Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 54)

— Справді?

— Ні. Насправді зовсім не схожа. Просто... дай-но я поправлю, гаразд?

Вона порпається в своїй торбинці й дістає невелику коробку. У ній різнокольорові тюбики. Косметика, якою я й гадки не маю як користуватися.

Ми у мене вдома. Це єдине місце, де перед важливою справою я можу як слід підготуватися і все обміркувати. Христина, якій не знайоме слово «комплекси», завзято покопирсалась у чужих речах і знайшла дві книжки, заховані між шафою і стіною. Доказ того, що Калеб давно збирався до ерудитів.

— Будьмо відверті. Ти, з фракції Безстрашності, на війну вирушила з косметичкою?

— Еге ж, вирішила, що з макіяжем я матиму вбивчу силу, — відповідає вона, звівши брову. — Не ворушися.

Вона знімає ковпачок з чорного тюбика завбільшки з палець. Там червона паличка — вочевидь, губна помада. Христина торкається нею моїх вуст і водить, поки ті не стають яскраво-червоні. Мені це видно, коли випинаю губи трубочкою.

— Ти коли-небудь чула про такс поняття, як вищипування брів? — запитує вона, тримаючи в руці пінцет.

— Забери від мене це!

— Чудово, — зітхає вона. — Я б наклала рум’яна, але впевнена, мій тон тобі не підходить.

— Я в шоці, враховуючи, що у нас майже однаковий колір шкіри.

— Ха-ха!

По завершенні в мене яскраві губи, підкручені вії, і я одягнена в яскраво-червону сукню. Ніж захований у чохлі на ремені, з внутрішнього боку стегна.

— І де нас зустріне Маркус, Нищитель Життів? — запитує Христина. На ній жовті барви Злагоди, і на тлі її шкіри цей колір просто сяє.

— Позаду штаб-квартири Альтруїзму, — зі сміхом відповідаю я.

Темно. Ми йдемо тротуаром. Нині час вечері. Я це перевірила, та на той раз, якщо ми на когось наскочимо, ми понакидали на плечі чорні куртки, щоб приховати одяг кольорів Злагоди. З незвички я перечіпляюся через тріщину в бетоні.

— Куди це ви зібралися? — чую Пітерів голос. Озираюся. Хлопець стоїть на тротуарі позаду нас. Цікаво, як давно він стежить за нами?

— Чому ти не вечеряєш зі своїм гуртом? — запитую я.

— Я не в гурті, — він поплескує по руці, в яку я його поранила. — Травмований.

— Оце вже точно, — зронює Христина.

— Відверто кажучи, мені не хочеться битися пліч-о-пліч з позафракційними, — його зелені очі спалахують. — Тому збираюся залишитися тут.

— Як боягуз, — з огидою кривиться Христина. — Нехай інші все зроблять замість тебе.

— Саме так! — зловтішається він і плескає в долоні. — Щасливо вам подохнути.

Зі свистом він перетинає вулицю і йде собі геть.

— Одного спровадили, — каже Христина. — Він не став перепитувати, куди ми йдемо.

— Точно, — прочищаю горло. — Отже, наш план. Трохи безглуздий, ні?

— Він не... безглуздий.

— Ой, та безглуздо вірити Маркусу, безглуздо намагатися прорватися через охорону безстрашних на воротах паркана. Безглуздо діяти всупереч безстрашним і позафракційним. А в поєднанні перше, друге і третє... безглуздя, якого не знала історія людства.

— На жаль, це найкращий план, на який ми спромоглися, — зауважує вона. — Якщо ми хочемо, щоб усі дізналися правду.

Я відкрила Христині свої плани, коли зрозуміла, що напевно загину, тож безглуздо тепер її не слухати. Мене непокоїло, що вона не захоче йти зі мною, та я забула, з якої вона фракції: вона виросла в Правдолюбстві, де істина понад усе. Може, тепер вона безстрашна, та з мого власного досвіду, в нас назавжди залишається слід тої фракції, в якій ми народилися.

— Я так розумію, ти тут виросла. Тобі тут подобалося? — супиться Христина. — Гадаю, що ні, коли ти вирішила піти.

Сонце хилиться до обрію. Ми йдемо. Ніколи мені не подобалося призахідне світло, оскільки в ньому район Альтруїзму видається ще похмурішим, ніж за будь-якого іншого часу доби, та зараз однотонна сірість заспокоює мене.

— Дещо я любила, дещо — терпіти не могла, — відповідаю я. — А ще тут було те, чого я не цінувала, поки не втратила.

Ми наближаємося до штаб-квартири Альтруїзму — прямокутної бетонної будівлі, достоту як усі будинки в Альтруїзмі. Мені хочеться зайти досередини, вдихнути запах старого дерева в залі зібрань, але в нас обмаль часу. Ми пірнаємо у провулок поруч з будівлею і йдемо до чорного ходу: саме там нас має чекати Маркус.

Там гарчить заведений блакитний пікап, за кермом якого сидить Маркус. Я пропускаю Христину вперед, і вона залазить у машину. Мені геть не хочеться без нагальної потреби зустрічатися з Маркусом. Та моя ненависть до Маркуса наче трохи виправдовує те, що я співпрацею з ним зраджую Тобіаса.

«Я не маю вибору, — переконую я себе, — іншого виходу не існує».

Так себе вмовляючи, я зачиняю дверцята й шукаю пасок безпеки, щоб пристебнутися. Натомість знаходжу обірваний хвостик зі зламаною пряжкою.

— Де це ви відкопали такий мотлох? — цікавиться Христина.

— Вкрав у позафракційних. Вони їх лагодять. Навіть не одразу зміг завести. Дівчатка, ліпше буде, коли ви позбудетеся курток.

Я викидаю куртки у вікно. Маркус вмикає передачу, коробка виє. Я вже приготувалася, що автівка заглухне, коли він натисне газ, та вона рушає.

Наскільки я пам’ятаю, дорога з табору Альтруїзму в табір Злагоди забирає близько години, до того ж тут знадобиться вправний водій. Маркус звертає на одну з головних трас і притоплює педаль газу аж у підлогу. Автівка сіпається, ледь оминаючи величезну діру в асфальті. Я хапаюся за щиток.

— Розслабся, Беатрис, — заспокоює Маркус. — Я не вперше за кермом.

— І я багато чого неодноразово робила, та це не означає, що все це я робила добре!

Маркус посміхається, викручуючи кермо ліворуч, і ми оминаємо повалений стовп. Коли машину підкидає на черговій перешкоді, Христина радісно регоче, ніби ми розважаємося.

— Ще одне безглуздя, еге ж? — перекрикує вона шум вітру в кабіні.

Я втискаюсь у сидіння, намагаючись не згадувати, чого я там наїлася на вечерю.

Доїхавши до паркана, ми у світлі фар бачимо безстрашних, які охороняють ворота. На одязі чітко видно сині нашивки. Я намагаюся дивитися на них доброзичливо, бо коли витріщатися насуплено, то навряд чи я переконаю їх у тому, що я зі Злагоди.

Темношкірий чоловік з пістолетом у руці підходить до вікна з боку Маркуса. По черзі освітлює всіх нас ліхтарем. Я примружую очі й силкуюся всміхнутися, вдаючи, наче байдуже мені до того сліпучого світла і наставленої на мене цівки пістолета.

Якщо злагідним і справді байдуже, то вони божевільні. Або вживають забагато свого хліба.

— А скажіть-но мені, що альтруїст робить в одній машині з двома дівчатами зі Злагоди? — запитує чоловік.

— Дівчата зголосилися доправити в місто харчі, — відповідає Маркус. — А я їх супроводжую.

— А ще ми не вміємо водити автомобіль, — усміхається Христина. — Тато не один рік намагався мене навчити, та я й досі газ із гальмом плутаю. І чим може завершитися така поїздка? Тому Джошуа вчинив дуже шляхетно, коли зголосився відвезти нас, а ще ж коробки такі важкі, як нам їх тягати ?

— Та я все зрозумів, — безстрашний піднімає руку.

— Ой, перепрошую, — хихикає Христина. — Просто я думала, вам потрібні детальні пояснення, бо ви так здивувалися. Воно й не дивно, бо, мабуть, нечасто таке трапляється...

— Саме так, — погоджується чоловік. — Ви повернетеся в місто?

— Нескоро, — відповідає Маркус.

— Гаразд. Їдьте.

Він киває до безстрашних, які стоять біля воріт, і один з них набирає код на замку. Ворота роз’їжджаються. Маркус киває охоронцеві й виводить машину на роздовбану дорогу, що веде до фракції Злагоди. Фари освітлюють колії, степову траву і всюдисущих комах. Праворуч у пітьмі помічаю світлячків, які спалахують і згасають майже в ритмі пульсу.

— На Бога, що то було? — запитує Маркус у Христини за кілька секунд.

— Понад усе безстрашні ненавидять захоплене сюсюкання злагідних, — стенає плечима вона. — Я вирішила дістати його своїм базіканням, щоб він нас швидше пропустив.

— Ти геній, — широко всміхаюсь я.

— Я знаю, — відповідає вона і киває головою так, наче відкидає волосся, та воно в неї для цього закоротке.

— От тільки ім’я «Джошуа» альтруїсти не вживають,— зауважує Маркус.

— Байдуже! Можна подумати, безстрашні на цьому розуміються.

Попереду я бачу світло в будинках Злагоди. Знайомий ансамбль з дерев’яних хаток і теплиця посередині. Ми їдемо через сад. Пахне теплою вогкою землею.