Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 51)

Потім я щипаю себе за щоки — сильно, щоб прихлинула кров. Безглуздо, та я не хочу видатися блідою, слабкою і втомленою.

Коли я повертаюся в Тобіасову кімнату, там уже повно народу. Юрая лежить на ліжку долілиць, Христина тримає в руках синю скульптуру, роздивляючись її, Лінн стоїть біля Юраї з подушкою в руках і з усмішкою на обличчі.

Щосили гупає Юраю подушкою по потилиці.

— Привіт, Трис, — вітається Христина.

— Ой! Лінн, ти примудряєшся навіть подушкою боляче вдарити! — кричить Юрая.

— Така от я дужа, — радіє Ліпи. — Трис, тебе що, ляснули? У тебе одна щока яскраво-червона.

Напевно, я перестаралася.

— Такий от у мене... ранковий рум’янець.

Я намагаюся жартувати. Христина сміється, можливо, трохи голосніше, ніж варто було би, враховуючи не надто вдалий жарт, але я ціную і це. Юрая кілька разів підстрибує на ліжку, сповзаючи до краю.

— Гаразд, мова не про це, — він махає рукою в мій бік. — Ти мало не померла, тебе врятував цей садистичний слинько-дурко, а зараз ми починаємо повномасштабну війну в союзі з позафракційними.

— Слинько-дурко? — перепитує Христина.

— Жаргон безстрашних, — з усмішкою відповідає Лінн. — Страшна образа, та її давно вже ніхто не вживає.

— Еге ж, бо це надто принизливо, — підтакує Юрая.

— Ні, просто дурниця, яку нормальний безстрашний навіть не подумає, не те що скаже. «Слинько-дурко». Тобі що, дванадцять рочків?

— З половинкою.

Їхня пересварка мені на користь, адже я не беру в ній участі й можу просто посміятися. І я сміюся — стільки, щоб вистачило нагріти камінь у животі.

— Внизу є харчі, — пропонує Христина. — Тобіас приготував омлет, та виявилося, що це страшна гидота.

— А мені смакує омлет, — кажу я.

— То он він який — звичайний сніданок для зануд,— вона хапає мене за руку. — Ходімо.

Ми всі спускаємося сходами, тупаючи так, як ніколи не дозволялося у мене вдома. Батько завжди шпетив мене, коли я бігала сходами. «Не привертай до себе уваги, — повторював він. — Це неввічливо».

Я чую у вітальні голоси — хор голосів, що часом уривається вибухами реготу, і тиху музику — банджо чи гітару. Не чекаєш такого в будинку альтруїстів, де зазвичай тихо, незалежно від кількості зібраного люду. Голоси, сміх і музика вдихнули нове життя в ці глухі стіни, і я почуваюся комфортніше.

Стою в дверях вітальні. На дивані, розрахованому на трьох, сидять п'ятеро, вони грають у карти — гру, що її якось я бачила у правдолюбів. У кріслі сидить чоловік, у нього на колінах — жінка, хтось іще примостився на бильці, тримаючи в руках банку з супом. Тобіас невимушено сидить на підлозі, прихилившись спиною до журнального столика. Одна нога зігнута, друга пряма, рука на коліні, голова схилена набік. Я ніколи не бачила, щоб він почувався так добре без пістолета в руці. Навіть не думала, що таке можливо.

У мене виникає якесь огидне відчуття в животі. Так наче мені брешуть, а я не збагну, з якої причини і хто саме. Це геть не те, чого я чекала від позафракційних. Мене вчили, що бути поза фракцією гірше за смерть.

Присутні декілька секунд не помічають мене.

Нарешті розмова стихає. Я витираю руки об футболку. Забагато очей, забагато тиші.

Евелін прокашлюється.

— Познайомтеся, це Трис Прайор, гадаю, вчора ви про неї чимало почули.

— А ще Христина, Юрая і Лінн, — додає Тобіас.

Я вдячна за спробу відвернути від мене увагу, та його прийом не спрацьовує.

Кілька секунд я стою у дверях, аж раптом якийсь літній зморшкуватий позафракційний з численними татуюваннями говорить до мене:

— Хіба ти не мала загинути?

Дехто сміється, я намагаюся вичавити з себе усмішку, та вона виходить якоюсь кривою.

— Мала, — відповідаю я.

— Але ми вирішили не давати Джанін Метьюз усього, чого їй хочеться, — Тобіас підводиться і подає мені бляшанку квасолі, але всередині — омлет. Алюмінієва бляшанка гріє руки.

Я сідаю поруч із ним. Витрушую трохи омлету собі в рот. Я не голодна, та розумію, що перекусити треба, тому жую і проковтую. Я вже знаю, як звикли їсти позафракційні, тому передаю бляшанку Христині та приймаю у Тобіаса бляшанку з консервованими персиками.

— Чому всі зібралися в Маркуса? — запитую я в нього.

— Евелін його вигнала. Сказала, що це і її будинок; він багато років ним користувався, тепер настала її черга,— посміхається Тобіас. — Просто на газоні відбулася сварка, в якій перемогла Евелін.

Я зиркаю на Тобіасову матір. Вона в дальньому кутку теревенить з Пітером і доїдає омлет. У мене аж у грудях пече — Тобіас говорить про неї майже з повагою, однак я ніколи не забуду її слів про мою тимчасову роль у його житті.

— Тут десь хліб є, — він бере зі столика кошик. — Візьми дві скибки. Тобі потрібно.

Я гризу окраєць і знову дивлюся на Пітера з Евелін.

— Здається, вона вирішила його завербувати, — каже Тобіас. — Вона вміє в яскравих фарбах розмалювати життя позафракційних.

— Що завгодно, тільки б він зникнув з безстрашних. Хоч він і врятував мені життя, та після цього я його не полюбила.

— Сподіваюся, коли все закінчиться, ми не перейматимемося відмінностями між фракціями, й це буде добре.

Я мовчу, бо мені не хочеться заводити з Тобіасом суперечку й нагадувати, як важко переконати безстрашних і правдолюбів об’єднатися з позафракційними у війні з системою фракцій. Може назріти новий конфлікт.

Відчиняються двері, й заходить Едвард. Сьогодні у нього на оці синя пов’язка. Величезне око на колись симпатичному обличчі виглядає кумедно, навіть гротескно.

— Едді! — вітає його хтось, але Едвард уже помічає Пітера. Йде через всю кімнату, ледь не вибиваючи ногою у когось із рук бляшанку. Пітер втискається в стіну біля дверей, ніби прагне розчинитися.

Едвард стоїть усього за декілька дюймів од нього, а потім різко смикається, ніби заміряється вдарити Пітера кулаком. Той відсахується і стукається головою об стіну. Едвард посміхається, а позафракційні вибухають реготом.

— Не такий-бо він уже й сміливець за білого дня,— каже Едвард до Евелін. — Постарайтеся не давати йому в руки ніяких столових приборів. Хтозна, що ще йому спаде на думку...

По цих словах він вихоплює виделку з Пітерової руки.

— Віддай, — просить той.

Вільною рукою Едвард хапає Пітера за горло і приставляє зубці виделки йому до борлака. Пітер ціпеніє, обличчя його набуває бурякової барви.

— Мовчи, коли я поруч, — цідить крізь зуби Едвард. — Бо наступного разу я проштрикну тобі горлянку.

— Годі вже, — наказує Евелін. Едвард жбурляє виделку й відпускає Пітера. Йде через усю кімнату і сідає біля чоловіка, який назвав його «Едді».

— Може, ти не знала, — каже Тобіас, — та Едвард трохи неврівноважений.

— Я вже зрозуміла, — кажу я.

— Той хлопець, Дрю, який допоміг Пітеру провернути справу з ножем для масла, коли його вигнали з Безстрашності, спробував прибитися до того ж гурту позафракційних, що й Едвард, — провадить Тобіас. — Але, як бачиш, Дрю тут немає.

— Едвард його убив? — запитую я.

— Мало не, — відповідає Тобіас. — А та перекинчиця — Майра, здається, її звали — пішла від Едварда. Не змогла такого терпіти.

На саму думку про Дрю, який мало не загинув від Едвардових рук, у мене холоне всередині. Дрю й на мене нападав.

— Не хочу навіть говорити про це.

— О’кей, — погоджується Тобіас, торкаючись мого плеча. — Як ти почуваєшся в будинку альтруїстів? Треба було раніше запитати. Якщо тобі важко тут, можемо пошукати іншого місця.

Я доїдаю другу скибку хліба. Всі будинки альтруїстів однакові, вітальня така сама, як була в нас, і вона навіває спогади. А надто коли пильніше до всього придивлятися. Щоранку світло проникає крізь жалюзі, і батько сідає читати. Щовечора мати плете, постукуючи спицями. Але я не задихаюся. Поки що.

— Важко, та не настільки, як можна було б очікувати.

Тобіас зводить брову.

— Правда. Якимось чином симуляції ерудитів... допомогли мені. Навчили триматися, — суплюсь я. — Ні... напевно, правильніше буде сказати, навчили менше чіплятися за життя.