Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 53)

Та коли я відновлюю в пам’яті її голос, слова звучать інакше. «Гадки не мала, що робитиму, коли знайду тебе». Тобто: мама не знала, як врятувати і мене, і файл водночас. «Але я хотіла тільки одного — врятувати тебе».

Я хитаю головою. А що як я просто підтасовую спогади? Тепер неможливо довідатися правду. Все, що я можу тепер вирішити, це — вірити Маркусу чи ні.

Хоч він і жорстока людина, наше суспільство не можна поділити на «добро» і «зло». Жорстокість не означає, що людина безчесна, а хоробрим може бути кожен. Маркус не добрий і не лихий, він — і те, і те воднораз.

Ну, можливо, більше лихий, ніж добрий.

Та навряд чи він бреше. Попереду я помічаю помаранчеве полум’я багаття. Занепокоєно прискорюю ходу й бачу, що вогонь палахкотить у великих, на людський зріст, діжках, які стоять на тротуарах. Між ними юрмляться безстрашні й позафракційні, близенько одне від одного. Перед ними — Евелін, Гарисон, Торі й Тобіас.

Праворуч у гурті безстрашних я помічаю Христину, Юраю, Лінн, Зіка і Шону.

— Ти де була? — запитує Христина. — Ми тебе шукали.

— Ходила прогулятися. А що відбувається?

— Нарешті нам вирішили викласти план атаки, — нетерпляче відповідає Юрая.

— О!

Евелін піднімає долоні, й позафракційні замовкають. Вони дисциплінованіші за безстрашних, яким потрібно ще зо тридцять секунд, щоб утихомиритися.

— Останні два тижні ми готували план атаки на ерудитів, — тихо починає Евелін. — Нині ми завершили його і хочемо поділитися з вами.

Евелін киває Торі, й та бере слово.

— Ми розробили розгорнуту стратегію. Ми не можемо напевне визначити, хто з ерудитів підтримує Джанін, а хто — ні. Тому можемо лише припустити, що всі, хто її не підтримує, вже покинули штаб-квартиру Ерудиції.

— Усім нам відомо, що сила Ерудиції не в людях, а в інформації, — провадить Евелін. — У такому разі ми ніколи не звільнимося від них, а надто коли врахувати, що серед нас є багато людей, які піддаються симуляціям. Надто вже довго ерудити використовували інформацію, щоб управляти нами і тримати під контролем.

Безстрашні підхоплюють крик, що лунає серед позафракційних. Він об’єднує натовп у єдиний організм, який підкоряється одному мозку. Я не знаю, що думати і відчувати. Якась часточка мене теж верещить, підтримуючи знищення ерудитів, усіх до ноги, і всього для них дорогого.

Я дивлюся на Тобіаса. Вираз його обличчя непроникний. Тобіас стоїть позаду вогнища, і його погано видно. Цікаво, що в цього хлопця зараз у голові?

— На жаль, змушена вам дещо повідомити. Ті, в кого поцілили голками з передавачами, залишаються, — заявляє Торі. — Адже щомиті ерудити можуть використати вас у своїх цілях.

Дехто щось заперечливо вигукує, та нікого це не дивує. Всі добре знають, на що здатна Джанін.

— Нам доведеться залишитися? — зі стогоном запитує Юраю Лінн.

— Це тобі доведеться, — відповідає він.

— Але ж я бачила, що й тебе підстрелили.

— Невже ти забула, що я дивергент? — відповідає він. Лінн закочує очі, й він одразу ж провадить, скоріше за все, щоб не вислуховувати знову теорію змови дивергентів. — У будь-якому разі, закладаюся, ніхто не перевірятиме. До того ж, потому як Джанін довідається, що уколоті не пішли в атаку, зменшиться ймовірність того, що вона тебе перемкне.

Лінн супить чоло, обмірковуючи почуте. Але її обличчя вияснюється — ну, наскільки це взагалі можливо для Лінн, — коли Торі знову бере слово.

— Решта розділяться на змішані гурти, які складатимуться з безстрашних і позафракційних. Один великий гурт спробує проникнути до штаб-квартири Ерудиції і вивести з ладу диспетчерську. Ще декілька гуртів піднімуться на верхні поверхи, щоб розібратися з керівництвом Ерудиції. Точні вказівки вони отримають пізніше.

— Атака за три дні, — повідомляє Евелін. — Підготуйтеся. На нас чекає небезпечна справа. Але позафракційним не звикати до труднощів...

І ті радісно улюлюкають. Я згадую, що саме ми, безстрашні, всього кілька тижнів тому критикували альтруїстів за те, що вони годують позафракційних і постачають їм предмети першої необхідності. Невже вони це з легкістю забудуть?

— ...А безстрашним не звикати до небезпеки...

Всі довкола мене підносять угору кулаки і здіймають галас. Радість спалахує жаром у грудях. Мені хочеться кричати разом з усіма.

Та обличчя Евелін надто вже безпристрасне як на людину, яка виголошує палку промову. Воно як машкара.

— Геть ерудитів! — вигукує Торі, й усі фракції повторюють за нею. Ми маємо спільного ворога, та чи здатен цей заклик зробити нас друзями?

Я помічаю, що Тобіас не приєднується до загального скандування, так само і Христина.

— Щось тут не так, — міркує вголос вона.

— Тобто? — перепитує Лінн, намагаючись перекричати піднесені голоси. — Хіба ти вже забула, як ерудити з нами вчинили? Підкорили нас за допомогою симуляції і змусили стріляти в безневинних людей, яких ми й знати не знали. Змусили вбити всіх лідерів Альтруїзму.

— Атож, — відповідає Христина. — Просто... взяти штурмом штаб-квартиру Ерудиції й порішити їх... Хіба це не те саме, що ерудити зробили з альтруїстами?

— Ні. То був нічим не спровокований нахабний напад, — заперечує Лінн.

— Атож, — киває Христина. — Розумію.

Я мовчу, бо вона має рацію.

Йду до будинку Ітонів, сподіваючись побути в тиші.

Відчиняю парадні двері, піднімаюся сходами. Заходжу до Тобіасової кімнати, сідаю на ліжко і визираю у вікно. Безстрашні й позафракційні стоять навколо вогнищ, сміються і розмовляють. Але вони не змішуються. Вони розділені незримою лінією.

Я спостерігаю за Лінн, Юраєю і Христиною. Юрая рукою хапає полум’я, але так швидко, що не обпікається. Посмішка більше схожа на гримасу горя.

За кілька хвилин я чую на сходах кроки. До кімнати заходить Тобіас, скидає біля порогу черевики.

— Щось негаразд? — запитує він.

— Насправді все гаразд, — відповідаю я. — Просто міркую. Мене дивує, що позафракційні з такою легкістю пішли на співпрацю з безстрашними. Як на мене, безстрашні ніколи не були добрі до них.

Тобіас стає позаду й разом зі мною дивиться у вікно.

— Так, вимушений союз, — погоджується він. — Та ми маємо одну мету.

— Поки що. А коли мета зміниться ? Позафракційні захочуть позбутися системи фракцій, а безстрашні — ні.

Тобіас стискає губи. Раптом я згадую розмову Маркуса з Джоанною в саду. У Маркуса був такий самий вираз обличчя, коли він хотів щось приховати від неї.

Може, Тобіас перейняв цю рису у свого батька? Чи зараз цей його вираз означає зовсім інше?

— Коли ми підемо в атаку, ти будеш у моєму гурті. Сподіваюся, ти не проти. Ми очолимо атаку на диспетчерські.

Якщо я піду разом з усіма, то не зможу відшукати інформацію, яку Джанін викрала в альтруїстів. Доведеться вибирати щось одне.

Тобіас казав, що розправитися з ерудитами важливіше, ніж знайти інформацію. Якби він не пообіцяв позафракційним контроль над усією інформацією ерудитів, можливо, він і мав би рацію, та він не залишив мені вибору. Я повинна допомогти Маркусу, коли є бодай один шанс, що він не брехав. Мені доведеться піти проти людей, яких я люблю.

А зараз мені доведеться збрехати.

Я схрещую пальці.

— Що такс? — запитує він.

— Я досі не можу стріляти, — відповідаю я. — А після того, що сталося в штаб-квартирі Ерудиції... — я прокашлююся. — Мені вже і життям ризикувати не хочеться.

— Трис, — він проводить пальцями по моїй щоці. — Тобі необов’язково йти.

— Я не хочу видатися боягузкою.

— Агов!

Він бере мене пальцями за підборіддя. Пучки холодні. Дивиться він на мене жорстко.

— Ти зробила для нашої фракції більше, ніж будь-хто. Ти... — Тобіас зітхає і притискається лобом до мого чола. — Ти найхоробріша людина з-поміж усіх, кого я знаю. Залишайся тут. І видужуй.

Він цілує мене, і відчуття провини крає мені серце. Я діятиму насупроти нього, разом з його батьком, якого він зневажає. Ця брехня... це найстрашніша в моєму житті брехня.

Коли ми рознімаємо обійми, мені страшно, що він почує моє уривчасте дихання, тож я відвертаюся до вікна.

Розділ 39

— О так. Нарешті ти схожа на гравчиньку на банджо,— заявляє Христина.