Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 7)

Я обхоплюю його за пояс й глибоко зітхаю, утнувшись йому в плече. Від Тобіаса пахне потом, свіжістю і м ятою — через мазь, яку він застосовує, щоб розслабити натруджені м’язи. Від нього пахне безпекою, як на залитій сонцем доріжці в саду або на тихому сніданку в їдальні. За лічені секунди до сну я забуваю про наше місто, спотворене війною, і про боротьбу, яка наздожене нас, якщо ми не почнемо її перші.

Провалюючись у сон, чую Тобіасів голос.

— Я кохаю тебе, Трис, — шепоче Тобіас.

Хочу відповісти йому, та вже лину далеко-далеко.

Розділ 6

Вранці прокидаюся від дзижчання електробритви. Тобіас стоїть перед люстром, повернувшись, щоб бачити край щелепи.

Я сідаю і, обхопивши руками коліна під ковдрою, дивлюся на нього.

— Доброго ранку, — вітається він. — Як спалося?

— Добре, — я підводжуся з ліжка. Він захиляє голову, щоб поголити щетину під підборіддям. Підходжу до нього й обнімаю ззаду, притискаючись чолом до спини, там, де під футболкою проступає татуювання з емблемою Безстрашності.

Тобіас відкладає бритву і накриває мої долоні своїми. Ми мовчимо. Я слухаю його дихання, а він легенько погладжує мене.

— Треба йти збиратися, — порушую я мовчанку. Не хочеться, але сьогодні мушу працювати в пральні, тож не варто викликати незадоволення злагідних.

— Зараз пошукаю для тебе одіж, — усміхається Тобіас.

За кілька хвилин я вже йду коридором босоніж, у футболці, в якій спала, і шортах, що їх дав мені Тобіас. Коли я дістаюся своєї кімнати, то бачу біля ліжка Пітера.

Інстинктивно виструнчуюся й озираюся в пошуках чогось годящого, щоб пожбурити в нього.

— Забирайся звідсіля, — промовляю якомога спокійніше. Та насилу стримую тремтіння голосу. Мимоволі пригадую його погляд, коли Пітер тримав мене за горло над Прірвою, коли вдарив мене об стіну в штаб-квартирі Безстрашності...

Він обертається. Останнім часом він не надто злий, а просто втомлений. Пітер сутулиться, поранена рука висить на перев’язі, та мене не обдуриш.

— Що ти робиш у моїй кімнаті?

— А що ти робиш, підглядаючи за Маркусом? Я бачив учора, по сніданку.

— Не твоє діло. Йди собі, — набираюсь я хоробрості.

— Я тут тому, що не розумію, чого це жорсткий диск має зберігатися в тебе, — каже він. — Останнім часом ти вся на нервах.

— Я? Дуже кумедно чути це від тебе, — кажу, примруживши очі.

Пітер, стиснувши губи, замовкає.

— А яке тобі діло до диска? — нападаю я.

— Я ж не дурень. Певен, що там не тільки інформація про симуляції.

— Еге ж, не дурень, — проваджу я. — Гадаєш, як віднесеш його ерудитам, вони пробачать твою зраду і змилостивляться?

— Мені їхня милість не потрібна, — заявляє він, також ступаючи крок уперед. — Хіба забула, як я допоміг тобі у таборі Безстрашності?

Я тицяю йому вказівним пальцем у груди.

— Ти допоміг мені, бо не хотів, щоб я ще раз вистрілила в тебе.

— Нехай я й не зрадник рідної фракції, в якого раптом спалахнула любов до альтруїстів, — хапає він мене за палець, — та ніхто не має права контролювати мене, а надто ерудити.

Висмикую руку, крутнувши так, щоб він зміг мене втримати. Долоні в мене спітніли.

— Я й не очікувала, що ти зрозумієш, — відповідаю я, витираючи долоні об футболку і присуваючись до комоду. — Впевнена, якби напали па правдолюбів, а не на альтруїстів, ти б спокійненько дозволив розстріляти власну родину. А я не така.

— Прикуси язика, занудо, коли йдеться про моїх рідних, — цідить крізь зуби Пітер, наближаючись до комоду слідом за мною, та я стаю, затуляючи шухлядки. Намагаюся жодним жестом не викрити, куди заховала диск.

Поглядом він стріляє то ліворуч, то праворуч. Я похмуро стежу за Пітером і помічаю в одній з його кишень якийсь прямокутний предмет.

— Віддай, — наказую. — Негайно.

— Ні.

— Віддай, або я вб’ю тебе на місці.

Він посміхається.

— Якби ти тільки бачила збоку, яка ти кумедна, коли погрожуєш. Наче дівчинка погрожує мені, що задушить скакалкою.

Я рухаюся до нього, він відскакує до дверей.

— Не смій називати мене «дівчинкою»!

— Як захочу, так і називатиму.

Я кидаюся в атаку, стараючись ударити лівим кулаком туди, де здатна завдати найдошкульнішого болю, — в поранену руку. Пітер ухиляється, та замість спробувати вдарити ще раз, я хапаю його за поранену руку і щосили викручую її. Пітер верещить, а я з розмаху б’ю його ногою в коліно. Він падає.

У коридор вибігають люди в сіро-чорних і жовто-червоних шатах. Пітер кидається на мене і вдаряє в живіт. Я згинаюсь від болю, але не зупиняюся. Видаю щось середнє між стогоном і зойком і кидаюся назустріч, піднявши лівий лікоть до підборіддя, щоб ударити супротивника в обличчя.

Один зі злагідних хапає мене, піднімає і відтягує від Пітера. Нагадує про себе рана в плечі, та через приплив адреналіну я ледве відчуваю це. Рвуся до Пітера, намагаючись не дивитися на приголомшені обличчя злагідних і альтруїстів, що оточили мене. Серед них бачу Тобіаса. Незнайома жінка сідає навпочіпки біля Пітера і щось каже йому заспокійливим голосом. Я намагаюся не звертати уваги на його стогони і на власні докори сумління, від яких судомить живіт. Я ненавиджу Пітера. Мені байдуже до всіх. Я його ненавиджу.

— Трис, заспокойся, — каже Тобіас.

— У нього жорсткий диск! — вигукую я. — Він украв його в мене!

Тобіас підходить до Пітера й мовчки ставить ногу йому на груди. Потім виймає з кишені диск.

— Ми не завжди будемо в такому безпечному місці, а ти вчинив не надто мудро, — шепоче він Пітеру. — І ти теж не надто мудра, — додає він, звертаючись до мене. — Ти хочеш, щоб нас вигнали просто зараз?

Я кривлюся. Один зі злагідних тягне мене коридором. Я пробую звільнитися.

— Що ви робите? Відпустіть мене!

— Ти порушила умови мирної угоди, — м’яко каже він. — Ми повинні дотримуватися правил.

— Ну ж бо, — каже Тобіас. — Угамуйся.

Я обводжу поглядом присутніх. Ніхто не сперечається з Тобіасом. Усі дивляться лише па мене. Я дозволяю двом злагідним забрати мене.

— Дивися під ноги, — наказує один. — Тут дошки хитаються.

Починає боліти голова — знак, що я заспокоююся. Сивий злагідний відчиняє двері ліворуч по коридору. На дверях табличка — «Кімната вирішення конфліктів».

— Хочете ізолювати мене? — запитую я, скривившись. Саме так, по ідеї, мусять чинити в Злагоді. Спершу ізолювати, а тоді розпочати тренінги з правильного дихання для позитивного мислення.

Кімната яскраво освітлена, тож доводиться примружитися. На протилежній стіні — великі вікна, що виходять у сад. Попри це, кімната здається маленькою, можливо, тому, що стеля та стіни обшиті дошками.

— Сядь, будь ласка, — каже старший чоловік, вказуючи на стільчик посеред кімнати. Стільчик, як і інші меблі у Злагоді, виготовлений з нешліфованого дерева, грубий, наче ще не втратив зв’язок із землею. Я стою.

— Бійка закінчена, — кажу я. — І я більше так не буду. Принаймні тут.

— Ми мусимо дотримуватися правил, — каже другий чоловік, молодший. — Будь ласка, ми обговоримо, що сталося, а потім тебе відпустимо.

Мова їхня м’яка, але не тиха, як в альтруїстів, які завжди бояться завдати іншому прикрощів і порушити чужі кордони. Негучні, приємні голоси. Цікаво, з чого вони починають навчання своїх неофітів? Як правильно говорити, рухатися і всміхатися, щоб заспокоїти себе й усіх довкола?

Сідаю на краєчок, аби в разі потреби швидко скочити на ноги. Молоділий стає переді мною. Позаду мене риплять петлі, зиркаю через плече: це старший відчинив шафку і вовтузиться там.

— Що ви робите?

— Запарюю чай, — відповідає він.

— Не думаю, що чай вирішить проблему.