Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 26)
Вранці, по завершенні витягання голок, плентаюся до їдальні, на ходу тручи руками очі. Джек Канг оголосив, що опівдні будуть збори, тож, можливо, як поїм, то вдасться нормально подрімати.
До мене підбігає Калеб. Обережно обнімає мене, і я зітхаю з полегшенням. Я вже думала, що допомога брата мені не знадобиться ніколи, але, мабуть, такого не станеться. На мить розслабляюся, і тут за Калебовим плечем бачу Тобіаса.
— З тобою все гаразд? — брат оглядає мене. — Твоє підборіддя...
— Пусте, — відповідаю я. — Просто набряк.
— Насправді була. Але вбили тільки одного, — тру перенісся, щоб позбутися головного болю. — Все гаразд. Коли ти сюди прийшов?
— Хвилин десять тому. Разом з Маркусом, — пояснює він. — Як єдиний наш законний представник, він вважав за свій обов’язок перебувати тут. Про напад ми довідалися годину тому. Один з позафракційних побачив, як безстрашні вломилися в будинок, але ці новини дійшли не відразу.
— Маркус живий? — дивуюсь я. Ми не бачили його загибелі, коли тікали зі Злагоди, та я чомусь була переконана, що він мертвий. Напевно, я розчарована, бо ненавиджу Маркуса через його ставлення до Тобіаса. Чи відчуваю полегшення, бо останній з лідерів Альтруїзму ще живий? Цікаво, чи можна відчувати водночас і те, і те?
— Їм з Пітером удалося втекти й повернутися до міста, — відповідає Калеб. Ніякого полегшення від звістки, що Пітер живий.
— І де він зараз?
— Там, де й очікувалося.
— В ерудитів, — констатую я, хитаючи головою. — Що за...
Навіть лайки не можу дібрати, щоб уповні висловити свої почуття. Може, час уже збагачувати свій словниковий запас.
Калеб здригається, а потім киває і торкається мого плеча.
— Ти не голодна? Може, тобі щось принести?
— Так, будь ласкавий, — відповідаю я зворушено. — Я повернуся за хвилинку, гаразд? Маю поговорити з Тобіасом.
— О’кей, — Калеб іде, перед тим потиснувши мені руку. Він прямує до стійок їдальні, що, здається, простягаються на милі. Ми з Тобіасом стоїмо за кілька кроків одне від одного й мовчимо.
— З тобою все гаразд? — нарешті запитує він, наближаючись.
— Як я ще раз відповім на це питання, то мене знудить, — відповідаю я. — Куля в голову не влучила, значить, усе просто чудово.
— У тебе так набрякла щелепа, наче в тебе їжа за щокою. Ти мало не зарізала Ерика, — супиться Тобіас. — І мені не можна тебе запитати, чи все з тобою гаразд?
Я зітхаю. Доведеться розповісти йому про Маркуса. Та мені не хочеться робити це тут, при свідках.
— Атож, усе гаразд.
Тобіасова рука смикається, наче він хоче торкнутися мене, але не зважується. Та раптом передумує, обнімає мене й пригортає до себе.
І мені спадає на думку, що було б дуже добре, коли б собою ризикували інші, а я просто почну поводитись егоїстично, щоби бути поруч з Тобіасом, не роблячи йому боляче. Дуже хочеться ось так тицьнутися йому в шию й забути про все на світі.
— Пробач, що не відразу прийшов на допомогу, — шепоче він, занурившись обличчям у моє волосся.
Я зітхаю і проводжу пальцями по його спині. Я можу стояти поруч з ним, поки не впаду безтямно від утоми. Хоча ні, не можу.
— Мені треба з тобою поговорити, — відхиляюсь я від Тобіаса. — Деінде.
Він киває. Ми виходимо з їдальні. Коли проминаємо одного з безстрашних, той гукає услід:
— Дивіться-но, Тобіас Ітон!
Я вже майже забула про допит — про те, що тепер Тобіасове прізвище знають усі безстрашні.
— Я тут твого татка бачив, Ітоне! Ховатися зібрався? — кричить іще хтось.
Тобіас дерев’яніє, ніби на нього наставили пістолет, а не наговорили прикростей.
— Еге ж, ховатимешся, боягузе?
Декілька людей регочуть. Я хапаю Тобіаса за руку і тягну до ліфта, поки він нічого не накоїв. Бо він запросто може натовкти котромусь із них пику, ба й гірше.
— Я саме збиралася сказати тобі. З Калебом прийшов Маркус, — пояснюю я. — Вони з Пітером утекли тоді зі Злагоди...
— Чого ж ти чекала? — запитує він. Не грубо, але якось дивно, наче не своїм голосом.
— Це не та новина, яку викладають в їдальні.
— Атож.
Ми мовчки чекаємо на ліфт. Тобіас, закусивши губу, дивиться просто себе. Так само він стоїть, поки ми піднімаємося на вісімнадцятий поверх. Там жодної живої душі. Тиша огортає мене м’яко, як Калебові обійми. Заспокоює. Я сідаю на одну з лавок в кінці зали. Тобіас бере крісло, на якому під час допиту сидів Найлз, і ставить його навпроти мене.
— Наче їх два було? — супиться він.
— Еге ж. — відповідаю я. — Але... е-е-е... друге з вікна випало.
— Дивно... — зронює він і сідає. — То що ти хотіла розповісти? Чи тільки про Маркуса?
— Ні, не тільки. З тобою... з тобою все гаразд? — обережно запитую я.
— У мене ж немає кулі в голові, так? — відповідає він, дивлячись на свої руки. — Значить, гаразд. Мені здається, ліпше змінити тему.
— Я хочу поговорити про симуляції, — мовлю я, — але про все по-порядку. Твоя мати вважала, що наступного удару Джанін завдасть позафракційним. Та, як бачиш, вона помилилася, і я не знаю чому. Не схоже, що правдолюби готуються до війни...
— Ну, подумай сама, — суворо уриває Тобіас. — Обдумай детально, як ерудитка.
Я невдоволено дивлюся на нього.
— Що таке? — запитує він. — Якщо це не вийде у тебе, то у решти взагалі немає шансів.
— Гаразд. Ну... просто напасти на безстрашних і правдолюбів наступними — найлогічніше. Адже... позафракційні розсіяні по різних місцях, а ми зібрані в одному.
— Правильно, — погоджується він. — До речі, коли Джанін напала на альтруїстів, вона отримала доступ до всієї інформації, що зберігалася в них. Мама казала, що альтруїсти зібрали інформацію про дивергентів серед позафракційних. Отже, після нападу Джанін дізналася, що серед позафракційних найвищий відсоток дивергентів. Уже точно вищий, ніж серед правдолюбів. А це означає, що атака на них не матиме такого успіху.
— Правильно. А тепер знову розкажи мені про сироватку, — прошу я. — У ній мало компонентів, правильно?
— Два, — киває він. — Власне сироватка, що викликає симуляцію, і передавач. Передавач отримує інформацію з комп’ютера і передає в мозок, отримує інформацію з мозку і передає в комп’ютер. Рідина змінює стан свідомості.
— Передавач розрахований на одну симуляцію? Що відбувається з ним потім?
— Розсмоктується, — відповідає він. — Наскільки мені відомо, ерудитам не вдалося створити передавач, який працював би довше. Хоча симуляція, коли напали на альтруїстів, тривала набагато довше, ніж усі інші, що я бачив.
У мене в голові застрягають його слова «наскільки мені відомо». Більшу частину свого життя Джанін експериментувала з сироватками. Якщо вона й далі полює на дивергентів, то напевно наполегливо продовжує розробляти нові варіанти сироватки.
— До чого ти ведеш, Трис? — запитує Тобіас.
— Ти ж це вже бачив? — показую на пов’язку на плечі.
— Детально не вивчав, — відповідає він. — Ми з Юраєю весь ранок тягали на четвертий поверх поранених ерудитів і зрадників.
Я відсовую пов’язку і демонструю прокол у шкірі. Кров уже не цебенить, а от сині лінії нікуди не поділися. Потім пхаю руку в кишеню та виймаю голку, яку витягла з себе.
— Нас не намагалися убити під час нападу. А стріляли оцим.
Він торкається моєї шкіри, пофарбованої в синій колір. Досі я не помічала, але Тобіас, виявляється, змінився відтоді, як я проходила посвячення. Відпустив маленьку борідку, волосся трохи відросло, тож навіть можна розгледіти його каштановий відтінок.
Тобіас бере в мене з руки кружальце з голкою. Стукає по пластинці.
— Судячи з усього, воно порожнє. Значить, усередині була ця синя рідина, яка тепер у твоїй руці. Що трапилося після влучання голок?
— Нападники кинули циліндри, з яких пішов газ, і всі знепритомніли. Крім мене, Юраї та ще одного дивергента.
Тобіас явно не здивований, і я дивлюся на нього, примружившись.