Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 48)

Пітерові брови, що зазвичай трохи підняті, зараз насуплені.

— Що сталося?

Навряд чи щось хороше.

— Твою страту призначено на завтра, на восьму ранку.

— Страту? Але ж Джанін... ще не розробила відповідну симуляцію, напевно...

— Вона сказала, що продовжуватиме експерименти на Тобіасові, — відповідає він.

— Ох, — тільки й вихоплюється в мене.

Руками стискаючи матрац, хитаюся туди-сюди. Завтра закінчиться моє життя. Можливо, Тобіас проживе довше і врятується, коли атакуватимуть позафракційні. Безстрашні виберуть нового лідера. Після мене все владнається.

Я киваю. Рідних немає, серйозних справ немає — втрата невелика.

— Знаєш, — кажу я, — я б хотіла пробачити тебе за те, що ти намагався вбити мене під час посвячення. Напевно, треба тобі пробачити.

Якийсь час ми обоє мовчимо. Я не знаю, чому я це сказала. Можливо, тому, що сьогодні останній вечір мого життя і треба належним чином поводитись. Я буду правдивою, самовідданою і хороброю — справжньою дивергенткою.

— Я не просив тебе про це, — іде геть Пітер. Але зупиняється в дверях і обертається. — Зараз дев’ята двадцять чотири, — каже він.

Сказати мені час — дрібна зрада. Хоробрість, хоч і не надто вже й виняткова. Це вперше я бачу, що Пітер поводиться, як справжній безстрашний.

Завтра я помру. Відтоді як я була в чомусь упевнена, спливло багато часу, тож це свого роду благо. Сьогодні ввечері нічого не станеться. А завтра я довідаюся, що відбувається, коли завершується життя. А от Джанін так і не зрозуміє, як управляти дивергентами.

Я починаю плакати і просто притискаю подушку до грудей. Я й не думаю стримуватися. Ридаю ридма, як мала дитина, поки не починає пашіти обличчя і я не відчуваю нудоту. Я можу вдавати з себе хоробру, але не хочу.

Зараз саме час попросити пробачення за все, що я колись зробила, але впевнена, перелік виявиться неповним. А ще я не вірю, що від того, наскільки точно я зачитаю перелік своїх гріхів, залежить те, що буде зі мною по смерті. Це дуже схоже на міркування ерудитів: точна логіка і ніяких емоцій. Я взагалі не вірю, що те, що відбувається по смерті, бодай якось залежить від моїх життєвих вчинків.

Краще я вчиню так, як альтруїсти: забуду про себе і почну сподіватися, що далі буде ліпше, ніж нині.

Я всміхаюся. Воліла б я розповісти батькам, що зустріну смерть, як справжній альтруїст. Вони би мною пишалися, гадаю.

Розділ 35

Наступного ранку я вдягаю чистий одяг, що його мені видали: чорні штани, дуже великі (хіба не байдуже?) і чорну сорочку на довгий рукав. Взуття не дали.

Ще не час. Я помічаю, що сплела пальці рук і схилила голову. Часом так робив батько вранці, перш ніж сісти за стіл снідати, та я ніколи не цікавилась у нього, для чого він те робить. Мені хочеться знову відчути себе ближче до тата, перш ніж я... перш ніж усе закінчиться.

Кілька секунд тиші, й Пітер каже, що вже час іти. Він майже не дивиться на мене, похмуро втупившись у стіну. Мабуть, бачити сьогодні дружнє обличчя — недозволена розкіш. Я підводжуся, і ми прямуємо коридором.

Пальці на ногах мерзнуть. Ступні прилипають до кахлів підлоги. Ми повертаємо, і я чую приглушені крики. Спершу я не розбираю слів, та незабаром чую:

— Я хочу... Її!

Тобіас.

— Я... побачити її!

— Мені дозволять поговорити з ним востаннє? — запитую я.

Пітер хитає головою.

— Але тут є вікно. Може, він тебе побачить і нарешті стулить пельку.

Він веде мене коротким — шість футів — коридором, який закінчується глухим кутом. Далі — зачинені двері. Пітер правду казав: там є невелике віконце вгорі, на фут над моєю головою.

— Трис! — кричить Тобіас. Я чітко чую його голос. — Я хочу бачити її!

Я простягаю руку і притискаю долоню до шибки. Крики вщухають. Я бачу його: очі червоні, обличчя в синцях. Такий гарний! Він кілька секунд дивиться на мене, а потім прикладає руку до скла навпроти моєї. Здається, я навіть відчуваю тепло.

Він притискає чоло до шибки і заплющує очі.

Я прибираю долоню і відвертаюся, поки він не розплющив очей. Відчуваю біль у грудях — сильніший, ніж коли мене поранили в плече. Схопившись за комір сорочки, йду назад у коридор, до Пітера.

— Дякую, — шепочу я, хоча хотіла сказати голосніше.

— Нема за що, — похмуро озивається Пітер.

Я чую інший шум, десь попереду. Голоси натовпу. У наступному коридорі повно зрадників-безстрашних, рослявих і невисоких, молодих і старих, озброєних і беззбройних. Усі вони — з синьою нашивкою на рукавах, знаком зради.

— Агов! — кричить Пітер. — Дорогу!

Найближчі чують його і розступаються перед нами. Інші бачать це і теж притискаються до стін. Усі замовкають. Пітер пропускає мене вперед. Я знаю цю дорогу.

Раптом один з безстрашних починає стукати кулаком по стіні, до нього приєднуються й інші, і я йду коридором похмурих, але не притихлих безстрашних-зрадників. Моє серце починає калатати швидше, наче підлаштовується під їхній ритм.

Дехто схиляє переді мною голову. Для чого? Мені байдуже.

Я доходжу до кінця коридору і відчиняю двері, що ведуть у камеру страт.

Відчиняю сама.

Зрадники-безстрашні лишаються в коридорі, а в залі чекають ерудити. Вони звільнили мені дорогу і мовчки дивляться, як я йду. Джанін за кілька кроків. Подряпини на її обличчі сяк-так замазані макіяжем. Вона не дивиться на мене.

Зі стелі звисають чотири камери, по одній на кожен ріг столу. Я сідаю на стіл, витираю долоні об штани і лягаю.

Поверхня холодна. Холоднеча проникає під шкіру, до самісіньких кісток. Можливо, це доречно, оскільки саме це і станеться з моїм тілом, коли життя залишить його назавжди. Воно стане холодним і важким. Та я сумніваюся щодо іншого. Деякі вірять, що я нікуди не полину, і можливо, вони мають рацію. Але всі ці теорії для мене вже не мають значення.

Пітер пхає мені під комір електрод і притискає його через сорочку до серця. Вмикає кардіомонітор, і я чую власний пульс — удари швидкі та потужні. Невдовзі замість чіткого ритму буде тільки тиша.

Глибоко всередині народжується єдина думка: «Я не хочу помирати».

Завжди, коли Тобіас сварив мене за те, що я ризикую життям, я не розуміла його слів. Я гадала, що бажаю возз’єднатися з батьками. Була впевнена, що хочу повторити їхню самопожертву. Але це не так. Ні.

В нутрі закипає бажання жити.

«Не хочу помирати, не хочу помирати, не хочу!»

Джанін виходить наперед зі шприцом з фіолетовою рідиною. В окулярах відбивається світло люмінесцентних ламп, закріплених на стелі, і я ледь бачу її очі.

«Жити, жити», — волає кожна клітинка мого тіла. Я гадала, краще буде померти — через Вілла, через моїх батьків. Я помилялася, бо саме через їхню смерть я мушу жити.

Однією рукою Джанін тримає мені голову, а другою встромляє голку в шию.

«Я не помру! — подумки кричу я — подумки, а не в обличчя Джанін. — Я ще тут не все зробила!»

Вона тисне на поршень. Пітер, нахилившись, зазирає мені в очі.

— Сироватка подіє за хвилину, — каже він. — Будь сміливою, Трис.

Його слова вражають мене. Саме це сказав мені Тобіас, коли проводив зі мною першу симуляцію.

Серце б’ється ще швидше.

Чому Пітер вирішив сказати ці слова?

Всі мої м’язи раптово розслабляються. Я відчуваю неймовірну важкість у руках і ногах. Якщо це смерть, то все не так погано. Очі розплющені, а голова падає набік. Я намагаюся стулити очі, та не можу поворухнути навіть повіками. Нічим.

Писк кардіомонітора замовкає.

Розділ 36

Але я дихаю. Неглибоко, зовсім неглибоко, але дихаю. Пітер стуляє мені повіки. Я не померла? А Джанін? Вона бачить, що відбувається?

— Відвезіть тіло в лабораторію, — наказує Джанін. — Розтин проведемо по обіді.