Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 47)

Заходить Джанін, за нею — армія вчених і зрадників-безстрашних. Я кліпаю, щоб вона не помітила моїх сліз. Вона ледве вдостоює мене поглядом.

— Отже, подивимося на результати, — оголошує вона. Калеб, який стоїть біля екранів, натискає на кнопки, і вмикаються монітори. На них з’являються слова і цифри, яких я не розумію.

— Ми виявили дещо винятково цікаве, міс Прайор.

Я ніколи не бачила її такою задоволеною. Вона майже посміхається.

— У тебе є надлишок певних нейронів, так званих дзеркальних, для простоти. Хто-небудь може точно пояснити міс Прайор, на що здатні дзеркальні нейрони?

Вчені-ерудити водночас підносять руки. Джанін показує на старшу жінку в першому ряду.

— Дзеркальні нейрони спрацьовують одночасно тоді, коли людина щось робить чи коли бачить, як хтось робить точно таку саму дію. Вони дозволяють нам імітувати поведінку.

— За що ще вони відповідають? — запитує Джанін, оглядаючи інших, як учителька в старших класах. Інший ерудит піднімає руку.

— За вивчання мов, розуміння намірів інших людей на основі їхньої поведінки, ну... — він супиться. — І за емпатію.

— Якщо точніше, — Джанін тепер широко посміхається, дивлячись на мене; у неї з’являються зморшки в куточках рота, — то людина з надлишком дзеркальних нейронів має гнучкий тип особистості, який вимагає наслідувати інших залежно від ситуації, а не зберігати сталість.

Я розумію сенс її посмішки. Відчуваю, ніби мені розкрили голову і вивалили на підлогу всі мої таємниці.

— Гнучка особистість, — провадить Джанін, — може виявляти схильність до кількох фракцій, чи не так, міс Прайор?

— Можливо, — припускаю я. — Якби ви змогли створити симуляцію, здатну пригнічувати таку схильність, то все б закінчилося.

— Всьому свій час. Мушу зізнатися, мене бентежить, чому ти так рвешся прискорити свою страту.

— А мене не бентежить, — я заплющую очі й зітхаю. — Можна мені повернутися в камеру?

Мабуть, я видаюся байдужою, але це не так. Я хочу забратися геть і поплакати на самоті, та я не хочу, щоб Джанін про це знала.

— Не розслабляйся, — весело каже вона. — Скоро ми випробуємо на тобі ще одну сироватку.

— Ага, — зронюю я, — вперед.

Хтось тормосить мене за плече. Я миттєво прокидаюся, широко розплющую очі — й бачу Тобіаса. Він у куртці безстрашного-зрадника, голова в крові. Йому відстрелили кінчик вуха. Я здригаюся.

— Що сталося? — запитую я.

— Вставай. Треба тікати.

— Ще рано. Два тижні ще не минуло.

— Немає часу на пояснення. Ходім.

— О Боже, Тобіасе.

Я сідаю і обнімаю його, притискаючись до щоки. Він пригортає мене ще міцніше, і я відчуваю тепло і спокій. Якщо він тут, я в безпеці. Його шкіра стає слизькою від моїх сліз.

Тобіас підводиться і ставить мене на ноги. Поранене плече пронизує біль.

— Скоро прибуде підкріплення.

Я дозволяю Тобіасу вивести мене з камери. Ми без проблем проходимо перший коридор, а в другому наштовхуємося на двох безстрашних-охоронців — молодого хлопця й жінку середнього віку. Тобіас двічі стріляє й поціляє в обох: одному в голову, другій — у груди. Поранена в груди жінка падає на підлогу, але вона жива.

Ми рухаємося далі. Черговий коридор. Тобіас міцно тримає мене за зап’ясток. Якщо він міг метнути ніж і тільки злегка поранити мені край вуха, то що йому поцілити в зрадників-безстрашних? Ми переступаємо через тіла. Вочевидь, цих людей Тобіас убив дорогою до моєї камери. Нарешті ми досягаємо пожежного виходу.

Тобіас відпускає мою руку і відчиняє двері. Завиває пожежна сирена, та ми біжимо далі. Я хапаю ротом повітря. Начхати. Тільки б вибратися, тільки б закінчився цей кошмар. У мене темніє в очах, я хапаю Тобіаса за руку і тримаюся міцніше, дозволяючи йому тягнути мене сходами вниз.

Сходинки закінчуються, і я розплющую очі. Тобіас збирається відчинити двері, та я утримую його.

— Треба... перевести... подих...

Він чекає. Я нахиляюся, упершись руками в коліна. Плече досі болить.

— Ну ж бо, звідси треба вшиватися, — наполегливо каже він.

У мене серце падає в п’яти. Я дивлюся йому в очі. Темно-сині, зі світлою крапочкою на райдужці правого ока.

Беру Тобіаса за підборіддя і притягую до себе. Повільно цілую й, зітхнувши, відхиляюся.

— Нам не вибратися. Це — симуляція.

Він поставив мене на ноги, смикнувши за праву руку. Справжній Тобіас ніколи б не забув про поранене плече.

— Що? — сердито запитує він. — Невже ти вважаєш, що я б не зрозумів, де перебуваю?

— Ти і є симуляція, — кажу я, підвищуючи голос. — Слабо працюєте, Джанін.

Тепер мені треба прокинутися, і я знаю, як це зробити, бо вже все це робила у своїй панорамі страху, коли розбила акваріум, торкнувшись його долонею. Коли змусила з’явитися пістолет у траві, щоб стріляти по птахах. Я виймаю з кишені ніж — ніж, якого мить тому там не було. Напружую ногу, й вона твердне, як алмаз.

З силою б’ю ножем в ногу, і лезо гнеться.

Прокидаюся зі сльозами на очах, чуючи відчайдушний вереск Джанін.

— Як? — репетує вона, вихоплюючи пістолет з Пітерової руки і приставляючи мені до голови. Моє тіло холоне і дерев’яніє — вона не застрелить мене, бо я головоломка, яку вона не змогла вирішити. — Як ти здогадалася? Кажи, бо я вб’ю тебе.

Я повільно підводжуся зі стільця, притискаючись до холодної цівки пістолета.

— Гадаєте, я вам розповім? — відповідаю я. — Вважаєте, я повірю, що ви мене вб’єте, не знайшовши відповіді на питання?

— Ти — дурепа. Думаєш, справа в тобі та твоєму ненормальному мозку? Ні, справа не в тобі. І не в мені. А в тому, що слід звільнити місто від людей, які хочуть вкинути його в пекло!

Зібравшись на силі, я кидаюся на Джанін, якнайглибше впиваючись нігтями в її шкіру. Вона верещить на всю горлянку, і лють пронизує мене наскрізь. Я гамселю її кулаками по обличчю.

Мене хапають чиїсь руки і відтягують від Джанін. У плече вдаряє кулак, я стогну, та пручаюся. Мене тримає Пітер.

— Біль не змусить мене заговорити. Сироватка правди не змусить мене заговорити. Симуляції не змусять мене заговорити. В мене імунітет на всі три.

Я бачу смуги від нігтів у Джанін на щоках, на горлі, з них цебенить кров. Джанін дивиться на мене, затиснувши ніс долонею, з розпатланим волоссям, її вільна рука тремтить.

— Ви програли. Ви не можете мене контролювати! — кричу я голосно, до болю в горлі. Перестаю чинити опір і відкидаюся на груди Пітеру. — Ви ніколи не зможете мною керувати!

Я регочу як причинна. Насолоджуюся гримасою на обличчі Джанін, ненавистю в її очах. Вона — машина. Холодна, без емоцій, звихнута на логіці. А я її зламала.

Я її зламала.

Розділ 34

У коридорі я вже не рвуся до Джанін. Болить бік — там, куди вдарив Пітер, але біль не зрівняється з переможним стугонінням крові у скронях.

Пітер мовчки відводить мене в камеру. Я довго стою посередині, дивлячись на об’єктив у верхньому лівому кутку. Хто стежить за мною? Охоронець, один зі зрадників-безстрашних, чи мене вивчає ерудит?

Лягаю, коли вщухає біль у плечі.

Та щойно заплющую очі, як бачу батьків. Коли мені було років одинадцять, я зупинилася біля дверей їхньої кімнати і побачила, як вони разом заправляють ліжко. Тато усміхався до мами, вони натягували простирадла і розгладжували їх з ідеальною синхронністю. Його погляд свідчив про те, що він ставить маму вище од себе.

Для нього і для всіх нас не було ніякого егоїзму або безтактності в тому, щоб насолоджуватися маминою добротою. Напевно, така любов можлива тільки в Альтруїзмі.

Батько народився в Ерудиції, але змужнів у Альтруїзмі. Йому важко було дотримуватися розпорядку обраної ним фракції, як і мені. Та він старався і тому безпомилково відрізняв справжню самовідданість.

Я притискаю до грудей подушку і тицяюся в неї обличчям. Я не плачу, просто страждаю.

Горе не таке тяжке, як докори сумління, та воно відбирає більше сили.

— Занудо!

Я миттєво прокидаюся. Руками досі стискаю подушку. На матраці, де лежало моє обличчя, — мокра пляма. Я сідаю, протираючи очі.