Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 27)
— Ти знав, що Юрая — дивергент?
— Звісно. Я вів у нього симуляції, — знизує плечима він.
— І не говорив мені?
— Конфіденційна інформація, до того ж небезпечна.
Я відчуваю, як у мені знову закипає гнів. Скільки ще всього Тобіас приховує від мене? Але потім я заспокоююся. Звісно, він не повинен був казати мені, що Юрая дивергент, хоча б із поваги до хлопця. Цілком логічно.
Я прокашлююся.
— Знаєш, ти врятував нам життя. Ерик хотів нас перестріляти.
— Гадаю, годі вже нам рахувати, хто кому і скільки разів урятував життя.
— Гаразд, — відповідаю я, тільки щоб не мовчати. — Потому як ми з’ясували, що майже всі поснули, Юрая побіг нагору попередити інших, а я — на другий поверх. Ерик зібрав усіх дивергентів біля ліфта і став думати, кого з нас візьме з собою. Сказав, що йому дозволили взяти двох. Гадки не маю, навіщо йому взагалі хтось знадобився.
— Дивно, — каже Тобіас.
— Є ідеї?
— Припустімо, за допомогою голки тобі ввели передавач, — відповідає він. — А газ — то аерозольний варіант сироватки. Але навіщо... — між бровами в нього залягає зморшка. — О! Вона просто вирішила всіх приспати, щоб виявити поміж нас дивергентів.
— Гадаєш, єдиною метою нападу було напхати нас передавачами?
Він хитає головою, а потім уважно дивиться на мене. Очі його темно-сині й такі рідні! Здається, що зараз вони поглинуть мене. І мені думається: от було б добре, щоб так і сталося, і тоді я змогла б забратися з цього місця, від усього, що тут відбувається.
— Гадаю, ти вже сама здогадалася, — каже Тобіас. — Але чекаєш, щоб я з тобою посперечався. Я не збираюся цього робити.
— Вони створили передавачі тривалої дії, — нарешті здогадуюсь я.
Він киває.
— Значить, нас приєднали до комп’ютера, щоб проводити симуляції, і не одну, — веду далі я. — Стільки, скільки буде потрібно Джанін.
Тобіас знову киває.
Моє дихання переривається.
— Оце вже кепсько, Тобіасе.
У коридорі, що веде в залу допитів, Тобіас зупиняється і прихиляється до стіни.
— Отже, ти напала на Ерика, — каже він. — Це сталося під час атаки? Чи потім, коли ви були біля ліфтів?
— Біля ліфтів, — відповідаю я.
— Одного не розумію. Коли ти була внизу, могла просто втекти. Натомість кинулася одна в натовп озброєних безстрашних. Певен, що й пістолета не мала.
Стискаю губи.
— Так? — перепитує він.
— Чому ти вирішив, що в мене пістолета не було? — кривлюсь я.
— Після того нападу на альтруїстів ти торкнутися його не могла, — відповідає він. — Я розумію чому — через той випадок з Віллом, але...
— Це тут ні до чого.
— Хіба? — зводить він брови.
— Я зробила те, що мусила.
— Еге ж. Час уже тобі заспокоїтися, — відлипає від од стіни. Коридори в будівлі широкі, тут легко зберігати дистанцію. — Тобі треба було залишитися в Злагоді. Триматися подалі від усього.
— Ні, не треба, — відповідаю я. — Ти вважаєш, що знаєш усе краще за мене? Та ти гадки не маєш. У Злагоді я мало не збожеволіла, а тут нарешті відчула себе... нормальною.
— Дивно, враховуючи, що поводилася ти як причинна, — не розуміє він. — Твій вибір у ситуації, в якій ти опинилася вчора ввечері, — це зовсім не відвага. І навіть не дурість. Манія самогубства. Тобі життя обридло, чи що?
— Ні, не обридло! — огризаюсь я. — Просто хотіла зробити щось корисне.
Кілька секунд він просто дивиться на мене.
— Ти більш ніж безстрашна, — нарешті шепоче він. — Та коли ти прагнеш поводитися, як вони, без причини кидатися сторчголов у бій, боротися з ворогами, плюючи на етичність учинків, — тоді вперед. Я гадав, ти розумніша, та, мабуть, помилився!
Стискаю кулаки.
— Не кривдь безстрашних, — закипаю я. — Вони прийняли тебе, коли тобі нікуди було податися. Довірили важливу роботу. Серед них ти знайшов друзів.
Я спираюся на стіну й опускаю погляд у підлогу. Кахлі по всьому «Бузувірському базару» чорні й білі, скрізь. Тут вони покладені в шаховому порядку. Якщо розслабити зір і дати йому розфокусуватися, то я побачу те, чого не визнають правдолюби, — сірий колір. Можливо, ми з Тобіасом, десь у глибині душі, теж не визнаємо напівтонів.
Відчуваю неймовірну важкість у тілі, аж скелет, здається, не витримує ваги. Наче от-от провалюся крізь підлогу.
— Трис.
Не відриваю очей від підлоги.
Нарешті зводжу погляд.
— Я не хочу втратити тебе.
Стоїмо так ще зо дві хвилини. Я не говорю про те, що в мене на думці. Можливо, він має рацію. Одна моя половина бажає просто загубитися, возз’єднатися з батьками і Віллом, щоб у мене більше через них не краялося серце. А друга половина хоче побачити, що буде далі.
— Отже, ти — її брат? — запитує Лінн. — Тепер ясно, кому дісталися всі добрі гени.
Бачачи Калебову реакцію, я сміюся. Він трохи кривить губи, а очі розширює.
— Коли тобі треба повертатися? — запитую в нього, штовхаючи брата ліктем.
Зуби встромляю в бутерброд, що його він мені приніс. Поруч із Калебом відчуваю якийсь неспокій. Змішані почуття при вигляді жалюгідних решток сім’ї і жалюгідних решток мого життя з безстрашними. Що брат подумає про моїх друзів? І що моя фракція думатиме про нього?
— Скоро, — відповідає він. — Не хочу нікого обтяжувати.
— А я й не знала, що Сюзан змінила ім’я на «Ніхто», — дивуюсь я.
— Ха-ха, — кривляється він.
Здається, коли брат із сестрою кепкують одне з одного — то природно, та це не про нас. В Альтруїзмі не віталася поведінка, яка б могла поставити в незручне становище іншу людину, те саме стосується і піддражнювання.
Відчуваю, з якою обережністю ми спілкуємося, як намацуємо нові шляхи тепер, коли загинули наші батьки, а ми опинилися в різних фракціях. Щоразу, дивлячись на брата, усвідомлюю, що це — остання близька мені людина, єдина на всенькому світі, і я відчайдушно бажаю утримати брата поруч, відчайдушно бажаю скоротити прірву, що розділяє нас.
— Сюзан — ще один перекинчик від Ерудитів? — запитує Лінн, штрикаючи виделкою стручкову квасолю. Юрая з Тобіасом іще стоять у черзі, позаду двох дюжин правдолюбів, які сперечаються, вибираючи харчі.
— Ні, мешкала по сусідству в дитинстві. Вона з Альтруїзму, — відповідаю я.
— У тебе з нею роман? — запитує Лінн Калеба. — Тобі не здається, що це не вельми розумна затія? Тобто, коли все закінчиться, ви опинитеся в різних фракціях, житимете в різних місцях...
— Лінн, ти коли-небудь заткнешся? — втручається Марлін, опускаючи їй руку на плече.
У протилежному кінці зали помічаю Кару і кладу бутерброд на тарілку. Апетит пропав. Дивлюся на неї спідлоба. Вона прямує в кінець їдальні, де за двома столами сидять нечисленні біженці-ерудити. Більшість із них змінили синій однострій на чорно-білий, та не познімали окулярів. Намагаюся переключитися на Калеба, щоб не дивитися на них, але й він уже витріщається на ерудитів.
— У мене шансів повернутися в Ерудицію не більше, ніж у
Вперше помічаю, з яким сумом він говорить про Ерудицію. Я й не розуміла, як тяжко далося йому рішення залишити їх.
— Може, сядеш коло них? — пропоную я, киваючи в бік біженців-ерудитів.