Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 24)
Цікаво, коли Джанін збагнула, що ерудити і безстрашні — смертоносне поєднання. Безжалісність і холодна логіка здатні виконати будь-яке завдання. В тому числі приспати півтори фракції.
Вдивляюся в обличчя кожного, наслухаю нерівне дихання, видивляюся тремтіння повік — усе, що може виказати людей, які лише вдають, що знепритомніли. Поки всі дихають рівно. А раптом серед правдолюбів узагалі немає дивергентів?
— Ерику! — гукає хтось у коридорі. Я завмираю. Людина йде в моєму напрямку. Намагаюся не рухатися. Якщо я поворухнуся, мене помітять і впізнають, точно впізнають. Опускаю погляд і напружуюся так, що аж тремчу. Не дивіться на мене, не дивіться на мене...
Ерик проминає мене і йде коридором далі. Мені треба продовжувати пошуки, та цікавість змушує мене стежити за Ериком. Справа, схоже, термінова.
Зводжу погляд — навколішках стоїть жінка, а над нею — безстрашна. На жінці біла блузка і чорна спідниця, вона тримає руки за головою. Ерик бридко посміхається.
— Дивергент, — каже він. — Чудово. Веди її до ліфтів. Потім вирішимо, кого вбити зразу, а по кого прийти пізніше.
Безстрашна хапає жінку за зібране у хвіст волосся і грубо волочить за собою. Та скрикує, зводиться на ноги, зігнувшись від болю. Силкуюся сковтнути, але в горлі наче жмут вати.
Ерик іде коридором далі, а я намагаюся не дивитися на правдолюбку, коли та, спотикаючись, проходить повз. Її волосся досі в руці у безстрашної. Тепер я розумію, як впливає на людей терор. На декілька секунд дозволяю страху взяти наді мною гору, а потім змушую себе діяти.
«Один... два... три...»
Рухаюся вперед з чітким розумінням мети. Роздивлятися людей здається безглуздим і надто довгим заняттям. Наступаю комусь на мізинець. Ніякої реакції, навіть тремтіння. Продовжую далі: наступаю на пальці наступного. Нічого.
— Ще знайшов одного! — чую крик. Починаю метушитися. Тупцяю по руках лежачих чоловіків, жінок, дітей, по їхніх ногах і животах — жодного результату. Граю в хованки з дивергентами, бо я не єдина, хто тут «сховався».
Аж нарешті... наступаю на мізинець дівчинці-правдолюбці, і її обличчя кривиться. Ледь помітно. Вона силкується стерпіти біль, але цього досить, щоб привернути мою увагу.
Я озираюся, щоб упевнитися, що поруч нікого немає. Всі вже пішли з центрального коридору. Дивлюсь на найближчі сходи — вони праворуч, всього за десять футів од мене, — а потім присідаю коло дівчинки.
— Агов, мала, — кажу дуже тихо. — Все гаразд. Я не з ними.
Вона т рохи розплющує повіки.
— За десять футів од нас сходи, — веду далі я. — Я скажу, коли ніхто не дивитиметься в наш бік, тоді й біжи. Зрозуміла?
Вона киває.
Я підводжуся й повільно розвертаюся. Зрадник-безстрашний ліворуч од мене дивиться убік, штовхаючи ногою іншого безстрашного, кульгавого. Ще двоє регочуть позаду. Той, що попереду, рушає в мій бік, аж тут зводить голову, наче щось почув, і розвертається, прямуючи коридором геть.
— Давай, — командую я.
Дівчинка схоплюється і бігом мчить до сходів. Дивлюся їй услід, аж за нею клацають двері. Бачу у дверній шибці своє віддзеркалення. Аж тут з’ясовується, що серед поснулих людей я стою не сама. Просто позаду мене стоїть Ерик.
Я дивлюся у склі на нього, а він — на мене. Можна спробувати втекти. Якщо метнуся швидко, він не встигне мене схопити. Але цю думку миттю витісняє інша: він усе одно мене наздожене. І я не зможу його пристрелити, бо не маю зброї.
Різко розвертаюся, задерши лікоть, щоб ударити Ерика в обличчя. Влучаю йому в підборіддя, але занадто слабко, щоб завдати шкоди. Він хапає мене за ліву руку, приставляє до чола пістолет і посміхається.
— Не розумію, — знущається він. — Як ти могла виявитися такою дурепою, що пішла сюди без пістолета?
— Принаймні на одне у мене вистачить клепки, — відповідаю я, щосили стукнувши його по нозі в те місце, куди менше місяця тому всадила кулю. Ерик скрикує від болю, обличчя перекошується, і він б’є мене руків’ям пістолета в щелепу. Зціплюю зуби, щоб не застогнати. По шиї стікає кров: він здер мені шкіру.
А він не послаблює хватки. Він бодай не пристрелив мене, що змушує замислитися. Мабуть, поки що йому не дозволено мене вбивати.
— Я здивований... Виявляється, ти досі жива, — каже він. — Враховуючи те, що саме я підказав Джанін підготувати для тебе бак з водою.
Я швидко метикую, як ще можу завдати йому болю, аби він мене відпустив. Уже збираюся щосили двигонути його ногою в пах, але саме цієї миті він прослизає мені за спину, хапає обіруч — аж я ледве можу поворухнутися. Його нігті впиваються в мою шкіру, і я скрегочу зубами від болю й відчуття огиди від його тіла, що притискається до мене ззаду.
— Вона вважала, що вивчення реакцій дивергентів на реальні ситуації, засновані на симуляціях, — надзвичайно цікава річ, — пояснює він, штовхаючи мене вперед.
Він скручує мені руки, шкрябаючи шкіру мозолями на долонях. Йдучи, намагаюся посунутися ліворуч, щоб моя ступня опинилася між його ногами. З мстивим задоволенням завважую, що він кульгає.
— Іноді творчість здається безглуздою і нелогічною... коли вона не підпорядкована великій меті. У нашому випадку — накопиченню відомостей.
На мить зупиняюсь і різко вдаряю п’ятою йому поміж ніг. З його горла вихоплюється короткий пронизливий зойк. На якусь частку секунди Ерик послаблює хватку, а я тим часом різко розвертаюся, силкуючись вивільнитися. Навіть не знаю, куди мені бігти, але треба встигнути зникнути...
Ерик хапає мене за лікоть і смикає назад, встромляючи великий палець просто в рану на моєму плечі та провертаючи його, допоки від болю не темніє в очах. Верещу на всю горлянку.
— Я припустив, що бачив на записі саме той момент, коли тебе поранили в плече, — каже він. — Отже, я мав рацію.
У мене підгинаються коліна. Він недбало хапає мене за комір і волочить за собою. Тканина впивається в горло, душить, і я, спотикаючись, дибаю за ним. Усе тіло тремтить.
Коли ми доходимо до ліфтів, він ривком ставить мене навколішки поруч із правдолюбкою, яку я вже бачила. Вона і ще четверо — на прицілі у безстрашних.
— Приставте до неї пістолет, — командує Ерик.
Один з безстрашних виконує наказ. Шкірою відчуваю холодний метал на потилиці. Зводжу погляд на Ерика. Його обличчя червоне, в очах сльози.
— У чому справа, Ерику? — запитую я. — Боїшся маленької дівчинки?
— Я не дурень, — відповідає він, проводячи рукою по волоссю. — Прикидайся маленькою дівчинкою, скільки заманеться: раніше це спрацювало б, а тепер — ні. Ти — найкращий бійцівський пес, який тільки в них є, — він нахиляється ближче. — Саме тому я певен, що тебе скоро порішать.
Відчиняються двері одного з ліфтів, і безстрашний виштовхує звідти Юраю. В нього на губах кров. Він веде його до решти дивергентів. Юрая кидає на мене швидкий погляд, та я не розумію, що він хоче мені передати. Встиг чи ні? Судячи з того, що він тут, — ні. Тепер вони знайдуть усіх дивергентів у будівлі, й більшість із нас помре.
Мабуть, мені слід боятися, але в грудях клекоче істеричний сміх, адже я дещо згадала.
В мене і справді нема пістолета, та в задній кишені лежить ніж.
Розділ 16
Пересуваю руку за спину, дюйм по дюйму, щоб нічого не помітив солдат, який приставив до моєї голови пістолет. Знову відчиняються двері ліфта. Зрадники-безстрашні приводять чергового дивергента. Правдолюбка праворуч від мене починає плакати. Пасма волосся прилипли до її вуст, мокрих чи то від слини, чи то від сліз.
Моя рука доповзає до кутика кишені. Застигаю на мить, хоча всередині тремчу від передчуття. Треба дочекатися слушного моменту, коли Ерик буде поруч.
Зосереджуюся, уявляючи, як при кожному вдиху мої легені наповнює повітря. Видихаючи, я наче бачу, як кров, то насичена киснем, то ні, струмує від серця й до серця.
Простіше думати про анатомію процесу, ніж дивитися на шерегу дивергентів. Ліворуч садовлять хлопчика-правдолюба, йому не більш як одинадцять років. Та він поводиться як справжній сміливець, порівняно з жінкою праворуч. Не боїться солдата-безстрашного, що стоїть перед ним.
Вдих, видих. Кров струмує аж до кінцівок: серце — потужний мускул, найсильніший в організмі в сенсі витривалості. Підходять інші безстрашні, доповідаючи про успішно проведені обшуки на решті поверхів. На підлозі лежать сотні людей, підстрелені не кулями, а чимось іншим. Не зрозуміло, з якою метою.
Та я й далі думаю про серце. Тепер уже не про своє, а про Ерикове, і про те, яка порожнеча виникне в його грудній клітці, коли воно перестане битися. Хай як би я ненавиділа його, насправді мені не хочеться його вбивати. Принаймні не ножем і не так близько, що я безпосередньо відчуватиму, як згасає його життя. Але це мій останній шанс зробити щось корисне, і якщо я хочу завдати ерудитам відчутного удару, я мушу позбавити їх одного з лідерів.
Завважую, що ніхто не привів сюди дівчинку-правдолюбку, ту, якій я допомогла. Значить, їй вдалося втекти. Добре.
Ерик, зчепивши руки за спиною, походжає туди-сюди перед шерегою дивергентів.
— Я отримав наказ доставити до ерудитів усього двох із вас, для дослідів, — каже він. — Решту стратять. Є кілька способів визначити, хто з вас являє собою найменшу цінність.