Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 60)

В диспетчерській стоять ряди комп’ютерів, але я їх не бачу. Очі наче заволокло плівкою. Я кліпаю, щоб вона зникла. Маркус сидить за одним комп’ютером, Кара — за іншим. Усю інформацію з комп’ютерів Ерудиції вони розішлють по всіх фракціях.

Позаду мене відчиняються двері.

— Що ви тут робите? — лунає голос Калеба.

Калебів голос приводить мене до тями. Я розвертаюся — і бачу револьвер у його руці.

У нього очі нашої матері — тьмяно-зелені, майже сірі, та колір сорочки надає їм яскравішої барви.

— Калебе, — спокійно відповідаю я, — а ти як гадаєш?

— Я прийшов вас зупинити! — голос його тремтить. Трусяться й пальці, які тримають зброю.

— Ми тут, щоб урятувати інформацію Ерудиції. Позафракційні прагнуть знищити її, тож тобі не варто нас зупиняти.

— Неправда, — він смикає головою в бік Маркуса. — Коли ви не шукаєте дещо інше, то навіщо тоді привели його? Вам потрібне дещо важливіше за всі дані Ерудиції, разом узяті.

— Вона розповіла тобі? — запитує Маркус. — Тобі, дитині?

— Спершу вона нічого не пояснювала, — відповідає Калеб. — Та потім передумала. Джанін хотіла, щоб я зробив власний вибір!

— Факт полягає в тому, що вона занадто боялася реальності, а альтруїсти не боялися. І зараз не бояться. Як і твоя сестра. До її честі.

Мені хочеться зацідити Маркусу навіть тоді, коли він робить мені комплімент.

— Моя сестра, — тихо каже Калеб, знову дивлячись на мене, — вона просто не знає, у що вплуталася. Не знає, що ви хочете всім показати... адже це зруйнує все!

— Ми тут з високою метою! — зривається на крик Маркус. — Свою місію ми вже виконали, а тепер маємо зробити те, для чого нас сюди прислали!

Я не знаю, про що говорить Маркус, та це явно не дивує Калеба.

— От нас ніхто сюди не посилав, — відповідає він. — Тому відповідальні ми тільки перед самими собою.

— Наскільки я вже зрозумів, такий тип мислення — зацикленість на власній особі — цілком нормальний для тих, хто занадто довго спілкується з Джанін Метьюз. Ти настільки не бажаєш знизити рівень власного комфорту, що егоїзм начисто позбавляє тебе людяності!

Мені начхати, що буде сказано далі. Поки Калеб витріщається на Маркуса, я розвертаюся і б’ю його ногою по зап’ястку. Він впускає зброю, і я носаком черевика підтягую її до себе.

— Тобі краще повірити мені, Беатрис, — у Калеба тремтить підборіддя.

— Після того, як ти допомагав мене катувати? Після того, як ти дозволив Джанін мене убити?

— Я не допомагав їй кату...

— Але ти її не зупинив! Ти був там і просто дивився...

— А що я міг удіяти?

— Ти міг бодай спробувати, боягузе! — кричу я так, що моє обличчя червоніє, а на очах виступають сльози. — Бодай спробувати, якщо ти любив мене, нехай би ці спроби виявилися марні!

Я судомно вдихаю. Чую тільки клацання клавіатури. Кара зайнята справою. Калеб не має що відповісти. Благальний вираз обличчя змінюється на порожній.

— Тут ви нічого не знайдете, — заявляє він. — Вона не зберігатиме такі важливі файли на комп’ютерах загального доступу. Це нелогічно.

— Тобто, вона нічого не знищила? — запитує Маркус.

Калеб хитає головою.

— Вона не вірить, що можна знищити інформацію. Тільки її носій.

— Хвалити Бога, — видихає Маркус. — Де вона все зберігає?

— Я більше нічого не скажу, — відповідає Калеб.

— Здається, я знаю, — кажу я. Калеб сказав, вона не зберігатиме файл на комп’ютерах загального доступу. Це означає, що вона тримає його в своєму кабінеті чи в лабораторії, про яку мені розповідала Торі.

Калеб навіть не дивиться на мене.

Маркус піднімає револьвер. Розвертає його руків’ям уперед. Потім змахує рукою і вдаряє Калеба в щелепу. Калеб падає на підлогу.

І звідки Маркус так добре володіє цим прийомом?

— Не можна було дозволити йому втекти і попередити інших, — каже Маркус. — Ходімо. З іншим Кара впорається сама.

Кара киває, не відриваючи погляду від екрана. З відчуттям огиди в нутрі я йду за Маркусом і Христиною геть з диспетчерської, в напрямку сходів.

Тепер у коридорі порожньо. На кахлях валяються папери, видно відбитки ніг. Ми з Маркусом і Христиною мчимо до сходів. Я дивлюся йому в потилицю, туди, де крізь коротко стрижене волосся проглядають обриси черепа.

Раптом я згадую свист паска, що замахується над Тобіасом. А тепер ще й руків’я револьвера, що б’є мого брата по щелепі. Мені начхати, що він зробив Калебу — я б і сама так вчинила, та він завдає болю іншим людям і при цьому залишається самовідданим лідером Альтруїзму. Це мене дратує. Всі думки плутаються.

А надто тому, що я вибрала його, а не Тобіаса.

— Твій брат зрадник, — каже Маркус, коли ми звертаємо за ріг. — Він заслуговував на гірше, тому не дивись на мене так.

— Стуліть пельку! — кричу я, відштовхуючи його до стіни. Він дуже здивований, однак не чинить опору. — Ви же знаєте, що я вас ненавиджу! Ненавиджу за те, що ви зробили йому, і я маю на увазі не Калеба, — я нахиляюся до нього ближче. — Можливо, сама я вас і не застрелю, та не заважатиму зробити це іншим, — пошепки додаю я. — Моліть Бога, щоб ми не опинилися в такій ситуації.

Він дивиться на мене байдужим поглядом. Я відпускаю його і знову біжу до сходів. Христина слідом, Маркус за кілька кроків позаду.

— Куди тепер? — запитує вона.

— Калеб зізнався, що вона не стане зберігати файл на комп’ютері загального користування. Наскільки мені відомо, Джанін має два комп’ютери. Один у кабінеті, другий — у лабораторії, — пояснюю я.

— Тоді який з них треба шукати?

— Торі сказала, що лабораторія Джанін захищена неймовірними засобами безпеки. А в її кабінеті я була: це цілком звичайна кімната.

— Значить... у лабораторію.

— На верхній поверх.

Ми практично підлітаємо до дверей, які ведуть на сходи. Я відчиняю їх, і ми бачимо гурт дітей-ерудитів, що мчать униз. Притиснувшись до поруччя, я починаю пробиватися нагору, штовхаючись ліктями і не дивлячись на їхні обличчя, ніби тут не люди, а просто маса, яку треба відхилити.

Я чекаю, що потік поступово вичерпається, та поверхом вище стає тільки щільніше. Натовп у синьому, освітлений блідо-блакитними лампами, лише контрастують білки очей, яскраві як ліхтарі. Від бетону сходів луною відбиваються перелякані схлипи, що скидаються радше на стогін демонів з палючими очима.

Коли ми опиняємося на майданчику сьомого поверху, натовп рідшає, а згодом і зовсім зникає. Я обтріпую з плечей привид волосся, рукавів і шкіри всіх тих, кого мені довелося розштовхувати. Звідси вже видно кінець сходів.

А ще видно тіло охоронця, рука якого звисає зі сходинки, і позафракційного з пов’язкою на оці.

Едвард.

— Кого я бачу, — вигукує Едвард. Він стоїть вище, всього за сім сходинок від мене, я — внизу прольоту. Між нами лежить зрадник-безстрашний, зі скляними очима і темною плямою на грудях. Мабуть, це Едвард його застрелив.

— Дивне вбрання як на людину, яка начебто ненавидить ерудитів, — провадить Едвард. — Я думав, ти вдома залишилася — чекати, поки твій коханий повернеться героєм.

— Міг би й здогадатися, — піднімаюся я на одну сходинку, — що цього навіть не передбачалося.

Синювате світло відкидає різкі тіні на запалі Едвардові щоки. Едвард заводить руку за спину.

Якщо він тут, то й Торі там, нагорі. Це означає, що Джанін, може, вже мертва.

Я відчуваю, як ззаду підходить Христина, чую її дихання.

— Ми підемо далі, — кажу я, долаючи чергову сходинку.

— Сумніваюся, — відповідає він, наставляючи пістолет. Я роблю ривок уперед, наступаючи на тіло охоронця. Едвард стріляє, та мої руки вже на його зап’ястку, і я збиваю йому приціл.

Дзвенить у вухах, я насилу втримую рівновагу на тілі охоронця.

Христина б’є кулаком — через мене — просто Едварду в ніс. Я втрачаю рівновагу і падаю навколішки, нігтями уп’явшись йому в руку. Едвард падає на мене, і я вдаряюся головою об бетонну сходинку. У спину врізається рука мертвого охоронця.