Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 64)
Нині здається безглуздим мізкувати над тим, як саме Джанін організувала свою систему безпеки. Однак приємно усвідомлювати, що я ще можу бути корисна: потому як я завалила всі справи, може, досягну успіху бодай в одній.
Христина випростується. Можливо, вона міркує так само.
— Або передавач міститься в отруті, — припускаю я.
— А як тоді пройшла Торі? Вона ж не дивергент, — дивується Христина.
— Не знаю, — схиляю я голову.
Можливо, вона дивергент, як і її брат. Але Торі не хотіла в цьому зізнаватися, попри те, що ставлення до дивергентів змінилося.
Дедалі більше я переконуюся, що люди — суцільне нашарування таємниць. Думаєш, що їх розумієш, але їхні мотиви завжди глибоко заховані. Ти ніколи до кінця не можеш цілком вивчити людей, тож іноді доводиться їм довіряти.
— Як вважаєш, що з нами зроблять, коли нас визнають винними? — за кілька хвилин тиші запитує Христина.
— Чесно?
— А зараз слушний час для чесності?
Я краєм ока дивлюся на неї.
— Загодують нас до смерті печивом, а потім заморять сном.
Христина сміється. Я намагаюся втриматися: якщо я зараз розсміюся, то одразу ж розридаюся.
Чую крик і роззираюся, щоб визначити, звідки він лунає.
— Лінн! — кричить Юрая. Він біжить до дверей, через які двоє безстрашних несуть на саморобних ношах Лінн. Судячи з усього, ноші зроблені з полиці книжкової шафи. Дівчина дуже бліда, руки в неї складені на животі.
Зриваюся з місця і кидаюся до неї, але два пістолети позафракційних перегороджують мені дорогу. Зупинившись, піднімаю руки вгору.
Юрая, обходячи натовп військових злочинців, показує пальцем на сиву жінку-ерудита з жорстким виразом обличчя.
— Ви. Підійдіть.
Жінка підводиться, осмикує штани і підходить до людей, які сидять на лавках. Очікувально дивиться на Юраю.
— Ви лікар? — запитує він.
— Так, — відповідає вона.
— Тоді допоможіть їй!
Лікарка підходить до Лінн і просить безстрашних опустити ноші. Вони скоряються, і вона сідає навпочіпки поруч.
— Будь ласка, люба, — каже вона, — забери руки з рани.
— Не можу, — стогне Лінн, — боляче.
— Я розумію, — відповідає жінка. — Та коли ти мені не дозволиш, то я не зможу оглянути рану.
Юрая теж стає навколішки й обережно забирає руки в Лінн з живота. Жінка акуратно піднімає на дівчині сорочку. Кульове поранення — проста кругла дірка, червоне кружальце на шкірі, з темним синцем довкола. Занадто темним.
Жінка стискає губи, і я розумію, що Лінн при смерті.
— Врятуйте її! — стогне Юрая. — Будь ласка!
— Ні, — тихо відповідає вона. — Я не зможу, бо ви підпалили лікарняний поверх.
— Є інші лікарні! — кричить він. — Ви візьмете звідти все необхідне і врятуєте Лінн!
— Вона в надто важкому стані, — спокійно каже лікарка. — Якби ви не трощили все на своєму шляху, я б спробувала, але в нинішній ситуації мої зусилля марні.
— Припиніть! — вибухає Юрая, тицяючи пальцем їй у груди. — Я вашої лікарні не палив! Вона — моя подруга, і я... просто...
— Мовчи, — шепоче Лінн. — Запізно.
Юрая опускає руки, вони повисають уздовж тіла, і він тягнеться до Лінн, щоб узяти за руку; в нього тремтять губи.
— Я теж її подруга, — заявляю я позафракційним, які наставили на мене пістолети. — Не могли б ви тримати мене на прицілі отам, біля неї?
Вони пропускають мене, і я підбігаю до Лінн. Хапаю її за другу руку, липку від крові. Мені начхати, що на мене наставлена зброя. Я дивлюся на обличчя Лінн, що вже жовтіє.
Здається, мене вона вже не впізнає, бо дивиться тільки на Юраю.
— Я рада, що помираю при тямі, а не під дією симуляції, — слабким голосом вимовляє вона.
— Ти не помреш, тільки не сьогодні!
— Не верзи дурниць, — відповідає вона. — Слухай, я теж її любила.
— Кого? — тремтячим голосом запитує він.
— Марлін.
— Так, ми всі любили Марлін, — погоджується він.
— Ні, я не це мала на увазі, — хитає головою вона. І заплющує очі.
Спливає ще кілька хвилин, перш ніж її рука, яку
— Тобі доведеться сказати Шоні, — кажу я. — І Гектору.
— Так, — шморгає він і торкається долонею обличчя Лінн. Може, її щоки ще теплі, думаю я, та не хочу торкатися, щоб не відчути холоду.
Підводжуся і йду назад до Христини.
Розділ 47
Весь час подумки повертаюся до Лінн, намагаючись усвідомити факт смерті, але щоразу відганяю спогад геть. Колись, якщо мене не стратять як зрадницю, або що там для мене задумали нові лідери, я припиню так чинити. А нині я силкуюся звільнити голову від зайвих роздумів, переконати себе в тому, що, крім цієї зали, нічого немає й не буде ніколи. Важко, але я впораюся. Я навчилася боротися з горем.
Невдовзі у вестибюлі з’являються Торі з Гарисоном. Торі, кульгаючи, бреде до крісла. Гарисон прямує за нею.
Позаду них іде безстрашний, несучи на плечі мертву Джанін. На очах ерудитів і зрадників-безстрашних жбурляє її на стіл, як мішок.
Люди тільки ахають і перешіптуються, але ніхто не плаче. Джанін не була лідером, якого оплакуватимуть.
Я дивлюся на її тіло, яке тепер здається набагато меншим, ніж за життя. Вона всього на кілька дюймів вища за мене, і волосся хіба трішки темніше. Зараз вона видається цілком спокійною. Вигляд її мертвого тіла геть не в’яжеться з образом жінки, яку я знала, — жінки без сумління.
Насправді вона виявилася навіть складнішою, ніж я припускала, бо зберігала таємницю, яку вважала жахливою, і не хотіла нікому її відкрити просто в силу збоченого інстинкту самозбереження.
До вестибюлю заходить змокла до рубця Джоанна Реєс: надворі злива. Червоний одяг вкрили яскравіші плямами. Позафракційні тримають Джоанну на прицілі, та, здається, вона їх не помічає.
— Добридень, — вітається вона до Гарисона й Торі. — То саме цього ви прагли?
— Треба ж, лідерка Злагоди виявляє таку ввічливість,— криво усміхається Торі. — А це не йде врозріз із вашими правилами?
— Якби ви знали правила Злагоди, то були б у курсі, що у них немає офіційного лідера, — відповідає Джоанна чемно, але сухо. — Але я більше не у Злагоді, бо покинула фракцію заради того, щоб прийти сюди.
— Еге ж, бачили ми тебе і купку миротворців, що плутаються у всіх під ногами, — пирхає Торі.
— Так, ми робили це навмисно. Якщо під «плутатися під ногами» ви маєте на увазі стати між рушницями і безневинними людьми, то ми врятували чимало життів.
Її обличчя заливає фарба, і я знову думаю, що Джоанна Реєс прегарна, попри шрам на обличчі. Ба навіть завдяки шраму. Як Лінн з її коротко стриженим волоссям, або Тобіас з його пам’яттю про жорстокість батька, яку він носить як броню. Як моя мати в простому сірому одязі.
— Чи не будете ви такі люб’язні, — ядуче посміхається Торі, — доправити у Злагоду одне повідомлення?
— Не хочу я віддавати вам і вашій армії в руки правосуддя, — відповідає Джоанна. — Та замість себе я обов’язково когось пошлю.