Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 49)

— Гаразд, — відповідає Пітер.

Штовхає стіл до дверей. Я чую перешіптування, коли він провозить мене повз роззяв-ерудитів. Ми повертаємо, моя рука падає зі столу і вдаряється об стіну. Я відчуваю біль у пальцях, та не можу поворушити ними.

Цього разу, коли ми проминаємо коридор, де стоять зрадники-безстрашні, там панує тиша. Пітер іде вперед, спершу повільно, а коли завертає, то прискорює ходу. Майже біжить коридором і раптом різко зупиняється. Де я? Це ще не лабораторія. Для чого ми тут?

Пітер підсовує руки мені під коліна і плечі й піднімає мене. Моя голова падає йому на плече.

— Як на таку малу ти заважка, занудо, — бурмоче він.

Він знає, що я при тямі.

Чути кілька гудочків, тоді шурхіт: відчиняються замкнені двері.

— Що ти... — долинає голос Тобіаса. Тобіаса! — О Боже! О...

— Припини причитати, о’кей? — каже Пітер. — Вона просто паралізована, і це триватиме ще хвилину. Готуйся тікати.

Я не розумію.

Пітер у курсі справи?

— Дозволь мені її понести, — каже Тобіас.

— Ні. Ти стріляєш краще за мене. Бери мій пістолет, а я понесу її.

Я чую, як пістолет вислизає з кобури. Тобіас проводить рукою по моєму чолу, й вони кидаються бігти.

Спершу я чую лише тупіт ніг. Голова боляче теліпається з боку в бік. Поколює в долонях і ступнях.

— Ліворуч! — кричить Пітер.

— Агов, що... — лунає крик у кінці коридору.

Постріл. Крик уривається.

Знову тупіт.

— Праворуч! — кричить Пітер.

Постріл, ще постріл.

— Ого, — шепоче Пітер. — Стривай, стій тут!

Коле поздовж хребта. Я розплющую очі. Пітер відчиняє ще одні двері. Пробігає далі, і я, поки не буцнулася головою об лутку, виставляю руку і пригальмовую його.

— Обережніше, — прошу я. Голос дивний. У горлі таке напруження, наче мені щойно зробили укол і важко дихати. Пітер повертається, переносить мене через поріг, а потім п’ятою штовхає двері, щоб зачинити їх. І кладе мене на підлогу.

У приміщенні нічого немає, крім двох сміттєвих баків з одного боку і квадратного металевого люка — з другого; в такий люк якраз пройде бак.

— Трис, — Тобіас сідає поруч зі мною, в нього бліде, аж жовте обличчя.

Мені дуже багато хочеться йому сказати.

— Беатрис, — вичавлюю я перше слово.

Він слабенько сміється.

— Беатрис, — він торкається вустами моїх вуст. Я згинаю пальці, хапаючи його за сорочку.

— Давайте так, коли ви не хочете, щоб мене знудило просто на вас, залиште ніжності на потім.

— Де ми? — запитую я.

— Там сміттєспалювач, — відповідає Пітер, стукаючи по люку в стіні. — Я його вимкнув. Ми вийдемо у провулок. І тоді тобі доведеться стріляти краще, ніж ти можеш, Чотири, якщо хочеш вибратися живим з Ерудиції.

— Моєю влучністю можеш не перейматися, — огризається Тобіас. Він босий, як і я.

Пітер відчиняє люк.

— Трис, ти перша.

Сміттєпровід завширшки три фути і чотири фути заввишки. Я закидаю всередину одну ногу, а потім мені допомагає Тобіас. Шлунок стискається, коли я з’їжджаю короткою металевою трубою. Потім спиною відчуваю, як підскакую на кількох валиках.

Я відчуваю запах горілого і попелу, але не горю. Падаю, вдаряючись рукою в металеву стінку. У мене вихоплюється стогін. Я приземляюся на цементну підлогу, жорстко, аж від удару в гомілках віддає.

— Ох! — кульгаючи подалі від отвору, я кричу: — Можна!

До того часу, як на підлогу гепається Пітер, ноги вже не болять. Він падає набік, стогне від болю і відповзає, щоб трохи оговтатися.

Я роззираюся. Ми всередині сміттєспалювача. Тут було б зовсім темно, якби не смуги світла зі щілин по краях невеликих дверцят у протилежній стіні. У деяких місцях підлога вкрита товстими листами металу, в інших видно решітки. Все просмерділося гнилими рештками й гаром.

— Тільки не кажи, що я завжди приводжу тебе в смердючі місця, — бурчить Пітер.

— І не мрій.

Тобіас вивалюється з труби, приземляючись на ноги, але за інерцією летить вперед і падає навколішки. Здригається від болю. Я допомагаю йому звестися на ноги і притуляюся до нього. Зараз у мене як ніколи загострене сприйняття всіх запахів і відчуттів цього світу. Я була майже мертва, а тепер жива завдяки Пітеру.

Саме Пітеру — з усіх можливих людей.

Пітер проходить по решітках і відчиняє дверцята. Досередини проникає проміння. Тобіас іде разом зі мною — подалі від запаху паленого, від металевої печі, у приміщення з бетонними стінами, усередині якого і встановлена ця піч.

— Пістолет з тобою? — запитує Пітер.

— Ні, вирішив, що стрілятиму ніздрями, і залишив нагорі, — відповідає Тобіас.

— Стули пельку, гаразд?

Пітер, тримаючи поперед себе ще один пістолет, виходить з приміщення. Ми опиняємося у вогкому коридорі, по стелі якого йдуть труби. На табличці на дверях в кінці коридору написано «Вихід». Я жива, і я тікаю.

Поле, що розділяє Ерудицію і Безстрашність, на зворотній дорозі здається зовсім не таким. Напевно, коли ти мало не помер, усе кардинально змінюється.

Коли ми досягаємо кінця провулка, Тобіас притискається плечем до стіни й визирає. Він холоднокровно виставляє руку з пістолетом, для певності притискає її до стіни і двічі стріляє. Я затуляю вуха пальцями, намагаючись не зосереджуватися на пострілах і на тому, про що вони мені нагадують.

— Швидше! — гукає Тобіас.

Ми біжимо по Вобаш-авеню. Пітер — перший, я — друга, Тобіас — останній. Я озираюсь у тому напрямку, куди стріляв Тобіас, і бачу двох чоловіків. Один лежить нерухомо, а другий біжить до дверей, тримаючись за руку. Він покличе підмогу.

В голові паморочиться від утоми, та адреналін допомагає бігти далі.

— Ми маємо вибрати найменш логічний маршрут! — кричить Тобіас.

— Що? — перепитує Пітер.

— Найменш логічний маршрут, — повторює Тобіас. — Тоді нас не знайдуть!

Пітер рвучко звертає ліворуч, в іншій провулок, забитий картонними коробками з подертими ковдрами і брудними подушками. Наскільки я розумію, це старе мешкання позафракційних. Він перестрибує через коробку. Я мчу напролам, відкидаючи її ногою.

В кінці провулка він звертає ліворуч, на пустирище. Ми знову на Мічиган-авеню, просто перед штаб-квартирою Ерудиції — тільки визирни у вікно.

— Кепська ідея! — кричу я.

Пітер звертає праворуч. Принаймні тут вулиці чисті й немає явних перешкод: повалених дорожніх знаків і ям. Легені так палахкотять, ніби я вдихнула отруйного газу. Ноги спершу просто боліли, а тепер німіють, і це краще. Десь здаля лунають крики.

Аж тут мені спадає на думку, що найбільш нелогічно буде не тікати.

Я хапаю Пітера за рукав і тягну до найближчого будинку. Шестиповерховий, з рядком широких вікон, розділених вузькими цеглинами. Смикаю перші двері — зачинені, але Тобіас стріляє у вікно біля дверей, поки те не лускає, і відчиняє двері зсередини.

Будинок порожній: жодного столу, жодного стільця. Й забагато вікон. Ми виходимо на аварійні східці, і я заповзаю під перший прольот, так щоб сходи затуляли мене. Тобіас сідає біля мене, Пітер, підібгавши коліна до грудей, розміщується навпроти нас.