Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 56)

Вона опускає погляд, глибоко вдихає і провадить:

— Знаю, у нас немає формального лідера, тож я не маю права звертатися до вас таким чином. Та сподіваюся, ви пробачите мені за те, що я попрошу переглянути наше попереднє рішення щодо невтручання.

Люди починають перемовлятися. Це не розмови безстрашних: вони тихіші за щебетання птахів, що злітають з гілок.

— Ми маємо сталий зв’язок з Ерудицією та краще за всіх знаємо, наскільки важлива їхня роль у суспільстві. Їх треба захистити від безглуздого знищення. І не лише тому, що вони такі самі люди, як ми, а ще й тому, що нам без них не вижити. Я пропоную увійти до міста як нейтральні сили, миротворці, які не втручаються у конфлікт, але намагаються докласти всіх зусиль, щоб знизити градус насильства. Прошу почати обговорення.

Дощ зарошує дрібними краплями скляні шибки над головами. Джоанна сідає біля самого коріння і чекає, та серед злагідних не заходить спокійна розмова, як минулого разу. Спершу чути шепіт, ледь уловимий на тлі шелесту дощу потім нормальні голоси, а дехто переходить і на крик.

Кожен вигук змушує мене здригатися. За своє життя я чула безліч суперечок, а надто вже за останні два місяці, та жодна з них так не лякала мене. У Злагоді не може бути суперечок.

Я вирішую більше не чекати і проштовхуюся між злагідними, переступаю через руки й ноги. Дехто підводить очі на мене, бо хоч я й зодягнута в червону сукню, однак моє татуювання над ключицею видно здалеку.

Стаю коло ерудитів, і Кара різко підводиться.

— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.

— Прийшла, щоб зустрітися з Джоанною, — відповідаю я. — І ще попросити про допомогу.

— Мене? — дивується вона. — Для чого...

— Не тебе, — відповідаю я, намагаючись не згадувати її слів про мій ніс, хоч це й непросто. — Усіх вас. Хочу врятувати бодай частину інформації, що її надбала ваша фракція. Саме тому і прошу вашої підтримки.

— Насправді це наш спільний план, — підходить зліва Христина.

Кара переводить погляд з мене на неї і назад.

— Ти хочеш допомогти ерудитам? — запитує вона. — Дивно.

— А ти хотіла підтримати безстрашних. Гадаєш, ти єдина не бажаєш сліпо підкорятися лідерам своєї фракції?

— Це ж твоя природна схильність, — каже Кара,— стріляти в усіх, хто трапиться на шляху, — саме так чинять безстрашні.

У мене стискається в горлі. Як же ж вона схожа на брата, аж до цієї зморшки між бровами і темних пасом у білявих косах.

— Каро, то ти нам допоможеш? — запитує Христина.

— Звісно, що допоможу, — зітхає Кара. — І впевнена, інші теж. Зустрінемося в дортуарі ерудитів.

Збори тривають іще годину. Доти дощ уже вщухає, та вода досі стікає по стінках і стелі. Я сиджу з Христиною під стінкою, гаємо час за грою, де потрібно ловити одне одного за великий палець. Вона весь час виграє.

Нарешті Джоанна зі злагідними, які взяли на себе роль лідерів, стають під деревом. Джоанна має оголосити результат обговорення, та вона мовчить, знову схрестивши руки на грудях і постукуючи пальцями по ліктях.

— Що відбувається? — дивується Христина.

Раптом Джоанна зводить очі.

— Це складне рішення, — каже вона. — Ми продовжимо політику невтручання.

Мені байдуже, підуть злагідні до міста чи ні, та однак я вірила, що не всі вони боягузи. Це рішення виглядає боягузливим. Я прихиляюся до шибки.

— Я не волію вносити розбрат у громаду, яка стільки для мене зробила, — провадить Джоанна, — та совість змушує мене піти проти цього вердикту. Будь-хто може приєднатися до мене.

Спершу до мене, а втім, як і до решти, не зовсім доходять її слова. Джоанна схиляє голову, і знову видно її шрам.

— Я усвідомлюю, що після такого вчинку більше не маю права бути членом Злагоди, — вона шморгає носом. — Та коли й доведеться мені покинути вас, зроблю це я з любов’ю, а не з ворожістю.

Джоанна вклоняється до всіх присутніх, закладає волосся за вуха і прямує до виходу. Кілька злагідних підводяться, і скоро вже всі вони на ногах. Дехто з них — небагато — йдуть за Реєс.

— А от на таке, — вигукує Христина, — я не розраховувала.

Розділ 40

Дортуар ерудитів — одна з найбільших спалень у штаб-квартирі Злагоди. Загалом дванадцять ліжок: вісім у ряд під дальньою стіною і по два, зсунутих разом, по кінцях. Посеред кімнати стоїть великий стіл, на якому валяються знаряддя, якесь залізяччя, механізми, старі комп’ютерні деталі та дроти.

Ми з Христиною роз’яснюємо свій план, що набуває значно безглуздіших обрисів, коли тебе слухає дюжина уважних ерудитів.

— Ваш план нікчемний, — бере слово Кара.

— Саме тому ми до вас і прийшли, — заявляю я. — Щоб ви сказали, як його виправити.

— Для початку, щодо цієї важливої інформації, яку ви хочете врятувати, — починає вона. — Запис на диску — сміховинна ідея. Рано чи пізно диски розбиваються, потрапляють не в ті руки, як будь-які фізичні об’єкти. Я б скористалася мережею передачі даних.

— Чим?

Вона дивиться на ерудитів.

— Розкажи їм, — мовить хлопець з оливковою шкірою. — Більше немає причин тримати це в таємниці.

— В Ерудиції комп’ютери налаштовані так, що можуть отримувати інформацію з комп’ютерів інших фракцій. Тому Джанін було легше здійснити симуляцію через комп’ютери Безстрашності, а не Ерудиції.

— Що? — дивується Христина. — Ви, як схочете, можете запросто «розгулювати» по всіх даних іншої фракції?

— По даних не можна «розгулювати», — заперечує молодий ерудит. — Ця фраза позбавлена логіки.

— Це метафора, — супить брови Христина. — Правильно?

— Метафора, або просто стилістична фігура? — перепитує хлопець. — Чи метафора є окремою категорією з розряду стилістичних фігур?

— Фернандо, зосередься, — просить Кара.

Він киває.

— Факт у тому, що мережа передачі даних існує, — провадить Кара. — Етичність її існування суперечлива, та я впевнена, що зараз вона прислужиться. Якщо комп’ютери Ерудиції можуть отримувати інформацію, то вони можуть її й відсилати. Ми можемо спробувати переслати необхідну інформацію на комп’ютери всіх фракцій, і тоді знищити її буде неможливо.

— Коли ти говориш «ми», ти маєш на увазі... — починаю я.

— Що ми підемо з вами? — закінчує вона за мене. — Вочевидь, не всі з нас, але декому доведеться. Цікаво, як ви збираєтеся самостійно орієнтуватися у штаб-квартирі Ерудиції?

— Ви не розумієте, що вас можуть там підстрелити,— посміхається Христина. — І вам не вдасться сховатися за нашими спинами, щоб урятувати свої окуляри.

Кара швидко знімає окуляри і ламає їх навпіл.

— Ми вже ризикнули життям, коли зреклися своєї фракції, — каже вона. — І ми готові на все, щоб урятувати нашу фракцію від самої себе.

— А ще ми маємо корисні гаджети, — лунає тоненький голос позаду Кари. Дівчинка років десятьох-одинадцятьох визирає з-за її ліктя. В неї коротке, як у мене, волосся, тільки чорне, й воно обрамляє її голову пухнастим ореолом.

Ми перезираємося з Христиною.

— Які це гаджети? — запитую я.

— Поки що тільки дослідні зразки, — бурмоче Фернандо. — Немає сенсу вдаватися в подробиці.

— Подробиці — це не наше, — киває Христина.

— Тоді як ви покращуєте середовище? — запитує дівчинка.

— А ми не покращуємо, — відповідає Христина. — Ми намагаємося зробити так, щоб не стало ще гірше.

— Ентропія, — погоджується дівчинка.

— Що?

— Ентропія, — щебече вона. — Теорія про те, що поступово матерія у Всесвіті наближається до єдиної середньої температури. Відповідна назва — «теплова смерть».

— Еліє, це жахливе спрощення, — зауважує Кара.

Елія показує їй язика. Я, не стримавшися, сміюся. Ніколи не бачила, щоб ерудит робив таке. Та насправді, чи багато я знала молодих ерудитів? Лише Джанін і людей, з якими вона працює. Включаючи і мого брата.