Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 61)

Маркус підбирає Едвардів пістолет і наставляє на нас.

— Вставай, Трис, — каже він мені. — А ти — не ворушися, — додає він, звертаючись до Едварда.

Я намацую край сходинки, вибираюся з-під Едварда, злазячи з мертвого охоронця, і підводжуся. Едвард сідає просто на вбитого ним зрадника-безстрашного, як на подушку. Обіруч тримається за бік.

— З тобою все гаразд? — запитую я Христину.

— А-а, — з перекошеним обличчям відповідає вона. — Ага. Зачепило збоку, але кістка ціла.

Я простягаю руку, щоб допомогти їй зіп’ятися на ноги.

— Беатрис, нам доведеться її залишити, — каже Маркус.

— Що значить залишити? — кричу я. — Ми не можемо! А як станеться щось жахливе?

Маркус, нахиляючись до мене, тицяє мені пальцем у груди, між ключиць.

— Слухай мене уважно, — шипить він. — Джанін Метьюз сховалася у своїй лабораторії за перших же ознак нападу. І це — найбезпечніше місце в будівлі. Щомиті вона може вирішити, що ерудити програли і краще стерти інформацію, ніж ризикувати тим, що хтось знайде дані. Тоді наша операція буде провалена.

Це означатиме, що я втрачу все й назавжди: батьків, Калеба і, нарешті, Тобіаса, який ніколи не пробачить мені того, що я пішла з його батьком, а надто коли я не матиму доказів, що не помилилася.

— Нам доведеться залишити твою подругу, — провадить Маркус. У нього несвіжий подих. — Ходімо, а ні, то мені доведеться йти самому.

— Він має рацію, — погоджується Христина. — Часу немає. Я залишуся тут і не дам Едварду піти за вами.

Я киваю. Маркус прибирає палець. На шкірі залишається болюча пляма. Я тру її, відчиняючи двері на вершечку сходів. Перш ніж переступити поріг, я озираюся, і Христина болісно всміхається до мене, притискаючи руку до стегна.

Розділ 44

Наступна кімната більше схожа на передпокій: широка, але коротка; сині кахлі на підлозі, сині стіни, синя стеля — все однієї барви.

Коли очі пристосовуються до яскравого освітлення і незвичного кольору, помічаю прямокутник на стіні ліворуч і ще один — праворуч. Двоє дверей.

— Доведеться розділитися, — заявляю я. — Немає часу перевіряти їх по черзі разом.

— Тобі які більше до вподоби? — запитує Маркус.

— Праві, — відповідаю я. — Ні, стривайте, ліві.

— Чудово, я йду в другі.

— Якщо я знайду комп’ютер, що робити далі? — запитую я.

— Якщо ти знайдеш комп’ютер, то Джанін у твоїх руках. Певен, у тебе знайдеться кілька способів змусити її зробити те, що треба. Зрештою, навряд чи вона звикла терпіти біль.

Я киваю. Ми водночас прямуємо до своїх цілей. Мить тому я думала, що відчую полегшення, коли розійдуся з Маркусом у різні боки. Та в мене з’явилися нові проблеми: що як я не зможу подолати систему безпеки, яку організувала Джанін, щоб захиститися від непроханих гостей? Що як не знайду потрібний файл?

Беруся за ручку дверей. Здається, ніякого замка немає. Що мала на увазі Торі, коли говорила про потужний захист? Я гадала, будуть сканери, замки, коди. Поки що всі двері на нашому шляху були відчинені.

Що ж тоді мене турбує?

Я відчиняю свої двері, а Маркус — свої. Ми переглядаємось. Я заходжу до наступного приміщення.

Ця кімната, як і передпокій, блакитна, але тут цілком зрозуміло, звідки ллється світло. Воно сяє з усіх панелей — на стелі, на підлозі, на стінах.

Щойно двері зачиняються, я чую глухий удар, наче лягає засув. Хапаюся за ручку і щосили смикаю її вниз, та вона й не зрушує з місця — я в пастці.

Зусібіч мене пронизують тоненькі колючі промінчики. Вони такі блискучі, що доводиться затулити очі долонями.

Я чую позбавлений емоцій голос, схожий на жіночий.

— Беатрис Прайор, друге покоління. Фракція народження — Альтруїзм. Обрана фракція — Безстрашність. Підтверджений дивергент.

Звідки ця кімната знає, хто я така?

— Статус — зловмисник.

Лунає клацання, і я трохи розтуляю пальці, щоб подивитися, чи не зникли промені. Вони нікуди не поділися, та з пристроїв на стелі починає валити кольорова пара. Я інстинктивно затуляю рот долонею. Кілька секунд дивлюся на синій туман.

Раптом поринаю в таку непроглядну темінь, що навіть не бачу своєї руки. Мені треба шукати наступні двері, та я боюся зрушити з місця. Хто знає, що зі мною станеться, як я ступлю бодай крок?

Потім знову спалахує світло, і я опиняюся в тренувальній залі Безстрашності, на ринзі, де в нас відбувалися двобої. У мене стільки спогадів, і всі такі різні, від тріумфу перемоги над Моллі до того жаху, коли Пітер молотив мене до повної відключки. Я принюхуюся: пахне так само, як тоді — потом і пилом.

За рингом — сині двері, що аж ніяк не належать до зали. Я суплю брови.

— Зловмисник, — повторює голос. Тепер він скидається на голос Джанін, та, можливо, мені це тільки здається. — Ви маєте п’ять хвилин на те, щоб дістатися синіх дверей, потім буде подана отрута.

— Що?!

Та я добре розумію, що сказав голос. Отрута. П’ять хвилин. Хіба варто дивуватися? Це зробила Джанін. Такий самий навіжений винахід, як і всі решта. Я починаю тремтіти. Цікаво, це так діє отрута? Бо вона вже вплинула на мій мозок.

«Зосередься». Вийти я не можу, тобто треба продовжувати або...

Або нічого. Треба продовжувати.

Ступаю крок до дверей, і раптом переді мною хтось виникає. Невисока дівчина, світлокоса, худорлява, з темними колами під очима. Я сама.

Віддзеркалення? Я махаю дівчині рукою, та вона не відповідає.

— Привіт, — кажу я. Вона не ворушиться. Цього я не очікувала.

Що тут відбувається? Я судомно ковтаю, щоб відклало вуха, які наче заткані ватою. Якщо це розробляла Джанін, то це тест на інтелект або логіку. Це означає, що я мушу чітко мислити. Я повинна заспокоїтися. Обіймаю себе за плечі та стискаю, сподіваючись, що тиск створить ілюзію обіймів і додасть відчуття безпеки.

Не допомагає.

Ступаю крок праворуч, щоб отримати кращу позицію відносно дверей, і мій двійник робить те саме, човгаючи по землі.

Я здогадуюся, що зі мною буде, але варто спробувати. Я розганяюся і в останню мить намагаюся обминути свого двійника, але він готовий. Хапає мене за поранене плече і ривком розвертає. Я кричу від болю так, що аж дере у горлі. Дівчина викручує мені руку; відчуття, ніби правий бік мені проштрикують ножі. Починаю опускатися навколішки, і тут вона б’є мене ногою в живіт. Я падаю ницьма, вдихаючи пил.

Схопившись руками за живіт, я розумію, що коли була б на її місці, то вчинила б те саме. Щоб перемогти, треба зрозуміти, як перемогти саму себе. Як мені чинити опір, коли вона знає мою стратегію, наділена таким самим розумом і силою, як у мене?

Вона знову кидається на мене, і я підхоплююся на ноги, намагаючись не звертати уваги на біль. Серце калатає. Я хочу напасти на дівчину, та вона починає перша. Я встигаю ухилитися, та потім вона кулаком поціляє мені у вухо, і я втрачаю рівновагу.

Відступаю на кілька кроків, сподіваючись, що вона мене не переслідуватиме, та дарма. Вона знову атакує, хапає мене за плечі, смикає їх і одночасно б’є коліном.

Я виставляю перед собою обидві руки, затуляючи ліктями живіт, і різко б’ю ними. Вона цього не очікує і відскакує назад, та не падає.

Я біжу на неї. Зринає бажання зацідити їй ногою. Розумію — у неї виникне бажання ухилитися.

Щойно мені на думку щось спаде, як подібна думка з’являється і в неї. У кращому разі у нас буде нічия, та я повинна перемогти і дістатися дверей. Щоб вижити.

Я намагаюся міркувати, та вона знову кидається на мене. М’язи на чолі напружені від зосередженості. Хапає мене за руку, і я хапаюся за неї. Ми тримаємо одна одну за передпліччя.

Цілком синхронно відводимо назад лікті та вдаряємо. В останню мить я нахиляюся до неї. Мій лікоть б’є її по зубах.

Ми обидві скрикуємо. З її вуст цебенить кров, і моє передпліччя теж закривавлене. Вона зціплює зуби, потім, скрикнувши, кидається на мене з неймовірною силою.

Збиває мене з ніг, притискає до підлоги колінами і хоче гатити кулаками по обличчю. Я схрещую перед собою руки, і її кулаки опускаються на мене, наче кам’яні.

Роблю різкий видих, перехоплюю її зап’ястя, а в очах уже танцюють цяточки. «Отрута».

«Зосередься».

Дівчина-двійник намагається вивільнитися, а я підтягую коліно до грудей. Потім, крекнувши від натуги, відштовхую її і впираюся їй ступнею в живіт. Штовхаю. Обличчя пашить вогнем.

Головоломка: хто виграє в битві двох ідеально однакових бійців?

Відповідь: ніхто.