Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 28)
— Я їх не знаю, — він знизує плечима. — Ти ж пам’ятаєш, я пробув у фракції всього місяць.
Підходить Юрая і гримає тацю на стіл.
— Я підслухав розмову про результати допиту Ерика,— каже він. — Очевидячки, він практично нічого не знає про плани Джанін.
— Що? — перепитує Лінн, виделка її дзвенить, падаючи на стіл. — Як таке може бути?
Юрая знизує плечима й сідає.
— А мене це не дивує, — каже Калеб.
Усі запитально дивляться на нього.
— Що таке? — мовить він, червоніючи. — Просто було б нерозумно довірити всі свої плани одній людині. Набагато розумніше дати по невеличкому шматочку інформації кожному з тих, з ким працюєш. У такому разі, коли тебе хтось зрадить, втрати будуть мінімальні.
— Оце так пак! — вигукує Юрая.
Лінн піднімає виделку і знову береться до їди.
— Чула, у правдолюбів хороше морозиво роблять,— Марлін озирається на чергу. — Ну, типу, «кепсько, звісно, що на нас напали, та принаймні тут десерт дають».
— Мені зразу стало ліпше, — сухо відповідає Лінн.
— Мабуть, воно все одно не такс смачне, як тістечка в Безстрашності, — понуро мовить Марлін. Зітхає, і пасмо попелястого волосся падає їй на очі.
— В нас такі смачнючі тістечка були! — кажу я Калебу.
— А в нас газовані напої класні, — відповідає він.
— Зате у вас не було кручі над підземною річкою,— морщить брови Марлін. — Або приміщення, де можна зустрітися з усіма своїми кошмарами відразу.
— Ні, — відповідає Калеб. — І, чесно кажучи, мене це цілком влаштовувало.
— Тюхтій, — співає Марлін.
— Усі кошмари? — раптом перепитує Калеб, і в нього аж очі спалахують. — А як це відбувається? Тобто, кошмари створює комп’ютер чи сам мозок?
— О Боже, — Лінн схиляє голову на руки. — Почалося.
Марлін заходиться описувати симуляції. Я поринаю в голоси, що лунають довкола мене, і доїдаю бутерброд. Потім, попри дзвін виделок і гудіння од розмов сотень людей, опускаю голову на стіл і засинаю.
Розділ 18
— Прошу тиші!
Джек Канг піднімає руки, і натовп замовкає. Це талант.
Я стою серед безстрашних, які запізнилися, — сидячих місць уже не залишилося. Краєм ока ловлю спалах світла. Блискавка. Гроза — не найкращий час для зборів у залі, де замість вікон — дірки в стінах. Та це найбільше приміщення, що ми маємо.
— Розумію, ви приголомшені вчорашніми подіями,— починає Джек. — Я чув багато міркувань із цього приводу. Тепер я маю щодо цього свою думку і знаю, що з цього — правда, а де потрібно додаткове розслідування.
Закладаю за вуха вологе волосся. Я прокинулася за десять хвилин до початку зборів і побігла в душ. Хоч я ще стомлена, та почуваюся значно ліпше.
— На мій погляд, найважливіше — питання про дивергентів.
У нього виснажений вигляд. Темні кола під очима, коротке волосся стирчить навсібіч, наче він усеньку ніч смикав себе за чуприну. Попри нестерпну спеку в залі, він у сорочці на довгий рукав; щоправда, рукави він трохи закасав. Мабуть, коли він уранці одягався, то думав про щось інше.
— Нехай присутні тут дивергенти вийдуть і самі все розкажуть.
Я скоса дивлюся на Юраю: ситуація стає небезпечною. Дивергенція — така штука, яку я волію приховувати. Раніше зізнатися в цьому означало підписати собі смертний вирок, щоправда, зараз немає сенсу ховатися. Про мене всі знають.
Першим зважується Тобіас. Він починає боком проштовхуватися крізь натовп, а потім, коли перед ним розступаються, гордо йде навпростець до Джека Канга.
Я теж просуваюся вперед, тс й діло перепрошуючи. Люди відсахуються, так наче я можу в них плюнути отрутою. Ще кілька людей протискується вперед. Серед них — дівчинка, якій я допомогла.
Попри лиху Тобіасову славу, що її він нещодавно зажив серед безстрашних, і моє нове прізвисько Дівчина-Яка-Прирізала-Ерика, всі дивляться не на нас. А на Маркуса.
— Ви, Маркусе? — дивується Джек, коли той виходить на середину зали і зупиняється на опущеній чаші терезів, символу правдолюбів.
— Так, — відповідає Маркус. — Я розумію, стурбовані і ви, і решта. Ще тиждень тому ви й не чули про дивергентів, а зараз знаєте про них тільки те, що вони захищені від того, до чого вразливі ви. Це страшно, та запевняю вас, шо страхи ваші даремні, — говорить він, ворушачи бровами й нахиливши голову набік. Я розумію, чому він подобається людям. Він уміє створити відчуття, що про все подбає, коли тільки ти довіриш йому свої проблеми.
— Для мене очевидно, — мовить Джек, — що на нас напали, бо ерудити хотіли знайти дивергентів. Чи відомо вам, навіщо це їм?
— Ні, — відповідає Маркус. — Можливо, вони хотіли просто ідентифікувати нас. Це дуже корисна інформація, якщо вони мають намір і далі використовувати симуляції.
— Вони не хотіли просто знайти дивергентів, — втручаюсь у розмову я. Слова зриваються з моїх вуст раніше, ніж я приймаю рішення говорити. У мене тоненький і слабенький голос, порівняно з чоловічими голосами Маркуса і Джека, але зупинятися запізно. — Вони хотіли нас убити. Вони почали вбивати нас задовго до того, як усе це сталося.
Джек замислюється. Я чую дріботіння крапель по даху, в залі меркне світло, наче мої слова занурюють її в морок.
— Схоже на теорію змови, — заперечує нарешті Джек. — Які в ерудитів причини вас убивати?
Мама казала, люди бояться дивергентів тому, що нас важко контролювати. Можливо, це правда, але страх перед тими, хто не схильний до контролю, — слабкий аргумент, щоб надати його Кангу як мотив ерудитів. Моє серце починає калатати, я не знаю, що відповісти.
— Я...
Мене перебиває Тобіас.
— Природно, ми не маємо точних відомостей, — каже він. — Але за останні шість років серед безстрашних сталося більше десятка непояснених смертей, а ще існує кореляція між переліком цих людей і переліком тих, у кого були проблеми під час проходження тесту на схильності та симуляцій на посвяченні.
Вдаряє блискавка й освітлює залу. Джек хитає головою.
— Хоч це й цікаво, та кореляція не є доказом.
— Лідер зрадників-безстрашних застрелив дитину-правдолюба
— Так, доповіли, — відповідає Канг. — Холоднокровне вбивство дитини — жахливий злочин, і він не повинен залишитися безкарним. На щастя, обвинувачений у нас під арештом, і ми можемо його судити. Та не забуваймо, що солдати-безстрашні не виявляли явного наміру вбивати більшість із нас, коли ми були непритомні.
Люди навколо починають роздратовано перемовлятися.
— Їхнє мирне вторгнення дає мені привід спробувати залагодити миром справу з ерудитами та іншими безстрашними, — провадить він. — Тому я організую зустріч з Джанін Метьюз, щоб обговорити ці події, і якнайшвидше.
— Але вторгнення не було
— На мою думку, вони прийшли по таких, як ти, — відповідає Джек. — Мене турбує питання вашої безпеки, але нам не варто нападати на них тільки тому, що вони вирішили вбити купку людей, що живуть у нас.
— Вбивство — аж ніяк не найгірше, що вони можуть зробити з вами. Вони контролюватимуть вас.
Джек якось дивно кривить губи, наче стримує сміх.
— О? І як вони це зроблять?
— Вони вас обстріляли, — пояснює Тобіас. — Голками з передавачами для симуляцій, за допомогою яких вони вами керуватимуть. Ось як.
— Нам відомо, як працюють симуляції, — дивується Джек. — Передавач — це не постійний імплантат. Коли б вони хотіли нами керувати, то вже б керували.
— Але... — починаю я.
— Трис, ти пережила стрес, — перебиває він. — Так, ти дуже допомогла своїй фракції і Альтруїзму. Але, боюся, травми, що їх ти отримала, вплинули на твою об’єктивність. Я не можу починати бій на підставі дівчачих вигадок.
Я кам'янію. Не можу повірити, що він такий недалекий. Обличчя палає. Я для нього дівча — дівча на межі параної, дівча, що пережило стрес. Оце вже точно не про мене, однак правдолюби вважають, що нині я перебуваю саме в такому стані.
— Не вам за нас вирішувати, Канту, — зухвало мовить Тобіас.
Безстрашні навколо мене вибухають схвальними покриками.
— Ви не лідер нашої фракції! — гукає хтось.
Джек чекає, поки вщухне галас.