Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 23)
— Може, тобі краще в синє перевдягнутися, — пирхає вона, — коли збираєшся поводитися, як ерудит. До того ж ти вчинила так само, тільки голову не голила.
Я вискакую з ліфта, поки не ляпнула таке, про що жалкуватиму. Лінн швидко відходить, але і заводиться миттю, як більшість безстрашних. А втім, те саме стосується й мене, хіба що я ще й позбавлена першої якості.
Перед дверима походжають кілька безстрашних з великими рушницями, виглядаючи, чи не збирається хто вломитися. Поруч з ними стоять кілька молодших. Юрая, Марлін, Шона — сестра Лінн — і Лорен, яка готувала до посвячення неофітів, що зростали у Безстрашності, достоту як Чотири готував перекинчиків з інших фракцій. Коли вона повертається, її проколоте згори донизу сережками вухо виблискує у сяйві ліхтарів.
Лінн стає коло них, аж я наступаю їй на п’яти. Вона лається.
— Сама чарівність, — зауважує Шона. Вони не надто схожі, за винятком кольору волосся — каштанового, та в Шони коси до підборіддя, як у мене.
— Так-так, я — сама чарівність, завжди про це мріяла,— відповідає Лінн.
Шона обнімає її за плечі. Дивно бачити Лінн разом із сестрою. Бачити, що в Лінн є хтось, з ким вона тримає зв’язок. Шона кидає погляд на мене, і її посмішка згасає, натомість у погляді читається тривога.
— Привіт, — вітаюсь я, оскільки не маю що сказати.
— Здрастуй, — вітається вона.
— О Боже, таж мама й тобі наговорила, — скрикує Лінн, затуляючи обличчя рукою. — Шона...
— Лінн, стули пельку, — гаркає Шона, напружено дивлячись на мене. Так наче щомиті я можу на неї накинутися. Напасти, застосовуючи особливі можливості свого мозку.
— О, Трис, ти знайома з Лорен? — запитує мене Юрая.
— Так, — відповідає Лорен за мене. В неї різкий і виразний голос, мені навіть здається, що вона хоче, щоб Юрая замовк, хоча, схоже, це її природна манера поведінки. — Під час посвячення вона пройшла через мою панораму страху, тому знає мене навіть краще, ніж слід.
— Правда? А я вважав, що в перекинчиків були панорами Чотири, — відповідає Юрая.
— Цього він у житті не дозволить, — хмикає вона у відповідь.
У моєму нутрі аж тепло розливається. Мені він дозволив!
Раптом позаду Лорен помічаю щось синє і придивляюся.
Починається стрілянина.
Скляні двері розлітаються на друзки. На тротуарі з’являються безстрашні з синіми пов’язками на руках. У руках у них дивні пістолети, досі я ще не бачила таких. З цівок вилітають яскраві промені.
— Зрадники! — кричить хтось.
Безстрашні всі як один беруться до зброї. В мене нічого немає, тому я відскакую вбік, ховаюся за їхніми спинами. Скло хрумтить під підошвами. Із задньої кишені виймаю ножа.
Навколо мене люди падають на підлогу. Мої товариші по фракції. Найближчі друзі. Вони мертві чи конають од ран. Вуха закладає від свисту куль.
Я завмираю. Один з блакитних променів зупиняється на моїх грудях. Сіпаюсь убік, аби відскочити з лінії вогню, та не встигаю.
Лунає постріл, і я провалююсь у темряву.
Розділ 15
Отямившись, відчуваю тупий біль. Мацаю рукою під курткою, шукаючи рану.
Крові нема. Але постріл збив мене з ніг, тобто щось у мене таки поцілило. Я проводжу пальцями по плечу і відчуваю тверду ґульку там, де має бути гладенька шкіра.
Щось вдаряється об підлогу просто перед моїм обличчям, і якийсь невеличкий циліндр, трохи прокотившись, зупиняється об мою голову. Не встигаю й оком моргнути, як з обох його кінців починає валити білий дим. Закашлявшись, відкидаю той циліндр якнайдалі у вестибюль. Але він тут не один — циліндри валяються всюди і заповнюють вестибюль димом, не пекучим і не їдким. Дим заважає мені розгледіти, що відбувається, але тримається всього кілька секунд, а потім розсіюється.
«Що це було?»
Повсюди лежать безстрашні з заплющеними очима. Обводжу поглядом Юраю — здається, в нього немає кровотечі. Не виявляю ран у місцях життєво важливих органів. Це означає, що він не помер. Тоді чому він, схоже, непритомний? Дивлюся через ліве плече: на підлозі лежить скрючена Лінн — вона теж відключилася.
Безстрашні-зрадники заходять до будівлі, тримаючи перед собою пістолети. Вирішую поводитися так, як завжди, коли не знаю, що робити. Тобто бути, як усі. Опускаю голову на підлогу й заплющую очі. Серце мало не вискакує грудей, коли підходить один зі зрадників. Він мимохідь наступає мені на руку, і я, щоб не зойкнути, прикушую язика.
— Не розумію, чого не пустити кулю в лоб кожному,— каже один з них. — Коли нема кому воювати, то ми перемогли.
— Стривай, Бобе, ми не можемо убити
У мене аж волосся стає дибки. Цей голос я б упізнала будь-де. Це Ерик, лідер безстрашних.
— Як нікого не залишиться, то нікому буде забезпечувати добробут, — провадить Ерик. — І взагалі, не тобі тут ставити питання... Половина — до ліфтів, решта — на сходи, праворуч і ліворуч! — підвищивши голос, наказує він. — Уперед!
За кілька футів од мене, ліворуч, лежить пістолет; якщо я його схоплю, то зможу вистрілити в Ерика. Та немає ніякої гарантії, що я не запанікую, як візьму в руки вогнепальну зброю.
Терпляче чекаю, заки вщухнуть кроки безстрашних, а потім розплющую очі. Люди, що лежать у вестибюлі, досі непритомні. Напевно, отрута якось пов’язана з симуляцією, адже на мене вона не подіяла. Дивно. Зовсім не схоже на звичайну, добре знайому симуляцію. Але на роздуми немає часу.
Я висмикую ніж і схоплююся, намагаючись не зважати на біль у плечі. Підбігаю до одного з мертвих зрадників біля дверей. Жінка середнього віку, з сивиною у темному волоссі. Намагаюся не дивитися на кульове поранення в її голові, та слабке світло освітлює щось страшенно схоже на кістку, і мене нудить.
«Думай». Мені начхати, ким вона була, як її звати і скільки їй років. Важливо тільки те, що на її руці синя пов’язка. Саме на цьому й варто зосередитися. Намагаюся зняти пов’язку, та тканина не піддається. Здається, вона пришита до одягу. Тоді доведеться вдягнути куртку.
Розстібаю власну куртку і кидаю жінці на обличчя, щоб не бачити рани. Потім знімаю її куртку — спершу з лівої руки, тоді з правої; зціплюю зуби, коли доводиться піднімати важке тіло.
— Трис! — гукає хтось. Обертаюся, тримаючи куртку в одній руці, а ніж — у другій, потім швидко ховаю його. У зрадників холодної зброї не було, не хочу видати себе.
Біля мене стоїть Юрая.
— Дивергент? — запитую я. Дивуватися немає часу.
— Еге ж, — відповідає він.
— Візьми собі в когось куртку, — кажу я.
Він опускається над тілом іншого зрадника — зовсім молодого, надто юного, щоб бути членом фракції. Здригаюся, побачивши його бліде обличчя. Хіба можна помирати в такому віці? Та й узагалі, такі діти тут не мали б опинитися.
Моє лице червоніє від гніву. Натягаю куртку вбитої жінки. Юрая, стиснувши губи, вдягає іншу.
— Мертві тільки вони, — шепоче він. — Тобі не здається все це дуже дивним?
— Вони мали здогадатися, що ми стрілятимемо, та однак кинулися в атаку, — кажу я. — Запитання — потім. Треба йти нагору.
— Навіщо? — дивується він. — Я гадав, нам треба вшиватися звідси.
— Ти хочеш вшитися, не з’ясувавши, що сталося? — запитую в нього. — Щоб безстрашні нагорі так і не дізналися, що на них напали?
— А як нас хтось упізнає?
— Залишається сподіватися, що не впізнає, — стенаю я плечима.
Біжу до сходів, і він мчить слідом. Коли мої ноги торкаються першої сходинки, в голові раптом спалахує думка: на Бога, що я зібралася робити? Напевно, в будівлі є ще дивергенти. Чи знають вони, хто вони такі? Що я робитиму, змішавшись з армією зрадників?
Глибоко всередині я знаю відповідь: просто я безрозсудна. Можливо, я нічого не досягну. Можливо, навіть загину.
Та насправді мені плювати на це.
— Вони поступово рухатимуться нагору, — кажу я, судомно хапаючи повітря. — Тобто тобі треба... піднятися на третій поверх. Сказати всім... нехай тікають. Тихо.
— А ти куди зібралася?
— На другий поверх, — відповідаю я, вже стоячи у дверях, що ведуть на сходи. На другому поверсі теж є робота: шукати дивергентів.
Переступаю через людей, які лежать без тями. Людей у чорно-білому одязі. Пригадую пісеньку, яку співають діти правдолюбів, коли думають, що їх ніхто не чує.
Ніколи ще це не звучало для мене настільки моторошно і правдиво, як от зараз, коли зрадники-безстрашні наслали на своїх побратимів снодійну симуляцію. І вона не надто відрізнялася від тієї, під дією якої вони близько місяця тому вбивали альтруїстів.
Ми — єдина фракція, яка може отак розділитися. У Злагоді просто не допустять розколу; в альтруїстів немає таких егоїстів; правдолюби сперечатимуться, поки не ухвалять спільного рішення; навіть ерудити ніколи так нелогічно не вчинять. Справді, ми — найжорстокіша, найзліша фракція.
Переступаю через руку жінки, яка лежить з розтуленим ротом, і бурмочу під ніс наступні рядки пісеньки.