Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 55)

Я знову пригадую, як мама рвала яблука, які росли високо на гілках. Тоді, багато років тому, ми допомагали Злагоді збирати врожай. Груди пронизує біль, та я не поринаю з головою в спогад, як декілька тижнів тому. Чи це тому, що я беру участь в операції і тим самим віддаю шану маминій пам’яті? Чи то надто вже зайнята моя голова, щоб побиватися через мамину смерть, але щось у мені змінилося.

Маркус зупиняє машину за неосвітленим будинком, аж я помічаю, що в замку запалювання відсутній ключ.

— Як ви її завели? — запитую я.

— Лагодити автомобілі й комп’ютери навчив Мене батько. Ці знання я передав і своєму синові. Чи ти вважаєш, що це він сам усього навчився?

— Саме так і вважаю, — я відчиняю дверцята й виходжу. Литки лоскоче трава. Христина, стаючи праворуч од мене, роззирається.

— Тут усе геть інакше, — каже вона. — Можна навіть забути про те, що відбувається там, — великим пальцем вона тицяє за спину, на місто.

— Саме так злагідні й поводяться, — кажу я.

— А чи відомо їм щось про те, що існує поза містом? — цікавиться Христина.

— Не більше, ніж охоронцям-безстрашним, — відповідає Маркус. — Вони знають одне: зовнішній світ чужий і потенційно небезпечний.

— А чому ви вважаєте, що вони знають тільки це?

— Бо ми саме це їм сказали, — Маркус прямує до теплиці.

Я обмінююся поглядами з Христиною, а потім, щоб наздогнати Маркуса, ми біжимо підтюпцем.

— І що це означає?

— Коли тобі довірено інформацію, доводиться вирішувати, скільком людям можна її відкрити, — відповідає Маркус. — Лідери Альтруїзму повідомили їм рівно стільки, скільки треба було. А зараз нам залишається сподіватися, що Джоанна не змінила своїх звичок. Зазвичай ввечері вона в теплиці.

Він відчиняє двері — й нас одразу ж обдає густим теплим повітрям. Так само було й минулого разу, тільки зараз ще й туман холодить щоки.

— Оце так! — дивується Христина.

Приміщення освітлює лише місячне сяєво, тож важко відрізнити рослини від рукотворних об’єктів. Я йду, і листя торкається обличчя. Он і Джоанна сидить біля куща з мискою в руках. Вона збирає малину. Волосся зібране назад, і шрам виразно видно.

— Не думала, що ще раз побачуся з вами, міс Прайор.

— Бо я мала померти? — запитую я.

— Мені здавалося, людина, яка живе зі зброєю в руках, від неї ж і гине. Та, на щастя, я часто помиляюся, — вона ставить миску на коліна і дивиться на мене знизу вгору. — Хоч я й не думаю, що сюди ти повернулася з власного бажання.

— У нас є привід, — відповідаю я.

— Гаразд, — вона підводиться. — Тоді поговорімо.

Вона йде з ягодами на середину теплиці, де проводяться збори Злагоди. Ми рушаємо слідом за нею, переступаючи коріння дерев. Вона пропонує мені малини. Я беру невелику жменю і передаю Христині.

— Джоанно, це Христина, — представляє дівчину Маркус. — Народилася в Правдолюбстві, перейшла до Безстрашності.

— Ласкаво просимо до Злагоди, Христино, — всміхається Джоанна. Дивно, ці дві людини народилися і виросли в Правдолюбстві, та опинилися в таких різних фракціях — Злагоді й Безстрашності.

— Скажи мені, Маркусе, навіщо ви прийшли до мене? — цікавиться Джоанна.

— Думаю, найкраще це пояснить Беатрис, — відповідає він. — Я їх лише привіз.

Без питань вона переводить погляд на мене, та я розумію, що вона охочіше послухала б Маркуса. Якщо запитати, вона не зізнається, та я майже впевнена, що Джоанна Реєс ненавидить мене.

— Гм... — вичавлюю я, і це не найкращий початок. Витираю долоні об сукню. — Все стало зовсім погано.

І слова починають литися з мене потоком, прості й не надто виважені. Я розповідаю, як безстрашні об’єдналися з позафракційними і збираються знищити Ерудицію, залишивши нас без однієї з двох найважливіших фракцій. Розповідаю, що в штаб-квартирі Ерудиції схована надзвичайно важлива інформація, яку треба обов’язково зберегти. Закінчивши, я усвідомлюю, що навіть не згадала про те, яким чином усе це стосується Джоанни і її фракції, але не знаю, як це правильно сформулювати.

— Беатрис, — каже вона. — Чого саме ви хочете від нас?

— Я прийшла сюди не для того, щоб просити про допомогу. Я вважала, вам слід знати, що дуже скоро великій кількості людей загрожує смертельна небезпека. Я гадаю, ви особисто навряд чи захочете сидіти склавши руки, навіть якщо так вчинить більшість членів фракції.

Вона опускає погляд і криво усміхається — я мала рацію.

— А ще я хочу попросити у вас дозволу поговорити з ерудитами, які у вас живуть, — веду далі я. — Знаю, вони переховуються, та мені треба з ними зустрітися.

— І що ви робитимете потім?

— Застрелимо їх, — закочую я очі.

— Не смішно.

— Перепрошую, — зітхаю я. — Мені всього лишень потрібна інформація.

— Годі вам доведеться зачекати до ранку, — пропонує Джоанна. — Поспати можете тут.

Щойно падаю в ліжко, як моментально поринаю в сон, але прокидаюся раніше, ніж планувала. Судячи зі світла над обрієм, от-от розвидніє.

На ліжку поруч лежить Христина, втиснувшись обличчям у матрац і накривши голову подушкою. Посередині стоїть невелика шафа з лампою. Хай як обережно ступати, дерев’яні дошки риплять під ногами. На стіні ліворуч висить звичайнісіньке дзеркало. Всі, крім альтруїстів, сприймають цей предмет як щось звичайне. А я й досі відчуваю легкий шок щоразу, коли бачу незатулене дзеркало.

Я вдягаюся, навіть не намагаючися зберігати тишу. Коли Христина міцно спить, то й півтисячі безстрашних не розбудять її своїм тупотом, але вона може прокинутися і від тихого шепоту ерудита. Ось така дивина.

Коли проміння проникає крізь гілля дерев, я виходжу надвір. У саду стоїть невеликий гурт злагідних, тож я йду до них.

Вони стоять колом і тримаються за руки. Половина з них підлітки, решта — дорослі. З-поміж них дуже вирізняється жінка з заплетеним у косу сивим волоссям. Вона скидається на віщунку.

— Віруємо в Бога, що дарує нам мир і плекає його,— мовить вона. — Тому й даруємо мир одне одному і плекаємо його.

Досі мені не траплялося чути гаку молитву, та, вочевидь, це звичайна молитва злагідних. Люди, що стоять навпроти одне одного, підходять ближче і беруться за руки. Розбившись на пари, кілька секунд люди стоять мовчки. Хтось тихо розмовляє, інші всміхаються, а деякі навіть не ворушаться. Потім вони розходяться і сходяться, знову і знову повторюючи ці слова.

Досі мені не випадало бути присутньою під час проведення релігійних ритуалів Злагоди. Знаю лише, як моляться альтруїсти, серед яких я виросла. Якась частина мене вітає традиції, друга — відкидає, вважаючи це дурістю. У нас усе значно простіше: молитва перед вечерею, перед щотижневими загальними зборами і перед важливими справами. Тут усе інакше і загадковіше.

— Приєднуйся до нас, — лагідним голосом запрошує сивочола жінка. Лише за декілька секунд я розумію, що вона звертається до мене. Вона усміхається.

— О ні. Я просто...

— Ходи до нас, — знову пропонує вона, і я відчуваю, що не маю вибору. Треба стати з ними.

Жінка підходить і бере мене за руку. Її пальці сухі й мозолясті, вона наполегливо намагається зустрітися зі мною поглядом, і я почуваюсь якось незвично.

Раптом відбувається щось дуже дивне. Мене наче паралізує, я не можу поворухнутися, тіло моє стає свинцевим, та не можу сказати, що це неприємне відчуття. У жінки — карі нерухомі очі.

— Господь з тобою, — шепоче вона, — хай яке тебе спіткає лихо.

— Як? — шепочу я, щоб ніхто не почув. — Після всього, що я зробила...

— Це не від тебе залежить, — це дар, що його неможливо заслужити, бо він перестане бути даром.

Вона відпускає мене і повільно рухається до когось іншого, і я залишаюся сама з витягнутою рукою. Хтось іде до мене, та я відступаю від молільників, а потім біжу.

Щодуху мчу поміж деревами й зупиняюся тільки тоді, коли нестерпно пече в легенях.

Притискаюся чолом до стовбура яблуні, заганяючи назад сльози.

Згодом під легеньким дощем іду до головної теплиці. Джоанна скликала нагальні збори.

Щоб не привертати уваги, я стаю скраю, між двома великими рослинами, закріпленими над баками з мінеральним розчином. Поглядом шукаю Христину в жовтому одязі злагідних. До речі, Маркуса помітити нескладно. Він стоїть із Джоанною, біля коріння величезного дерева.

Реєс стоїть, склавши перед собою руки. Волосся зачесане назад. Видно неприкритий шрам, який так пошкодив їй око, що аж нерухома зіниця виступає за краї райдужки. Здоровим оком Джоанна оглядає присутніх злагідних.

Але тут не тільки вони. Люди з коротко стриженим і зібраним у гульку волоссям — альтруїсти. Кілька людей в окулярах — ерудити. Серед них і Кара.

— Я отримала повідомлення з міста, — оголошує Джоанна, коли вщухає гул. — І хочу поділися з вами.

Вона береться пальцями за край сорочки, а потім схрещує руки на грудях — нервує.

— Безстрашні об’єдналися з позафракційними. За два дні вони мають намір напасти на ерудитів. Вони воюватимуть не з армією ерудитів і безстрашних, а з усіма, зокрема і з безневинними ерудитами, а також знищуватимуть знання, набуті важкою працею.