Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 22)

— Для чого їм це?

— Відволікають увагу, — відмахується вона. — Зараз усі переймаються тільки дивергентами, як от моя мама, й уже не зважають на інше. Це тільки інший спосіб контролю свідомості.

Вона дивиться на мене, гупаючи носаком по мармуровій підлозі. Цікаво, чи пам’ятає вона, як сама була під контролем під час симуляції?

Я так зосередилася на тому, що трапилося з альтруїстами, що зовсім забула про безстрашних. Сотні людей очутились і зрозуміли, що на них лягло чорне тавро вбивць. Однак злочини вони скоювали не з власної волі.

Вирішую не вступати з нею в суперечку. Якщо вона хоче вірити в змову влади, не впевнена, що я зможу її переконати.

— Я принесла одяг, — підходить Марлін до нашого ліжка. У неї стос чорного одягу до самого підборіддя, і вона з гордістю віддає його мені.

— Лінн, я навіть сестру твою пробила на жалість, щоб вона віддала сукню. То вона аж три принесла.

— У тебе ще й сестра є? — запитую я в Лінн.

— Еге ж. Їй вісімнадцять. Була на посвяченні разом з Чотири.

— Як її звати?

— Шона, — відповідає вона і дивиться на Марлін. — Я ж казала їй, що сукні нам тепер нескоро знадобляться, але вона, як завжди, не слухала.

Я згадую Шону. Вона була серед тих, хто ловив мене на спуску з хмарочоса.

— Битися в сукні куди легше, — каже Марлін, постукуючи пальцями по підборіддю. — Ногами хвицати простіше. Кому яке діло, що ти зблиснеш перед ворогом своєю нижньою білизною, якщо ти з нього дух вибиваєш!

Лінн мовчить, наче визнає думку слушною, просто не хоче в цьому зізнаватися.

— О, зблиснеш нижньою білизною? — запитує Юрая, обходячи ліжко, — Завжди «за».

Марлін тицяє його кулаком в руку.

— Вночі ми збираємося залізти на хмарочос Генкока,— мовить Юрая. — Приходьте всі. О десятій.

— Спуск по тросу? — запитує Лінн.

— Ні. Звичайне спостереження. Ми чули, що в ерудитів цілу ніч горить світло, тому матимемо змогу зазирати їм до вікон. Подивимося, що вони там роблять.

— Я піду, — кажу я.

— Я теж, — відгукується Лінн.

— Що? Ой, я теж, — каже Марлін, усміхаючись до Юраї. — Я йду по харчі. Підеш зі мною?

— Звісно, — відповідає він.

Марлін махає нам рукою, і вони йдуть. Зазвичай вона трохи підстрибує, наче спотикається. Та зараз її кроки плавні, навіть граційні, позбавлені тієї дитячої радості, яку я колись у ній помічала. Що з нею сталося, коли вона перебувала під дією симуляції?

Лінн стискає губи.

— Що? — запитую я.

— Нічого, — відрізає вона й хитає головою. — Просто вони кудись ідуть самі, проти ночі.

— Здається, Юраї знадобиться підтримка всіх його друзів, — кажу я. — Всі ці події, пов’язані з Зіком...

— Еге ж. Кошмар якийсь. Він був з нами, аж раптом... — вона зітхає. — Байдуже, як довго ти вчиш людину бути хороброю, бо ніколи не дізнаєшся, як добре вона засвоїла урок, аж доки не станеться щось серйозне.

Вона пильно дивиться на мене. Ніколи не помічала, що в неї такі дивні очі: карі з золотом. Зараз у неї вже трохи відросло волосся, і ще я завважую різьблений ніс, повняві вуста... Вона прегарна, хоч і не прагне такою бути. Я навіть заздрю їй, та раптом розумію, що, мабуть, Лінн своєї вроди терпіти не може, саме тому й поголила голову.

— Ти хоробра, — каже вона. — Але ти й сама в курсі. Та я хочу, щоб ти знала мою думку.

Вона робить мені комплімент, та я почуваюся так, наче вона мені ляпаса дала.

— Не зіпсуй усього, — додає Лінн.

За кілька годин по тому, як я перекусила і встигла подрімати, я сідаю на край ліжка і міняю пов’язку на плечі. Знімаю футболку, залишаючись у майці. Навколо купа безстрашних, вони перемовляються і регочуться. Щойно закінчую мастити рану, коли чую вибух сміху. Юрая біжить по проходу між матрацами, закинувши на плечі Марлін. Її обличчя розчервонілося, вона махає мені рукою, коли він пролітає з нею повз мене.

Лінн, сидячи на сусідньому ліжку, гмикає.

— І як він тільки може зараз фліртувати?

— А що йому, волочити ноги й супитись? — усміхаюсь я, притискаючи пов’язку до рани. — Може, тобі варто було б у нього повчитися.

— Ще чого, — пирхає вона. — Це ти весь час сльози ллєш. Може, тебе називати Беатрис Прайор — королева трагедії?

Підскакую й тицяю її кулаком у бік. Виходить сильніше, ніж жартома, та слабше, ніж під час бійки.

— Стули пельку, — кажу я.

Навіть не обертаючись, вона штовхає мене в плече й перекидає на ліжко.

— Я не збираюся слухатися зануд.

Та я помічаю її усмішку.

— Готова? — запитує Лінн.

— Куди зібралися? — цікавиться Тобіас. Він проходив між ліжками і став у проході. Я не розмовляла з ним цілий день і тепер не знаю, чи поновиться наше нормальне спілкування, — не знаю, чого чекати.

— На дах хмарочоса Генкока, стежити за ерудитами,— відповідає Лінн. — Хочеш з нами?

Тобіас кидає на мене багатозначний погляд.

— Ні, ще маю справи тут. Будьте пильні.

Киваю у відповідь. Я знаю, чому він не хоче йти. Тобіас уникає висоти. Він торкається моєї руки, на мить мене притримуючи. Я напружуюся. Він не торкався мене від самої сварки. Він відпускає мою руку.

— Ще побачимося, — невиразно бурмоче він. — Не наробіть дурниць.

— Дякую за довіру, — суплюсь я.

— Я не це мав на увазі, — каже він. — Не давай іншим наробити дурниць. Вони тебе послухаються.

Він нахиляється до мене, ніби хоче поцілувати, але в останню мить вирішує не робити цього і прикушує губу. Дрібниця, та однак виглядає так, наче він мене цурається. Намагаюсь не зустрічатися з ним поглядом і біжу за Лінн.

Ми йдемо коридором до ліфтів. Безстрашні вже розфарбували стіни кольоровими квадратами. Для них житло правдолюбів — лабіринт, і вони хочуть нормально орієнтуватися в ньому. Я поки знаю дорогу тільки до головних пунктів — дортуарів, їдальні, вестибюлю й зали допитів.

— Чому люди пішли з Безстрашності? — запитую я. — Там же ж немає зрадників, правда?

— Ні, всі зрадники в ерудитів. А в нас найбільше камер стеження, — відповідає Лінн. — Швидше за все, ерудити мають до них доступ, а шукати камери можна довго, тому ми вирішили просто зникнути.

— Розумно.

— Еге ж, і в нас таке буває.

Лінн тицяє пальцем у кнопку першого поверху. Я дивлюся на наші відображення в дзеркалах на дверях. Вона вища за мене на кілька дюймів, та навіть широкі штани армійського крою й сорочка не приховують її жіночних форм. Видно, що з цим у неї все гаразд.

— Що? — запитує вона.

— Навіщо ти поголила голову?

— Це на посвяченні, — одразу ж випалює вона. — Я шалію від Безстрашності, однак хлопці з нашої фракції не бачать у дівчині серйозного суперника. Мені це набридло, то я вирішила, що не хочу бути зовні як звичайна дівчина. Можливо, тоді вони сприйматимуть мене серйозніше.

— Те, що тебе недооцінюють, ти могла б використати із зиском для себе.

— Отакої? Вдавати, що непритомнієш за першої-ліпшої нагоди? — Лінн закочує очі. — Ти думаєш, я геть позбавлена гідності?

— Я вважаю, що безстрашні не праві, коли відмовляються хитрувати, — кажу я. — Не завжди треба зразу заціджувати людям у пику.