Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 57)
Фернандо присідає навпочіпки поруч з ліжком і виймає коробку. Порпається в ній декілька секунд, а потім витягує маленький диск з сірого металу, який я бачила тільки в штаб-квартирі Ерудиції й ніде більше. Простягає його мені, аж раптом відсмикує руку.
— Тільки обережно, — просить він. — Цю штуку я приніс зі штаб-квартири, а не тут зібрав. Ти була там, коли напали на правдолюбів?
— Так, — відрізаю я. — Саме там.
— Пам’ятаєш, як луснула шибка?
— А ти теж там був? — примружившись, запитую я.
— Ні. Просто для нас зробили запис і показали в штаб-квартирі Ерудиції, — відповідає він. — Здавалося, ніби шибка розбилася через те, що в неї вистрілили, та насправді один безстрашний кинув біля вікна оце. Ця штукенція випромінює нечутний сигнал, який впливає на деякі предмети.
— Гаразд, — погоджуюся я. — І для чого це нам?
— Зручний спосіб відвернути увагу людей, коли в них одночасно луснуть усі шибки, — з усмішкою відповідає він. — А надто в штаб-квартирі Ерудиції, де повно скла.
— Правильно, — погоджуюсь я.
— Що ви ще маєте? — запитує Христина.
— Це дуже сподобається злагідним, — каже Кара. — Де воно? Ось.
Вона бере чорну пластикову коробочку, яка вміщається на долоні. На торці — два металеві стрижні. Кара клацає вимикачем на дні коробочки, і між стрижнями з’являється синя світна ниточка.
— То що, Фернандо, покажемо? — запитує Кара.
— Ти жартуєш? — скрикує він з вибалушеними очима. — На таке я більше в житті не погоджуся. Навіть не підійду до тебе, коли ця штука у тебе в руках.
Кара з усмішкою пояснює:
— Якщо торкнутися шокером людини, вона знепритомніє від болю. Вчора Фернандо це не дуже сподобалося. От я й надам злагідним можливість захищатися й при цьому ні в кого не стріляти.
— Це так... — суплюсь я, — чуйно з вашого боку.
— Призначення новітніх технологій — полегшити життя, так? — відповідає вона. — Вони завжди тобі допоможуть, хай у що ти віриш.
А що сказала мама в симуляції? Щось типу: «Мені здається, що тобі не пішли на користь висловлювання батька про ерудитів». Раптом вона мала рацію, навіть коли то була не вона, а симуляція? Тато розповідав мені про ерудитів тільки зі свого погляду. Він ніколи не пояснював мені, що вони далекі від філософії, а просто розробляють речі, які слугуватимуть людям, так, як вони це бачать. Ніколи не згадував, що вони можуть веселитися і критикувати власну фракцію.
Кара з шокером у руці стрибає до Фернандо, регоче, коли той швидко відстрибує.
Батько ніколи не говорив мені, що ерудитка погодиться допомогти мені навіть після того, як я вбила її брата.
Атака має початися по обіді, до настання темряви, щоб було видно сині нашивки на рукавах у зрадників-безстрашних. Коли ми закінчуємо планувати операцію, то йдемо через сад на відкритий майданчик, де стоять вантажівки. Я виходжу з саду і бачу Джоанну Реєс, яка сидить на капоті однієї з машин. На пальці в неї висять ключі.
Позаду неї невелика колона машин, у яких сидять злагідні — і не тільки. Серед них я помічаю коротко стрижених і мовчазних альтруїстів. З ними Роберт, старший брат Сюзан.
Джоанна зіскакує на землю. Я придивляюся — в кузові лежать ящики з написами «Яблука», «Борошно» і «Кукурудза». Добре, що в кабіні помістяться тільки двоє.
— Добридень, Джоанно, — вітається Маркус.
— Маркусе! — озивається вона. — Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми поїдемо до міста разом з вами.
— Певно, що ні. Їдьте перші.
Джоанна віддає Маркусу ключі й сідає в сусідню машину. Христина йде в кабіну вантажівки, а ми з Фернандо влаштовуємося в кузові.
— Не хочеш сісти спереду? — запитує Христина. — І яка ти після цього безстрашна?
— Я сідаю там, де мене менше нудитиме, — відповідаю я.
— Блювота — природний стан.
Я хочу поцікавитися, як часто вона збирається блювати в найближчому майбутньому, та ми вже їдемо. Я хапаюся за борт, щоб не випасти, та вже за кілька хвилин адаптуюся до похитування й ривків і відпускаю його. Інші вантажівки поволі котяться попереду нас, на чолі колони — Джоанна.
Я спокійна, поки ми не під'їжджаємо до паркана. Сподіваюся побачити тих самих охоронців, які зупинили нас дорогою до Злагоди, та ворота відчинені, нікого не видно. Я здригаюся. За всіма тими новими знайомствами й планами я й забула, що збиралася кинутися в бій, який може коштувати мені життя. І це саме після того, як я збагнула, що життя варте того, щоб його прожити.
Машини вповільнюють хід. Помалу проїжджаємо ворота, наче хтось має вискочити й зупинити нас. Та довкола тиша, й тільки десь далеко в деревах стрекочуть цикади.
— Як гадаєш, уже почалося? — запитую я Фернандо.
— Важко сказати, — відповідає він. — У Джанін багато інформаторів. Напевно, їй повідомили, що має щось статися, і вона відкликала всіх вірних безстрашних до штаб-квартири Ерудиції.
Я киваю і згадую про Калеба — він був одним з інформаторів. Цікаво, чому він так свято вірив у те, що зовнішній світ від нас за всяку ціну треба приховати, навіть зрадивши найближчих людей? Очевидячки, тільки Джанін для нього щось означала.
— Тобі ніколи не стрічався хлопець на ім’я Калеб? — запитую я.
— Калеб, — повторює Фернандо. — Так, був такий серед неофітів. Геніальний, але... як їх називають? Згадав, підлабузник, — він посміхається. — Серед неофітів було дві групи. Ті, хто зазирав до рота Джанін, і ті, хто цього не робив. Я, повір, належав до другої, а Калеб — до першої. А чому ти запитала?
— Я його зустріла, коли була в полоні, — мовлю це таким чужим голосом, що аж сама дивуюся. — Просто цікаво.
— Гадаю, не варто судити його суворо, бо Джанін володіє винятковим даром переконання, а надто щодо людей, які від природи позбавлені критичності. А я критичності не позбавлений.
Понад його лівим плечем поглядаю на обрій, що яснішає з нашим наближенням до міста. Шукаю очима два шпилі на вершині Центру і, знайшовши їх, почуваюся ліпше й гірше водночас, адже ці шпилі означають, що невдовзі ми прибудемо на місце.
— Ага, — відповідаю я, — я теж.
Розділ 41
Коли ми в’їжджаємо в місто, розмови у вантажівці вщухають, усі сидять з блідими обличчями і стиснутими губами. Маркус об’їжджає ями завбільшки з людину і уламки поламаних автобусів. Коли ми проминаємо район міста, в якому живуть позафракційні, та заїжджаємо в охайні райони, дорога гладшає.
Потім я чую постріли. Здаля вони здаються просто гучними хлопками.
На мить я втрачаю орієнтацію. Внутрішнім зором бачу лідерів Альтруїзму і безстрашних, які стоять навколішках з порожніми обличчями та зброєю в руках; бачу власну маму, яка йде назустріч кулям; Вілла, який падає на землю. Кусаю кулак, щоб не закричати. Біль повертає мене до реальності.
Мама казала, що треба бути хороброю. Коли б вона знала, що її смерть тільки ще більше мене налякає, то чи пожертвувала б так рішуче своїм життям?
Маркус відокремлюється від вантажівок і звертає на Медисон-авеню. За два квартали до Мічиган-авеню, де йде бій, він заїжджає у провулок і глушить мотор.
Фернандо вистрибує з кузова і простягає мені руку.
— Ходімо, інсургент ти наш, — підморгує він.
— Хто? — запитую я і з його допомогою сповзаю з борту.
Він відкриває свою сумку з синім одягом і перебирає його, кидаючи речі то мені, то Христині. Я беру футболку і джинси.
— Інсургент, — відповідає він. — Це іменник. Означає бунтівника, який діє всупереч волі чинної влади, але необов’язково воює.
— Ти маєш потребу давати визначення
— Нічого не вдієш, люблю все систематизувати, — зводить чорні брови Фернандо.
Я зиркаю на нього. Минулого разу я вломилася до штаб-квартири фракції зі зброєю в руках, залишаючи позаду трупи. Тепер я хочу, щоб усе сталося інакше, мені це необхідно.
— А мені подобається. Інсургент Бунтівниця. Просто ідеально.
— Бачиш? — мовить Фернандо до Кари. — Я не самотній.
— Вітаю, — сухо відповідає вона.
Я розглядаю свої речі. Всі вже знімають верхній одяг.
— Занудо, годі вже соромитися! — гаркає на мене Христина.
Я знаю, що вона має рацію, тому знімаю червону сорочку і вдягаю синю футболку. Озираюся на Фернандо і Маркуса — вони перевдягають брюки. Джинси доводиться закасати на чотири оберти. Коли я затягую пасок, штани зморщуються, як зіжмаканий пакет.
— Вона щойно назвала тебе «занудою»? — запитує Фернандо.
— Так, — відповідаю я. — До Безстрашності я перейшла з Альтруїзму.