Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 63)
Я ціпенію.
Все, що я зробила, щоб потрапити сюди, — змовилася з Маркусом, попросила про допомогу в ерудитів, перелізла драбину на рівні третього поверху, вистрілила в саму себе, нехай і в симуляції, — все марно. Я принесла в жертву все: свої стосунки з Тобіасом, життя Фернандо, власне майбутнє в Безстрашності, — і намарно.
Намарно.
За мить відчиняються скляні двері. До кімнати вриваються Тобіас із Юраєю, готові до бою. Юрая кашляє, напевно, від отрути, та бій завершено. Джанін мертва, Торі перемогла, а я — зрадниця-безстрашна.
Коли Тобіас бачить мене, то зупиняється як укопаний. Його очі розширюються.
— Вона зрадниця, — каже Торі. — Мало не застрелила мене, захищаючи Джанін.
— Що? — перепитує Юрая. — Трис, вона правду каже? Чому ти взагалі тут?
Та я дивлюся лише на Тобіаса. У мені спалахує вогник надії, але болючої, змішаної з провиною. Я обдурила його. Тобіас гордий, упертий, але він — мій. Може, він вислухає мене, і тоді є бодай один шанс, що все, що я зробила, має сенс...
— Ти знаєш, чому я тут, — тихо кажу я.
Простягаю йому пістолет Горі. Він невпевнено підходить до мене і забирає зброю.
— Ми в сусідній кімнаті знайшли Маркуса. Він застряг у симуляції, — каже Тобіас. — Ти прийшла сюди з ним.
— Так, — відповідаю я. Кров від укусу Торі стікає по моїй руці.
— Я тобі вірив, — Тобіаса трусить від гніву. — А ти кинула мене і стала на його бік?
— Ні, — хитаю я головою. — Він мені дещо пояснив, і все, сказане моїм братом і почуте від Джанін, ідеально узгоджувалося з його словами. Я хотіла знати правду. Це було необхідно.
— Правду, — гмикає він. — Ти вважаєш, що можна довідатися правду від брехуна, зрадника і соціопата?
— Ти взагалі про що? — запитує Торі.
Ми з Тобіасом дивимось одне на одного. Його сині очі, зазвичай задумливі, зараз жорсткі, в них осуд. Вони ніби знімають з мене шар за шаром, докопуючись до суті.
— Я так вважаю, — відповідаю я. Роблю паузу, щоб вдихнути. Я його не переконала. Я програла, і, напевно, зараз прозвучать мої останні слова, а потім мене заарештують. — А ще я думаю, що це ти брехун! — тремтячим голосом вимовляю я. — Ти казав, що кохаєш мене, довіряєш, вважаєш, шо я спостережливіша за інших. Але ні віра в мою спостережливість, ні довіра до мене, ні кохання не пройшли перевірки, і все розвалилося! — я плачу, не соромлячись ні сліз, які блищать на щоках, ні свого хрипкого голосу. — Отже, ти брехав мені, кажучи все це... точно брехав, бо я не можу повірити в тс, що твоє кохання таке слабеньке.
Я підходжу до нього ближче, нас розділяє кілька дюймів, ніхто інший мене не почує.
— Я — та сама людина, яка радше готова була померти, ніж застрелити тебе, — кажу я, згадуючи симуляційну атаку й калатання його серця під моєю долонею. — Я — та сама, яку ти добре знаєш. І зараз я хочу сказати тобі, що знаю...
Дивлюся на нього, ніби намагаюся подумки передати своє розуміння, але це неможливо. Він відвертається, і я не впевнена, що він узагалі мене слухав.
— Годі вже, — каже Торі. — Відведіть її вниз. Її судитимуть разом з іншими військовими злочинцями.
Тобіас не зрушує з місця. Юрая бере мене за руку і тягне за собою. Через лабораторію, ясну кімнату, блакитний коридор. Там нас зустрічає Тереза, позафракційна. З цікавістю спостерігає за нами.
Коли ми опиняємося на сходах, я відчуваю, як щось втикається мені в бік. У руці Юраї бачу бинт. Беру, силкуючись усміхнутися на знак подяки, але не виходить.
Ми спускаємося сходами, я обмотую руку, оминаючи тіла і намагаючись не дивитися на мертві обличчя. Юрая притримує мене за лікоть, щоб я не впала. Бинт не допомагає від болю од укусу, та загалом мені трохи ліпше. Принаймні Юрая наче не ненавидить мене.
Це вперше неповага безстрашних до віку не здається мені перевагою. Схоже, це мене і погубить. Вони не скажуть: «Вона молода, мабуть, заплуталася». Вони скажуть: «Вона доросла і зробила свій вибір».
Певна річ, я з ними згодна. Я таки зробила вибір. Я вибрала матір, батька і те, за що вони боролися.
Спускатися сходами легше, ніж підніматися. На п’ятому поверсі я вже розумію, що ми йдемо у вестибюль.
— Дай пістолет, — просить Тереза Юраю. — Хтось із нас повинен стріляти в потенційного ворога. А поки ти тримаєш її, щоб вона не впала зі сходів, ти не зможеш стріляти.
Юрая без питань віддає зброю. Мене це насторожує. адже в Терези і так є пістолет, навіщо він свого віддав? Але я не питаю. Я і так по вуха в неприємностях.
Ми вже на першому поверсі, минаємо велику залу зборів, де повно людей, одягнених у чорне і біле. Я на мить призупиняюся. Деякі люди стоять невеличкими гуртами, спираються одне на одного та плачуть. Хтось стоїть сам, прихилившись до стіни, а хтось із порожніми очима забився в куток.
— Багатьох довелося застрелити, — тихо бурмоче Юрая, стискаючи мені руку. — Просто для того, щоб потрапити сюди.
— Знаю, — відповідаю я.
Бачу в правому куті зали матір і сестру Христини. Ліворуч — юнак з чорним чубом, що виблискує у світлі ламп, — Пітер. Він притримує за плече жінку середнього віку — свою матір.
— Що тут робить він? — запитую я.
— Боягуз прийшов останній, уже наприкінці, — відповідає Юрая. — Чув, його батько загинув. А мати, як бачиш, жива.
Пітер дивиться в наш бік і на мить зустрічається поглядом зі мною. Я намагаюся пробудити в собі крапельку жалю до людини, яка зберегла мені життя. Хоч я вже не відчуваю до Пітера ненависті, ніяких почуттів до нього в мене немає.
— Чого стоїмо? — дратується Тереза. — Рухайтеся.
Тепер ми прямуємо у вестибюль, де я колись зустрічалася з Калебом. Величезний портрет Джанін Метьюз, розірваний на клоччя, валяється на підлозі. У повітрі висить дим від книжкових шаф, які вже догоряють. Комп’ютери розбиті.
У центрі рядами сидять ерудити, яким не вдалося сховатися, і зрадники-безстрашні, які залишилися живі. Я шукаю знайомі обличчя. У задньому ряду помічаю Калеба, він досі видається приголомшеним. Відвертаюся.
— Трис! — чую я. Христина зайняла місце попереду, поряд з Карою, її нога перебинтована тканиною. Христина махає мені рукою, і я сідаю поруч з нею.
— Марно? — тихо питає вона.
Я киваю.
Вона зітхає і кладе мені руку на плечі. Цей жест — вияв такої доброти, що я мало не плачу. Та ми з Христиною не з тих, хто ридатиме. Разом ми тільки воюємо. Тому я стримую сльози.
— Бачила в сусідній залі твою маму і сестру, — шепочу я.
— Я також. Сім’я ціла.
— Добре, — погоджуюсь я. — Як твоя нога?
— Нормально. Кара сказала, що загоїться без проблем. Кривавиться не сильно, одна з медсестер-ерудитів встигла тицьнути мені в кишеню знеболювальне й бинти, тож усе гаразд, — пояснює Христина. Позаду неї Кара оглядає руку ерудитові. — Де Маркус?
— Не знаю, — відповідаю я. — Нам довелося розділитися. Десь має тут бути, якщо його не вбили.
— По правді, я б не здивувалася.
Якийсь час у приміщенні панує хаос: люди вбігають і вибігають, охоронці-позафракційні стоять на чатах і приводять нових людей у синьому одязі Ерудиції. Та поступово хаос вщухає, і тут я бачу його. Тобіас виходить з дверей, що ведуть зі сходів.
Прикушую губу, намагаючись не думати, не зациклюватися на тому, як похололо в грудях, як на плечі впав тягар. Тобіас мене ненавидить. Він мені не вірить.
Коли він проходить повз, навіть не звертаючи на мене уваги, Христина міцніше обнімає мене. Я дивлюся йому вслід. Він зупиняється біля Калеба, хапає його за руку і піднімає на ноги. Той якийсь час намагається чинити опір, та він не має і половини Тобіасової сили, тож Калебу доводиться підкоритися.
— Що таке? — перестрашено запитує Калеб. — Чого ти хочеш?
— Хочу, щоб ти відключив систему безпеки в лабораторії Джанін, — гаркає Тобіас. — Нехай позафракційні отримають доступ до її комп’ютера.
«І знищать усе», — думаю я. У мене на серці стає ще важче, якщо таке взагалі можливо. Тобіас із Калебом зникають у дверях.
Христина спирається на мене, а я — на неї, ми підтримуємо одна одну.
— Сама розумієш, Джанін ввімкнула всі передавачі в Безстрашності, — повідомляє вона. — Один з гуртів позафракційних потрапив у засідку, організовану безстрашними, які були під дією симуляції. Вони з’явилися хвилин десять тому — просто з фракції Альтруїзму. Вочевидь, позафракційні взяли гору, якщо можна так охарактеризувати розстріл людей з вимкненими мізками.
— Ясно.
Що ще тут скажеш? Здається, вона й сама це розуміє.
— Що сталося після того, як мене поранили? — запитує вона.
Я розповідаю про блакитний коридор з двома дверима, і про симуляцію, і про тренувальну залу Безстрашності та вбивство двійника. Не розказую тільки про те, як мені привидівся Вілл.
— Зачекай, — каже вона. — Симуляція? Без передавача?
Я замислююся. Це мені не спадало на думку, а надто вже тоді.
— Якщо лабораторія розпізнає людину, можливо, в комп’ютері є інформація про всіх, і вона здатна створити відповідну обстановку.