Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 8)
— Тоді скажи нам, — звертається до мене молодший, і я знову визираю у вікно. Чоловік усміхається до мене. — Як, ти вважаєш, можна вирішити твою проблему?
— Вигнавши звідси Пітера.
— Мені здається, це ти на нього напала, — каже він. — І саме ти поранила його в руку.
— Ви гадки не маєте, що він накоїв. Катюзі по заслузі, — відповідаю я. Щоки палають, пульс калатає. — Він намагався мене вбити. І ще. Вдарив декого ножем в око... тупим ножем
Відчуваю гострий біль у шиї, перед очима миготять чорні крапки, звужуючи поле зору.
— Пробач, люба, — каже чоловік. — Такі вже в нас правила.
У старшого в руці шприц. У ньому залишилося кілька крапель яскраво-зеленої рідини, яку він уколов мені. Я кліпаю, і темні точки зникають, та довкола все пливе, ніби я сиджу в кріслі-гойдалці й качаюся вперед-назад.
— Що ти відчуваєш? — запитує молодший.
— Відчуваю...
«Гнів», — збираюсь відповісти я. Гнів на Пітера, гнів на Злагоду. «Та насправді це не так, еге ж?» — посміхаюсь я.
— Мені добре. Тільки трохи... все пливе й хитається. А ви як почуваєтеся?
— Запаморочення — побічний ефект сироватки. Можеш відпочити в цій кімнаті. А я добре почуваюся, дякую, що запитала, — каже він. — Можеш іти й зараз, звісно, як хочеш.
— Підкажете, де мені знайти Тобіаса? — цікавлюсь я. Уявляю його обличчя, і жага хвилею накочує всередині. Мені конче потрібно поцілувати його. — Тобто Чотири. Він симпатичний, еге ж? Досі не збагну, чому подобаюся йому. Я ж не надто чемна, правда?
— Переважно — ні, — відповідає чоловік. — Та, гадаю, коли постараєшся, то зможеш стати чемною.
— Красно дякую, приємно було це почути, — відповідаю я.
— Думаю, він у саду, — провадить чоловік. — Я бачив, як після бійки він пішов туди.
— Бійка, — всміхаюсь я. — Яка дурість...
А й справді, зараз це видається мені дурістю — оце бажання вдарити кулаком іншу людину. Грубо вийшло. Може, варто було просто погладити Пітера по руці — так було би краще для нас обох. І кісточки б не боліли.
Підводжуся і ледь доходжу до дверей. Хапаюся за стіну, щоб не заточитися. Вона шорстка — байдуже. Спотикаючись, бреду коридором і сміюся над своєю нездатністю втримати рівновагу. Знов я незграба, як у дитинстві. Мама часто кепкувала з мене. «Дивись, куди ставиш ноги, Беатрис, — казала вона. — Не хочу, щоб ти забилася».
Виходжу надвір, а листя дерев здається мені зеленішим, ніж досі, — таке соковите, наче колір можна відчути на смак. Може, і справді його можна відчути — буде як смак трави, яку я жувала в дитинстві. Хитнувшись, мало не падаю зі сходів. Регочу, коли трава починає лоскотати мені босі ноги. Плентаюся до саду.
— Чотири! — гукаю я. Навіщо я назвала цифру? А, то його так звати! — Чотири! — знов кричу я. — Ти де?
— Трис? — лунає голос з-за дерев праворуч. То наче дерево до мене заговорило. Я сміюся, але це справді Тобіас, він пірнає попід гілку і йде до мене.
Біжу до нього, земля гойдається під ногами, і я ледь не падаю. Він кладе мені руку на талію, підтримуючи. Дотик пронизує мене, ніби струм, у животі палахкотить, наче Тобіасові пальці підпалили мені нутро. Я притискаюся до Тобіаса і захиляю голову, щоб поцілувати.
— Що вони... — починає він, та я цілую його в губи. Він теж цілує мене, але похапцем, аж я важко зітхаю.
— Який кепський поцілунок, — сміюсь я. — Гаразд, не такий уже й кепський, але...
Стаю навшпиньки, щоб знову поцілувати його, але він притискає палець до моїх вуст, зупиняючи мене.
— Трис, що з тобою зробили? — питає він. — Ти поводишся, як причинна.
— Негоже так казати про мене, — ображаюсь я. — Мені просто додали доброго гумору. І зараз я просто хочу поцілувати тебе. Якщо ти просто розслабишся...
— Не зараз. Я маю з’ясувати, що відбувається.
Я набурмошуюсь, але потім усміхаюся. І тут у голові все складається в цілісну картинку.
— То ось чому я тобі подобаюся, — вигукую я. — Бо ти й сам не ідеальний! Зрозуміло.
— Ходімо, — заявляє він. — Нам треба до Джоанни.
— Ти мені теж подобаєшся.
— Надихає, — сухо відповідає він. — Ходімо. Божечки, ліпше я тебе просто понесу!
Він підхоплює мене на руки, однією рукою під спину, другою — під коліна. Я обіймаю його за шию і цьомкаю в щоку. Потім виявляю, що ногами теліпати дуже приємно, й так і роблю, поки він несе мене до будівлі, в якій працює Джоанна.
Коли ми опиняємося в кабінеті, Реєс сидить за столом перед стосом паперів, покусуючи гумку на олівці. Побачивши нас, вона аж рота роззявляє від подиву. Велике пасмо темного волосся затуляє лівий бік її обличчя.
— Насправді вам не варто приховувати шрам, — кажу я. — Вам краще, коли волосся не падає на обличчя.
Тобіас якось аж занадто різко ставить мене на долівку. Я так гупаю ногами в підлогу, що відчуваю біль у пораненому плечі, та мені дуже сподобався звук, з яким ноги стукнулися об тверду поверхню.
— Що ви з нею зробили? — різко запитує Тобіас. — Що, на Бога, ви коїте?
— Я... — Джоанна супиться. — Напевно, завелика доза. У неї маленька маса тіла, і, видко, не врахували її зріст і вагу.
— Завелика доза чого? — уточнює він.
— У тебе чарівний голос, — зауважую я.
— Трис, помовч, будь ласка, — просить він.
— Гамівної сироватки, — відповідає Джоанна. — В малих дозах вона діє як м’яке заспокійливе і поліпшує настрій. Єдиний побічний ефект — невелике запаморочення. Ми використовуємо її для тих членів спільноти, яким не вдається поводитися мирно.
— Я не ідіот, — пирхає Тобіас. — У всіх членів вашої спільноти виникають такі проблеми, адже всі вони — люди. Мабуть, ви додаєте цю хімію у воду.
Декілька секунд Джоанна сидить мовчки, згорнувши руки на грудях.
— Напевно, ти розумієш, що справа в іншому, бо не було б тоді приводу застосовувати препарат, — пояснює вона. — До речі, все, що ми тут робимо, відбувається за спільної згоди фракції. Якби я могла дати сироватку всьому місту, я б так і вчинила. І ти б не опинився в нинішній ситуації.
— Точно, — відповідає він. — Накачати все населення наркотою — найкраще рішення наших проблем. Чудовий план.
— Сарказм — то недобре, Чотири, — м’яко каже вона. — А поки я просто вибачуся за те, що Трис помилково вкололи велику дозу. Перепрошую, але дівчинка порушила умови угоди, боюся, ви не зможете тут довго залишатися. Ми не можемо заплющити очі па сварку між нею і тим хлопчиком — Пітером.
— Не переймайтеся, — відповідає Тобіас. — Ми й так вирішили піти якнайшвидше.
— Гаразд, — усміхнувшись, погоджується Джоанна. — Мир між Злагодою і Безстрашністю тримається лишень на певній дистанції.
— Це багато чого пояснює.
— Тобто? На що ти натякаєш? — запитує вона.
— На те, — цідить він, — чому ви під виглядом нейтралітету — якщо таке взагалі можливо — залишили нас гинути в лапах ерудитів.
Джоанна тихо зітхає і дивиться у вікно, на невеличкий дворик з виноградом. Лози сягають вікон, наче намагаються залізти досередини і взяти участь у розмові.
— Злагода не могла так учинити, — кажу я. — Це
— Саме заради миру ми зберігаємо нейтралітет... — починає Джоанна.
— Заради миру, — вимовляє Тобіас. — Так, ми дуже мирно помремо або віддамося під контроль свідомості та безперервні симуляції.
Обличчя Джоанни перекошується, і я перекривлюю її, щоб зрозуміти, як почувається людина з таким виразом обличчя. Мені не до вподоби це відчуття. Не зрозуміло, чому цей вираз у неї з’явився.
— Не я приймаю рішення, — провадить вона. — Бо наша нинішня розмова потекла б в іншому руслі.
— Ви маєте на увазі, що не згодні з усіма?
— Я не маю права публічно висловлювати недовіру своїй фракції, та в особистій розмові я відверта.
— За два дні ми з Трис покинемо вас, — заявляє Тобіас. — Я сподіваюся, фракція не змінить рішення і цей табір залишиться прихистком для інших.
— Гадаю, що так. А Пітер?
— То вже ваша справа, — відрубує він. — Бо з нами він не піде.