Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 25)

Він уповільнює крок, наближаючись до мене. Я напружую пальці, готова схопити руків’я ножа, але Ерик близько не підходить. Натомість зупиняється навпроти хлопчика.

— Мозок розвивається до двадцяти п’яти років, — вимовляє Ерик. — Значить, у тебе дивергенція ще не встигла повноцінно розвинутися.

Він піднімає пістолет і стріляє.

У мене вихоплюється здавлений крик, коли я бачу, як хлопчик падає на підлогу. Я заплющую очі. Моє тіло рветься до нього, та я стримуюся. «Чекай, чекай, чекай». Зараз я не можу думати про хлопчика. «Чекай». Я змушую себе розплющити очі та кліпаю, щоб приховати сльози.

Мій крик досяг певної мети. Ерик уже стоїть просто переді мною. Він усміхається. Я теж привернула його увагу.

— Ти теж зовсім юна, — заявляє він. — І розвиток явно не завершився, — він ступає крок до мене. Мої пальці наближаються на дюйм до руків’я ножа. — Більшість дивергентів отримують на тесті на схильності подвійний результат. Деякі — навіть звичайний, одинарний. Поки що ніхто не отримував потрійного: це пов’язано не зі схильностями, а з тим, що, як хочеш отримати потрійний результат, треба на певному етапі відмовитися від вибору,— каже він, продовжуючи наближатися. Я захиляю голову, роздивляючись Ерика: металевий пірсинг на обличчі й порожні очі. — Моє керівництво вважає, Трис, що в тебе подвійний результат, — знущається він. — Ніхто не думає, наскільки ти насправді складна. Просто суміш Безстрашності й Альтруїзму, самовіддана до ідіотизму. Чи хоробра до ідіотизму?

Стискаю пальці на руків’ї ножа. Ерик нахиляється до мене.

— Між нами... от я вважаю, що у тебе був потрійний результат, оскільки ти страшенно вперта і не зробиш вибір просто тому, що тобі наказали, — каже він. — Може, просвітиш мене?

Я кидаюся вперед, миттєво висмикуючи руку з кишені. Роблю різкий удар вгору і заплющую очі. Я не хочу бачити кров.

Відчуваю, як ніж входить в тіло. Висмикую лезо. Моє тіло вібрує в такт пульсу. Шию і потилицю заливає піт. Розплющую очі й бачу, як Ерик, обм’якнувши, падає. І починається хаос.

У більшості безстрашних-зрадників у руках по два пістолети, частина з яких заряджена кулями. Зараз їм доводиться хапатися за бойові. Юрая накидається на одного безстрашного і з силою б’є його в щелепу. Зрадник, знепритомнівши, падає. Юрая вихоплює його пістолет і стріляє по найближчих ворогах.

Коли я намагаюся забрати собі Ерикову зброю, накочує така хвиля паніки, що я мить нічого не тямлю, та потім завважую, що кількість безстрашних у коридорі подвоїлася. Гримлять постріли, я падаю на підлогу. Всі довкола бігають, я ж нарешті торкаюся пальцями пістолета — і аж здригаюся, бо геть не маю сили взяти його в руки.

Міцна рука хапає мене за плечі й відтягує до стіни. Праве плече обпікає біль. Бачу символ безстрашності на шиї: Тобіас! Він сидить навпочіпки, затуляючи мене. Стріляє.

— Як побачиш когось іззаду, кричи! — наказує він.

Визираю через його плече, схопившись за його сорочку і стиснувши руки в кулаки.

Тут реально побільшало безстрашних. Однак з’явилися й інші, без синіх пов’язок на рукавах, не зрадники. Моя фракція. Ці люди прийшли, щоб урятувати нас. Як сталося, що вони не відключилися?

Зрадники біжать, вони не готові до такої масованої атаки. Дехто намагається відбиватися, та більшість рветься до сходів. Тобіас стріляє знову і знову, поки не закінчуються патрони і замість пострілів чується клацання затвору. Сльози застилають мені очі, руки тремтять — цілитися з пістолета я не зможу. Я розпачливо зойкаю, бо не можу допомогти Тобіасу. Я ні на що не годна.

На підлозі стогне Ерик. Живий — поки що.

Поступово стрілянина вщухає. Рука в мене мокра, і краєм ока я помічаю, що то — червона кров. Ерикова. Я витираю її об штани і намагаюся змахнути сльози. У вухах дзвенить.

— Трис, — каже Тобіас, — опусти вже ножа.

Розділ 17

Тобіас розповідає мені, як усе було.

Коли ерудити вибігли на сходи у вестибюлі, не всі вони піднялися на другий поверх. Одна з жінок натомість побігла аж нагору. Там вона попередила гурт безстрашних, серед яких був Тобіас, щоб тікали пожежною драбиною, яку ще не заблокували зрадники-безстрашні. Безстрашні-втікачі зібрались у вестибюлі й, розділившись на чотири гурти, пішли в атаку, оточивши зрадників, які зосередилися біля ліфтів.

Ті не були готові до організованого опору. Вони думали, що всі, крім дивергентів, будуть без тями. Тому і програли.

Ерудиткою, яка допомогла, виявилася Кара. Старша Віллова сестра.

Зітхнувши, я скидаю куртку й оглядаю плече. На шкірі — металевий кружечок завбільшки з ніготь мізинця. Від нього розходяться навсібіч сині смужки, ніби хтось упорснув мені під шкіру синю фарбу. Насупившись, я хочу віддерти його — і відчуваю гострий біль.

Зціпивши зуби, встромляю туди лезо ножа і підколупую. У мене вихоплюється зойк, на мить темніє в очах. Але я й далі колупаю кружальце, аж воно піднімається над шкірою настільки, що я можу схопити його пальцями. До кружальця приєднана голка.

Мене нудить. Міцно стискаю кружало і щосили смикаю. Вістря виходить. Воно завдовжки з мізинець. Не звертаючи уваги на кров, що цебенить по руці, підношу кружальце до лампи над умивальником.

Якщо судити з синьої рідини у мене на шкірі й на голці, нас чимось обкололи. Але чим? Отрутою? Вибухівкою?

Хитаю головою. Якби нас хотіли вбити, то просто всіх би перестріляли, коли більшість знепритомніла. Тобто накололи нас з іншою метою.

Хтось стукає у двері. Не розумію чому. Я ж у громадському туалеті, зрештою.

— Трис, ти тут? — чую приглушений голос Юраї.

— Так, — відповідаю я.

Юрая вже має трохи кращий вигляд, ніж годину тому. Змив кров з рота, і трохи зійшла блідота з обличчя. Раптом з подивом помічаю, який він гожий: пропорційне тіло й риси обличчя, живі темні очі, бронзова шкіра. Напевно, він завжди був симпатичний, бо в його віці саме так нахабно посміхаються хлопчаки, що знають собі ціну.

Геть не такий, як Тобіас. Тобіасова усмішка завжди має відтінок сором’язливості, ніби він здивований, що на нього взагалі дивляться.

У мене болить горло. Кладу кружальце на край умивальника.

Юрая переводить погляд з мене на голку, потім на моє плече.

— Боляче? — запитує він.

— Не дуже, — відповідаю я. Беру паперовий рушник і стираю кров з руки. — Як інші?

— Марлін сипле жартами, як зазвичай, — розповідає Юрая, посміхаючись ще ширше, й у нього з’являються ямочки на щоках. — Лінн бурчить. Стривай, що це ти витягла? — запитує він, показуючи на голку. — Боже, Трис, у тебе що — нервових закінчень узагалі немає?

— Мабуть, треба перев’язати.

— Та невже? — Юрая хитає головою. — Тобі б до обличчя ще лід прикласти... Всі вже прокинулися, і навколо божевільня.

Торкаюся щелепи — набряк там, де Ерик стукнув пістолетом. Треба помастити маззю, щоб синець не з’явився.

— Ерик мертвий? — запитую я, та не знаю, яку відповідь хочу почути, «так» чи «ні».

— Ні. Правдолюби вирішили надати йому медичну допомогу, — супиться Юрая. — Таке собі гуманне ставлення до полонених. Канг уже особисто його допитує. Нас туди не пустили, щоб не зчинився шарварок.

Хмикаю у відповідь.

— Еге ж, бо ніхто так нічого й не зрозумів, — він спирається на умивальник, стоячи поруч зі мною. — Навіщо ломитися через головний вхід і стріляти тими штуковинами, щоб нас просто вирубало? Чому нас не вбили?

— Не знаю, — відповідаю я. — Єдине, що можу припустити, — їм треба було з’ясувати, скільки серед нас дивергентів, та впевнена, що це не єдина причина.

— Але чому вони зробили це зараз? Тобто спочатку за допомогою контролю свідомості вони спробували створити армію, а зараз що? Не бачу сенсу.

Притиснувши паперовий рушник до руки, я суплюся. Юрая має рацію. Джанін уже отримала армію, то для чого тоді знищувати дивергентів?

— Джанін не хоче просто всіх убити, — повільно кажу я. — Вона вважає, що це нелогічно. Якщо не буде фракцій, суспільство припинить функціонувати. У кожній фракції людей навчають виконувати певні завдання. Вона прагне до тотального контролю.

Дивлюся в дзеркало на своє відображення. На щелепі набряк, на шкірі відмітини від нігтів. Бридота!

— Мабуть, вона планує чергову симуляцію, — веду далі я. — Таку, як і раніше, але їй потрібна гарантія того, що людина або підкориться, або помре.

— Але ж симуляція триває певний час, — міркує Юрая. — І вона зовсім не дієва, коли ти не збираєшся досягти певної мети просто зараз.

— Правильно, — зітхаю я. — Не знаю. Не розумію,— беру в руку голку. — І що це таке? Якщо черговий укол для симуляції, він одноразовий. Навіщо ж було стріляти в нас тими штуками, щоб ми знепритомніли? Це безглуздо.

— Не знаю, Трис, та зараз нам треба щось робити з величезною будівлею, вщерть набитою переляканими людьми. Ходімо зробимо тобі перев’язку... — він на мить замовкає. — Можна тебе дещо попросити? — запитує він по паузі.

— Що саме?

— Не кажи нікому, що я дивергент, — він прикушує губу. — Шона — моя подруга, і я не хочу, щоб вона мене боялася.

— Звісно, — намагаюсь я усміхнутися. — Нікому не скажу.

Не сплю всю ніч, витягуючи голки в людей з рук. За кілька годин уже ні з ким не панькаюсь і безцеремонно щосили смикаю.

Довідуюся, що хлопчика-правдолюба, якого застрелив Ерик, звали Боббі. Сам Ерик у стабільному стані, і з сотень людей у «Бузувірському базарі» лише близько вісімдесятьох уникли уколу. З них сімдесят безстрашних, серед яких Христина. Я міркую над тим, що то за голки, намагаючись мислити, як наші вороги.