кумедна, — зітхає вона. — Збирай своє манаття. Ти безстрашна, тож настав час поводитися відповідно. Через тебе в нас погана репутація серед правдолюбів.

— Чому?

— Бо ти вдаєш, що не знаєш нас.

— Я просто намагалася допомогти Христині.

— Христина! — пирхає Лінн. — Закохане цуценя. Люди гинуть. На війні це часто трапляється. З часом вона це зрозуміє.

— Еге ж, гинуть, але не завжди їх вбиває найкраща подруга.

— Байдуже хто, — відповідає Лінн. — Ходімо.

Не маю підстав відмовлятися. Підводжуся і прямую за нею коридорами. Вона йде швидко, тож мені доводиться прискорити крок.

— Де твій страшний приятель? — запитує вона.

Кривлюся, наче з’їла кислого.

— Він не страшний.

— Певно, що ні, — посміхається вона.

— Не знаю я, де він.

— Піднімай і його з ліжка. Нам слід забути про цих виплодків союзу Безстрашності й Ерудиції. Ми знову мусимо стати одним цілим.

— Виплодки союзу Безстрашності й Ерудиції — ото вже загнула! — сміюсь я.

Вона штовхає двері, й ми опиняємося у великому приміщенні, схожому на вестибюль. Підлога вимощена чорним мармуром, а посередині красується величезний білий символ, та цей знак затулили ліжка й матраци. Тут тільки безстрашні: чоловіки, жінки й діти. Жодного правдолюба.

Лінн веде мене ліворуч, між рядами ліжок. Дивиться на хлопчиська, десь на кілька років молодшого од нас, який сидить на крайньому ліжку. Він намагається розв’язати вузол на шнурках.

— Геку, доведеться тобі шукати іншу постіль, — каже вона.

— Що? І не сподівайся, — відповідає він, навіть не дивлячись на нас. — Я не нипатиму в пошуках ліжка тільки тому, що тобі забаглося потеревенити зі своєю дурною подружкою.

— Вона мені не подружка! — гаркає Лінн. Я мало не регочу. — Геку, це Трис. Трис, познайомся з Гектором, моїм молодшим братом.

Почувши моє ім’я, хлопчик підводить голову і роззявляє рота.

— Привіт, — вітаюсь я.

— Ти дивергент, — зауважує він. — Мама казала триматися від вас подалі, бо ви небезпечні.

— Атож, великий і страшний дивергент, здатний самою тільки силою думки змусити твою голову луснути,— каже Лінн, тицяючи йому вказівним пальцем поміж очей. — Тільки не кажи, що й справді віриш у ці нісенітниці про дивергентів.

Його обличчя буряковіє. Він виймає частину своїх речей, що лежать купою біля ліжка. Я почуваюсь ніяково, та він швидко перекидає все манаття за кілька матраців од нас — Гектор не збирається йти далеко.

— Я й сама могла, — кажу я, — ну, переспати отам.

— Атож, — посміхається Лінн. — Та він заслужив на таке ставлення. Назвав Зіка зрадником — бовкнув це просто в обличчя Юраї. Не можу сказати, що це неправда, але не треба бути таким козлом. Мабуть, це правдолюби так на нього впливають. Гадає, може говорити все, що йому заманеться. Агов, Мар!

Марлін підводить голову з матраца і широко всміхається до мене.

— Привіт, Трис! — вітається вона. — Ласкаво просимо. Що таке, Лінн?

— Сходи до дівчат по одяг, — просить Лінн. — Тільки не принеси самі сорочки. Треба джинси, білизна, черевики...

— Звісно, — киває Марлін.

Я кладу біля себе ніж.

— Про які «нісенітниці» ти казала? — запитую я.

— Про дивергентів, людей з особливостями мозку. Та годі тобі! — вона знизує плечима. — Знаю, що ти в це віриш, а от я — ні.

— Тоді як ти поясниш мою здатність до самоусвідомлення під час симуляцій? — запитую я. — Або здатність узагалі не піддаватися їм?

— Думаю, лідери фракцій вибирають людей навмання й досліджують на них інші види симуляцій.