Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 52)

Це більше схоже на правду.

— Якось я тобі все розповім, — кажу я тихо, мов здалеку.

Попри те, що ми перебуваємо в приміщенні з купою народу, Тобіас торкається моєї щоки і цілує мене.

— Агов, Тобіасе, — гукає чоловік, що сидить ліворуч од мене. — Хіба ти не виріс серед зануд? А я ж думав, що ви тільки... руки одне одному миєте.

— Цікаво, як тоді в альтруїстів народжуються діти? — запитує Тобіас.

— Тобіасе, невже ти не знав, що їх викликають до життя неймовірним зусиллям волі? — втручається в розмову жінка, що сидить на бильці.

— Не знав, — посміхається він, — перепрошую.

Усі сміються. Ми сміємося. Здається, тут і є справжня фракція, до якої належить Тобіас. У них немає особливих чеснот, вони визнають усі кольори, всі чесноти, їм належить усе.

Я не знаю, що їх пов’язує. Єдине, що у них є спільного, — невдача. В кожного своя, та цього було досить для об’єднання.

Нарешті я відчуваю, хто такий насправді Тобіас. Але наскільки добре я його знаю, якщо я досі цього не бачила?

Сонце котиться за небосхил. У фракції Альтруїзму досить гамірно: безстрашні й позафракційні тиняються вулицями, дехто з пляшками в руках, дехто — зі зброєю.

Попереду Зік котить у візку Шону, вони саме проминають будинок Аліс Брюстер, лідерки Альтруїзму. Колишньої. Мене вони не бачать.

— Ще раз! — кричить Шона.

— Впевнена?

— Так!

— Гаразд... — Зік зривається на біг. Коли вони від’їжджають від мене настільки далеко, що я ледве бачу їхні силуети, він спирається руками на візок і відриває ноги від землі. Обоє котяться разом посеред вулиці. Шона верещить, Зік сміється.

На найближчому перехресті я звертаю ліворуч і йду по вищербленому тротуару до будинку, де альтруїсти проводили щомісячні загальні збори фракції. Я давно тут не була, але все тут добре пам’ятаю. Один квартал — на південь, потім два квартали — на захід.

Сонце хилиться ще нижче, я йду вперед. У сутінках будівлі сіріють.

Штаб-квартира Альтруїзму — проста прямокутна бетонна споруда, подібна до решти будинків. Та коли я відчиняю двері, мене зустрічають знайомі дерев’яні підлоги і ряди лавок, розставлених по периметру. У центрі залу помаранчевий квадрат на підлозі, що його утворює світло з вікна в стелі, — єдина прикраса приміщення.

Я сідаю на лавку, яку раніше займала моя родина. Зазвичай я сиділа біля батька, а Калеб — з матір’ю. Тепер я залишилася сама. Остання з Прайор.

— Правда, тут добре?

Заходить Маркус і сідає навпроти мене. Кладе руки на коліна. Нас розділяє пляма сонячного світла.

У нього на щелепі великий синець — мітка від Тобіасового удару. Волосся підстрижене.

— Добре, — випростовуюсь я. — А що ви тут робите?

— Просто побачив, куди ти зазирнула, — відповідає він, уважно вивчаючи свої нігті. — І захотів поговорити з тобою щодо інформації, яку викрала Джанін Метьюз.

— А ви не думаєте, що спізнилися? А що як я вже знаю, що то за інформація?

Маркус примружується. Його погляд значно гостріший за Тобіасів.

— Навряд чи.

— Звідки вам знати?

— Я бачив, що стається з людьми, які дізнаються правду. У них такий вигляд, наче вони забули про все, що шукали і чого домагалися. Просто ходять і силуються згадати, чого ж вони хотіли.

У мене по спині пробігає холодок, потім шкіра береться сиротами.

— Заради цього Джанін вирішила вбити половину фракції, тож інформація мала бути надзвичайно важливою, — кажу я по паузі. Я ще дещо знаю.

«Справа не в тобі. І не в мені...» — саме це промовила Джанін перед тим, як я на неї накинулася.

Значить, інформація пов’язана з дивергентами. Тому Джанін і намагалася розробити симуляції, що діють на мене.

— Це стосується дивергентів, — вихоплюється у мене. — І того, що відбувається за межами паркана.

— Знати, що за парканом щось відбувається, це зовсім не те, що знати, що саме там відбувається.

— Хочете підвісити цю приманку, щоб я за нею пострибала?

— Я прийшов сюди не для суперечок і не для самоствердження. Я не збираюся тобі нічого розповідати, але не тому, що не хочу. Я не уявляю, як тобі пояснити. Тобі доведеться все побачити на власні очі.

Коли він говорить, я помічаю, що сонячне світло набуває помаранчевої барви. Тіні на його обличчі глибшають.

— Здається, Тобіас мав рацію, — вставляю я. — Вам подобається бути єдиним, хто все відає. Вам дуже втішно, що поки я чогось не розумію. Це надає вам відчуття важливості. Саме тому ви мені й не розповідаєте нічого, а не тому, що це неможливо пояснити.

— Неправда.

— Чим доведете?

Маркус дивиться на мене, я мовчки зустрічаю його погляд.

— За тиждень до нападу лідери Альтруїзму вирішили, що настав час розкрити інформацію з файлу. Для всіх у місті. Призначили дату, але за тиждень до цього сталася атака. І ми не змогли нічого зробити.

— Джанін не хотіла розкривати інформацію, але чому? Звідки вона взагалі була в курсі щодо її існування? З ваших слів виходить, що знали тільки лідери Альтруїзму.

— Беатрис, ми не тутешні. Сюди нас оселили з певною метою. Досить давно альтруїстам довелося звернутися до ерудитів по допомогу, але через Джанін з часом все пішло шкереберть. Вона не хотіла здійснити те, що ми мусили, і тепер навіть готова піти на вбивства.

«Оселили».

Від новин мій мозок уже лускається. Я хапаюся за край лавки.

— Що нам робити? — запитую ледь чутно, майже пошепки.

— Я вже досить сказав, щоб ти впевнилася, що я не брехун. І я справді переконаний, що не зможу нормально пояснити. Можу тільки сказати ще раз, ситуація — жахлива.

Раптом я здогадуюся, в чому проблема. Позафракційні не тільки вб’ють ватажків ерудиції, а й знищать інформацію. Зрівняють із землею все живе.

Я ніколи не вважала нинішній план хорошим, але вірила, що ми зможемо вижити, оскільки ерудити знають, у чому полягає секретна інформація, навіть якщо саму її буде стерто. Але виходить, що навіть найосвіченіші ерудити нічого не відають.

— Якщо я допоможу вам, то зраджу Тобіаса. І втрачу його, — я судомно ковтаю. — Отже, ви мусите дати мені вагомі підстави.

— Вагоміші за благо всього суспільства? — з огидою морщить ніс Маркус. — Тобі цього не досить?

— Наше суспільство розвалилося.

Маркус зітхає.

— Твої батьки загинули заради тебе, це правда. Але в штаб-квартирі Альтруїзму, коли тебе мало не стратили, твоя мати перебувала з іншої причини. Вона хотіла врятувати файл від Джанін. Коли почула, що тобі загрожує загибель, кинулася до тебе. І залишила файл у Джанін.

— Вона мені цього не казала! — вигукую я.

— Вона збрехала, бо мусила. Беатрис, справа в тому... твоя мати, напевно, розуміла, що живою з Альтруїзму не вибереться, але хотіла спробувати. Заради цієї інформації вона готова була померти.

У разі потреби альтруїсти завжди готові пожертвувати собою заради інших людей — друзів чи й ворогів. Можливо, саме тому їм важко вижити в екстремальних ситуаціях. Вони не надто себе цінують у фізичному світі.

Значить, якщо Маркус не бреше і моя мати справді була готова померти заради того, щоб інформація отримала розголос... я мушу докласти всіх зусиль, щоб досягти мети, якої вона досягти не змогла.

— Ви намагаєтеся мною маніпулювати. Чи не так?

— Хтозна, — каже Маркус, і на його очі наповзає тінь, роблячи їх схожими на темну воду, — тобі вирішувати.

Розділ 38

Я не кваплюся назад до будинку Ітонів, стараюся пригадати все, що мені казала мама, коли врятувала мене під час атаки на альтруїстів. Коли почалася атака, вона спостерігала за поїздами. «Гадки не мала, що робитиму, коли знайду тебе. Але я хотіла тільки одного — врятувати тебе».