Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 58)
— Ого, — дивується він. — Величезний стрибок. Нині практично неможливий такий розрив особистісних цінностей — генетично неможливий.
— Досить часто особистісні цінності ніяк не стосуються вибору фракції, — кажу я, згадуючи маму. З Безстрашності вона пішла не тому, що не підходила фракції за особистими якостями, — просто бути дивергентом в Альтруїзмі набагато безпечніше. А ще он Тобіас, який вибрав Безстрашність, щоб утекти від батька... — На вибір впливає багато факторів.
Вибрав Безстрашність, щоб утекти від людини, яку я зробила своїм союзником... На саму думку про це боляче колькає в грудях.
— От у такій манері говори й далі. Тоді ніхто ніколи не запідозрить, що ти не ерудит, — каже Фернандо.
Я проводжу гребінцем по волоссю і заправляю його за вуха.
— Ось, — Кара піднімає в мене з чола пасмо і заколює його сріблястою шпилькою, як зазвичай роблять дівчата-ерудитки.
Потім Христина дістає пістолети.
— Візьмеш? — запитує вона. — Чи надаси перевагу шокеру?
Я дивлюся на зброю в її руці. Якщо я не візьму шокер, то стану беззахисною перед тими, хто з радістю стрілятиме в мене. Якщо візьму, то зізнаюся у своїй слабкості на очах у Фернандо, Кари й Маркуса.
— Знаєш, що сказав би Вілл? — питає Христина.
— Що? — запитую я тремтячим голосом.
— Він сказав би, що тобі пора з цим кінчати, — відповідає вона. — Облиш ірраціональні дурниці й бери кляту зброю.
Христина має рацію. Вілл терпіти не міг нічого ірраціонального. Вона знала його краще за мене.
Вона втратила дорогу їй людину, але знайшла в собі сили пробачити мені, їй вдалося практично неможливе. Коли б ми помінялися місцями, я б так не змогла. Чому мені важко пробачити себе?
Я стискаю пальці на руків’ї пістолета, що його простягає мені Христина. Метал ще теплий. Я відчуваю, як прокидаються спогади про те, як я застрелила Вілла. Намагаюся притлумити цей кошмар, та не можу. Я розтискаю пальці.
— Шокер — цілком нормальний вибір, — усміхається Кара, знімаючи волосину з рукава. — Якщо хочеш знати мою думку, то безстрашні надто звихнуті на зброї.
Фернандо простягає мені шокер. Мені хочеться подякувати Карі, та вона вже зайнята чимось іншим.
— Куди мені сховати цю штуку? — запитую я.
— А ти не ховай.
— Ага.
— Вже час, — каже Маркус, дивлячись на годинник.
Серце відлічує секунди, та решта мене мов заніміла. Ледве усвідомлюю, що стою ногами на землі. Ніколи ще так я не боялася. Це геть нелогічно, враховуючи те, що я бачила в симуляціях і що робила в симуляційній атаці.
А може, й логічно. Хай що там альтруїсти хотіли розповісти іншим, цього було досить, щоби Джанін вжила термінових і жахливих заходів, аби їх зупинити. А зараз я намагаюся завершити їхню справу, за яку загинула фракція, в якій я народилася. Нині на карту поставлено значно більше, ніж моє життя.
Ми з Христиною йдемо попереду. Біжимо чистими й рівними тротуарами Медисон-авеню, повз Стейт-стріт, до Мічиган-авеню.
Лишилося півкварталу до штаб-квартири Ерудиції. Раптом я зупиняюся.
Перед нами стоять чотири шереги людей, зодягнених у чорне й біле, за півметра одне від одного, з піднятими напоготові рушницями і пістолетами. Я кліпаю. Перед очима постають безстрашні, керовані симуляцією, в районі Альтруїзму. «Зберися! Зберися, зберися, зберися...» Я кліпаю. Переді мною знову правдолюби. Деякі одягнені в чорне, та вони не належать до безстрашних. Якщо не зосереджуся, то забуду, де я і для чого тут опинилася.
— Боже! — скрикує Христина. — Сестра,
Вона дивиться на мене, і я розумію, про що вона думає. Я таке вже відчувала: «Де мої батьки? Я мушу їх розшукати». Але якщо її мати і батько як оці правдолюби — під контролем симуляції, зі зброєю в руках, то вона нічим не зможе їм допомогти.
Цікаво, чи є в їхніх рядах Лінн?
— Що нам діяти? — запитує Фернандо.
Я ступаю крок назустріч правдолюбам. Можливо, програма не змусить їх стріляти. Зазираю в скляні очі жінки в білій блузці й чорних брюках. У неї такий вигляд, ніби вона щойно повернулася з роботи.
Бах! Я інстинктивно падаю на землю, затуляю голову руками і відповзаю назад, до ніг Фернандо. Він допомагає мені підвестись.
— А можна було не робити
Визираю у провулок, що відокремлює нас від штаб-квартири Ерудиції. Там також стоять правдолюби. Я не здивуюся, коли вони щільним кільцем оточили табір Ерудиції.
— Є інший шлях до штаб-квартири? — запитую я в Кари.
— Не знаю, — відповідає вона. — Якщо тільки тобі не спаде на думку пострибати з даху на дах.
З її уст це зривається як жарт, вона посміюється, а я промовисто зводжу брови.
— Стривай, — мовить вона. — Ти ж не хочеш сказати...
— Дах? — озиваюсь я. — Ні. Вікна.
Повертаю ліворуч, намагаючись ні на дюйм не наближатися до правдолюбів. Будівля ліворуч од мене розташована близько до штаб-квартири Ерудиції. Напевно, там знайдуться вікна, розташовані навпроти.
Кара щось бурчить про пришелепуватих безстрашних, та однак не відстає. До нас приєднуються Фернандо, Христина і Маркус. Я пробую відчинити вхідні двері, та вони замкнені.
— Відійдіть, — наказую я. І наважуюся. Беру пістолет, наводжу на замок і, затуляючи обличчя рукою, стріляю. Лунає гучний удар, від якого дзвенить у вухах. Замок зламаний.
Я заходжу досередини. Попереду — довгий коридор з дверима обабіч, є відчинені. В одному з приміщень я бачу ряди старих парт і класні дошки, достоту як у Безстрашності. Повітря задавнене — суміш запаху бібліотечних книжок і мийного розчину.
— Колись тут була офісна будівля, — пояснює Фернандо. — Ерудити переробили її під навчальну — для тих, хто має пройти посвячення. Та після серйозних реконструкцій у штаб-квартирі Ерудиції з десять років тому... ну, коли об’єднали всі будівлі навпроти Міленіуму... тут уже не проводяться заняття. Надто вже старий будинок, важко вдосконалити.
— Дякую за урок історії, — усміхається Христина.
По той бік коридору я заходжу в один з класів і роззираюся. З вікна видно задню стіну штаб-квартири Ерудиції, але там немає вікон на рівні першого поверху.
Я завмираю. Просто поперед мене, надворі, стоїть дівчинка-правдолюбка. В руках вона тримає пістолет з довгою — з лікоть — цівкою. Стоїть вона як статуя, я навіть не можу сказати, чи дихає вона.
Визираю, вигнувши шию, і шукаю вікно вище. У будівлі школи їх багато. У штаб-квартирі Ерудиції — одне, на висоті третього поверху.
— Добрі новини, — кажу я. — Я знайшла, як туди потрапити.
Розділ 42
Ми розходимося по будівлі в пошуках технічних приміщень: я прошу пошукати драбину. Чую, як риплять кросівки на кахлях. Хтось скрикує: «Знайшов... ні, зачекай, тут тільки швабри». «Якої довжини потрібна драбина? А складана підійде?»
Забігаю до класу на третьому поверсі, що розташований навпроти штаб-квартири Ерудиції. З третього разу мені вдається відчинити потрібне вікно.
Потім голосно гукаю: «Агов!» І одразу ж ховаюся. Пострілів не чути. Чудово, значить, охоронці не реагують на шум.
Христина бігом залітає до класу, тримаючи під пахвою драбину. За нею ввалюються решта.
— Знайшла! Сподіваюся, довжини вистачить, коли її розтягнути.
Вона різко розвертається — і влучає кінцем драбини Фернандо в плече.
— Ой! Пробач, Нандо.
Від удару у нього злітають з носа окуляри. Він, усміхнувшись, ховає їх у кишеню.
— Нандо? — здивовано перепитую я. — Хіба ерудитам дають прізвиська?
— Гадаю, цілком логічно відгукуватися на прізвисько, коли це лунає з уст симпатичної дівчини, — відповідає він.
Христина відвертається. Спершу мені здається, що вона соромиться, та потім бачу її перекошене обличчя, наче Фернандо дав їй ляпаса, а не зробив комплімент. Для флірту занадто мало часу минуло від Віллової смерті.
Я допомагаю Христині виставити кінець драбини у вікно. Поволі ми висуваємо її до сусіднього будинку. Маркус допомагає нам. Коли ми впираємося драбиною у вікно навпроти, Фернандо войовничо зойкає.
— Час розбити скло, — кажу я.
Фернандо дістає з кишені свій пристрій і простягає мені.
— Певен, що ти поцілиш найвлучніше.