Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 50)
Я намагаюся перевести дух і заспокоїтися, але це нелегко. Я була мертва, а потім ожила. Чому? Це Пітерова заслуга?
Я дивлюся на нього. Він зберігає невинний вигляд попри те, що доклав усіх зусиль, аби показати, що не безгрішний. Його чорне блискуче волосся укладене так гладенько, наче він і не долав цієї шаленої дистанції завдовжки з милю. Очима він вивчає сходи, а потім його погляд зупиняється на мені.
— Ну? — запитує він. — Чого дивишся так?
— Як ти це зробив?
— Нічого складного, — пояснює він. — Узяв паралізуючу сироватку, підфарбував у фіолетовий колір, підмінив смертельну. Замінив дріт, що від кардіомонітора під'єднується до твого серця, на порожній. З кардіомонітором було вже трохи важче. Довелося кликати на допомогу декого з ерудитів, хто має пульт дистанційного керування... Коротше, довго пояснювати, однаково не зрозумієш.
— Для чого? — запитую я. — Ти ж
Він стискає губи, але не відводить погляду. Потім розтуляє рот, недовго міркує й відповідає.
— Не люблю залишатися в боргу. О’кей? Мене нудило на саму думку про те, що я тобі чимось зобов’язаний. Щоночі прокидався з відчуттям, що от-от виблюю. Завинити зануді? Ото вже ні! Я б цього не пережив.
— Це ти про що? Коли це ти мені завинив?
Він закочує очі.
— У Злагоді. Хтось стріляв у мене. Куля йшла на рівні голови й точно поцілила б мені межі очі. Ти відштовхнула мене вбік. До цього ми були квити: я мало не вбив тебе під час посвячення, ти мало не пришила мене під час симуляції. Рівний рахунок, еге ж? А після того...
— Їй-бо хворий, — каже Тобіас. — Не можна так жити в цьому світі... все рахувати.
— Хіба? — здивовано зводить брови Пітер. — Я не знаю, в якому світі живеш ти, але в моєму люди для тебе щось роблять із двох причин. Або якщо вони хочуть чогось взамін, або якщо відчувають, що чимось тобі зобов’язані.
— Це не єдині причини, з яких люди щось для тебе роблять, — кажу я. — Часом вони роблять щось тому, що люблять тебе. А як не тебе, то...
— Це саме та дурня, яку я й очікував почути від зануди, — гмикає Пітер.
— Мабуть, нам доведеться переконати тебе, що ти нам чимось зобов’язаний, — додає Тобіас. — Інакше ти швиденько побіжиш до того, хто запропонує більшу вигоду.
— Саме так, — посміхається Пітер. — Майже завжди так і трапляється.
Я хитаю головою. Навіть уявити не можу, як так можна жити. Весь час рахувати, хто що тобі дав і що натомість необхідно віддати. Ніякої тобі любові, відданості, прощення. Одноокий з ножем у руці, який шукає, кому виколоти око. Не життя, а його бліда подоба. Цікаво, звідки це в Пітера?
— Як гадаєш, коли можна буде вибиратися? — цікавиться Пітер.
— За кілька годин, — відповідає Тобіас. — Треба вирушати до альтруїстів. Там позафракційні й безстрашні, котрі без приймачів і котрі не піддаються симуляціям. Принаймні вже мають там бути.
— Фантастика, — каже Пітер.
Тобіас пригортає мене. Я притуляюся щокою до його плеча і заплющую очі, щоб більше не дивитися на Пітера. Я могла б чимало йому сказати, та не впевнена, що варто це говорити тут і зараз.
Ми йдемо колись рідними для мене вулицями, розмови вщухають: люди пильно дивляться на нас. Вони вважали, стовідсотково вважали, враховуючи здатність Джанін поширювати новини, що шість годин тому я померла. Помічаю, що деякі позафракційні мають мітки синьою фарбою. Це означає, що вони вразливі до симуляцій.
Тут, у безпеці, я відчуваю порізи на ступнях від бігу босоніж по битому склу і нерівних тротуарах. Кожен крок завдає болю. Я намагаюся зосередитися на цьому, щоб забути про цікаві погляди оточуючих.
— Трис? — гукає хтось. Я піднімаю погляд і бачу Юраю і Христину з револьверами в руках. Юрая жбурляє револьвер на траву і біжить до мене, Христина за ним, але повільніше.
Тобіас виставляє руку, загороджуючи Юраї шлях, за що я йому дуже вдячна. Я не витримаю обіймів Юраї, його бурхливої радості й неминучих розпитувань.
— Вона багато пережила, — пояснює Тобіас. — Зараз їй треба добре виспатися. Вона буде в тридцять сьомому номері по цій вулиці. Приходь завтра в гості.
Обличчя Юраї смутнішає. Безстрашні не терплять обмежень, а він — безстрашний до шпику кісток. Та, глянувши на мене, Юрая, скоріше за все, згоден з Тобіасом.
— О’кей, завтра, — киває він.
Підходить Христина і, простягнувши руку, легенько стискає моє плече. Я силкуюся випростатися, та м’язи такі скуті, що так і стою зігнута. Ми рушаємо далі, а люди своїми поглядами наче лоскочуть мені потилицю. Я відчуваю неймовірне полегшення тільки тоді, коли Тобіас відводить мене до сірого будинку, що належав Маркусу Ітону.
Не знаю, що він відчуває, коли входить досередини, адже цей будинок для нього сповнений спогадів про крики і сварки батьків, про свист паска й години, проведені в темній комірчині. Та коли він веде нас із Пітером на кухню, я не помічаю на його обличчі жодних ознак занепокоєння. Мені лише здається, що він розпрямив плечі та став вищий — такий-бо в нього характер. Він завжди стає сильніший, коли чекають, що він виявить слабкість.
На кухні стоять Торі, Гарисон і Евелін. Це так мене приголомшує, що я притуляюся плечем до стіни і заплющую очі. Раптом перед внутрішнім зором постає стіл, на якому мене стратили. Я розплющую очі й намагаюся дихати. Присутні щось кажуть, але я не чую. Чому Евелін у будинку Маркуса? І де сам Маркус?
Однією рукою Евелін обнімає Тобіаса, а другою торкається його обличчя й притуляється до нього щокою та щось йому каже. Він відходить від неї з посмішкою. Щасливе возз’єднання матері з сином. Не впевнена, що це мудро.
Тобіас розвертає мене в інший бік, поклавши одну руку мені на талію, а другу на передпліччя, щоб не торкатися пораненого плеча, і веде до сходів. Ми піднімаємося.
Там колишня спальня його батьків, його кімната, між ними — вбиральня. Він заводить мене до себе, і я на мить завмираю, оглядаючи місце, де він провів більшу частину життя.
Він і досі тримає мене за руку. Відтоді як ми втекли з того будинку, він те й діло торкається мене, наче боїться, що я розсиплюся, як він мене не притримуватиме.
— Потому як я пішов, Маркус точно не заходив до цієї кімнати, — зауважує він. — Тут нічого не змінилося.
Кімнати альтруїстів не надто прикрашені, оскільки це вважається потуранням бажанням, однак дещо з дозволеного тут є: стос похвальних листів зі школи, невеличка книжкова шафа і, що дуже дивно, скульптура з синього скла на шафі.
— Матір потай принесла її мені, коли я був маленький. Сказала сховати, — провадить Тобіас. — У день Церемонії вибору, перш ніж піти, я поставив її на шафу. Невеличкий акт непокори — щоб батько бачив.
Я киваю. Дивно опинитися в такому місці, де збереглася вся пам’ять про життя людини. Кімната шістнадцятирічного Тобіаса, який вирішив обрати Безстрашність і піти від батька.
— А тепер займімося твоїми ногами, — він стоїть на місці, тільки опускає пальці мені на лікоть.
— О’кей, — відповідаю я.
Ми йдемо у вбиральню, і я сідаю на край душової кабіни. Тобіас сідає поруч зі мною, поклавши руку мені на коліно, відкриває кран і затуляє злив корком. Вода струмить, заливаючи мені ступні, і рожевіє від крові.
Тобіас стає навколішки поруч, бере мою ступню в долоні й починає промивати глибокі порізи махровим рушником. Я нічого не відчуваю, навіть коли він намилює мені ногу. Вода сіріє.
Я беру шматок мила, і за кілька секунд руки покриваються білою піною. Простягаю пальці до Тобіаса і проводжу по його кистях і долонях — приємно знову торкнутися його.
Ми споліскуємося і забризкуємо всю підлогу. Мені стає холодно, я тремчу. Він бере рушник і починає витирати мене.
— Я не... — голос у мене здавлений, ніби мене душать. — Усі мої рідні або
Верзу якусь нерозбірливу дурню. Від плачу здригаюся всім тілом. Тобіас притискає мене до себе, і вода знову намочує мені ноги. Тобіас міцно обнімає мене. Я чую калатання його серця, і згодом відчуваю, що цей ритм мене заспокоює.
— Тепер я — твоя рідня.
— Я кохаю тебе.
Одного разу я вже казала це, перед тим як піти до ерудитів, але тоді він спав. Чому я раніше не зізнавалася? Може, боялася розкрити глибину своїх почуттів? Боялася, а раптом я справді не знаю, що значить когось кохати. Та зараз я розумію, що мовчати й чекати, поки не стане запізно, ще жахливіше.
Я належу йому, а він — мені, і вже віддавна.
Він дивиться на мене. Я чекаю, поки він відповість, для стійкості тримаючись за його руки.
— Повтори ще раз, — хмуриться він.
— Тобіасе, я кохаю тебе.
Його шкіра слизька від води, від нього пахне потом. Коли він обнімає мене, моя сорочка прилипає до його рук. Він притискається до моєї шиї і цілує над ключицею, потім у щоку і в губи.
— І я тебе кохаю, — каже він.
Розділ 37
Коли я засинаю, Тобіас лежить поруч. Я чекаю, що насниться кошмар, та я настільки стомлена, що в голові в мене порожньо. Коли я розплющую очі, Тобіаса немає, тільки стос одягу на ліжку поряд.
Підводжуся і йду до вбиральні. Шкіру саднить, наче я драїла її мачулкою, при вдихах у легенях поколює, але я в нормі. Не вмикаю світла у вбиральні, бо воно яскраве й неживе, як у штаб-квартирі Ерудиції. Миюся під душем у темряві й шепочу собі, що звідси вийду оновленою і сильною, а вода зцілить мене.