Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 43)
У мене так пересохло в роті, що я навіть ковтнути не можу.
І що станеться, якщо вони придушать активність моєї передлобної кори? Знищать мою здатність приймати рішення? Що як сироватка спрацює і я стану рабом симуляцій, як інші? Що як я зовсім перестану сприймати реальність?
Не знаю, чи можна вважати всю мою особистість побічним продуктом моєї анатомії. Невже я всього лишень людина з великою передлобною корою головного мозку?
— Так, — відповідаю я, — цілком.
Мовчки прямую під конвоєм Пітера до камери. Завертаємо ліворуч. По той бік коридору стоїть гурт людей. Це — найдовший з коридорів, однак відстань наче скорочується, коли я бачу
Зрадники-безстрашні тримають його за руки, а до потилиці йому приставлений пістолет.
По обличчю Тобіаса скрапує кров і обагряє білу футболку; Тобіас — ще один дивергент — стоїть на краю пекла, в якому спалять мене.
Пітер хапає мене за плечі, утримуючи на місці.
— Тобіасе, — судомно видихаю я.
Зрадник-безстрашний з пістолетом у руці веде Тобіаса в моєму напрямку. Пітер також намагається мене штовхнути вперед, та мої ноги наче приросли до підлоги. Я прийшла сюди, щоб більше ніхто не помер, хотіла захистити якнайбільше людей. Особливо я думала про Тобіаса. Навіщо я тут, коли й він тут? У чому сенс?
— Що ти накоїв? — бурмочу я. Він за крок від мене, але не чує.
Коли він проходить повз, виставляє руку і стискає мою долоню, а потім відпускає. У нього червоні очі, він блідий.
— Що ти накоїв? — повторюю я, і тепер ці слова гарчанням вихоплюються з горла.
Я кидаюся до Тобіаса, намагаючись вирватися з Пітерових рук, які дратують мене.
— Що ти накоїв?! — кричу я втретє.
— Ти помреш, і я помру, — відповідає Тобіас, озираючись через плече. — Я просив тебе не робити цього. Ти прийняла рішення — маєш наслідки.
Він зникає за рогом. Востаннє я бачу його зі спини. Зрадник-безстрашний ззаду, блиск пістолета, приставленого до голови. Кров на мочці вуха — від рани, якої не було.
Тобіас зникає, і життя залишає мене. Я перестаю чинити опір і дозволяю Пітеру штовхати мене в бік камери. Зайшовши всередину, я сповзаю на підлогу й чекаю, коли клацнуть двері й Пітер піде. Та він стоїть.
— Навіщо він сюди прийшов? — цікавиться Пітер.
— Бо він ідіот.
— Згоден.
Я відхиляюся до стіни.
— Він що, вирішив урятувати тебе? — хмикає Пітер. — Здається, у зануд жертовність у крові.
— Я так не вважаю, — відповідаю я. — Якби Тобіас хотів урятувати мене, він би все продумав. Він привів би інших і не став би самостійно вдиратися до ерудитів.
На очі навертаються сльози, і я навіть не намагаюся змахнути їх. Просто дивлюся поперед себе і бачу, як усе довкола розпливається. Кілька днів тому я б нізащо не заплакала на очах у Пітера, та зараз мені начхати. Він — найдрібніший з моїх ворогів.
— Він прийшов, щоб померти разом зі мною, — кажу я. Затуляю рота рукою, щоб не розридатися. Якщо дихатиму, то зможу заспокоїтися. Я не хочу, щоб Тобіас загинув на моїх очах: я хотіла врятувати його. «Дурень», — думаю я, та моє серце так не вважає.
— Сміх та й годі. Ніякої логіки. Йому вісімнадцять. Коли ти помреш, він знайде собі іншу. Він дурень, якщо цього не розуміє.
Сльози течуть по моїх щоках — спочатку гарячі, потім холодні. Я заплющую очі.
— Якщо ти так вважаєш... — я ковтаю, щоб не заридати, — тоді ти сам — дурень.
— Атож.
Рипнувши черевиками, Пітер розвертається, щоб іти.
— Стривай! — гукаю я, дивлячись на його розпливчастий силует і не бачачи його обличчя. — Що з ним зроблять? Те ж саме, що зі мною?
— Гадки не маю.
— Можеш довідатися? — запитую я, витираючи щоки долонями. — Принаймні з’ясувати, чи все з ним гаразд?
— Для чого? — запитує він. — Навіщо мені взагалі щось робити для тебе?
За мить я чую, як клацають двері.
Розділ 30
Десь і колись я читала, що плач не має наукового пояснення. Сльози призначені лише для змащення очей. Сльозові залози не мають очевидної причини до гіперфункції під час емоційного сплеску.
Мені здається, що ми плачемо, щоб вивільнити свою тваринну природу, але при цьому залишитися людьми. Бо всередині мене звір, який гарчить і вишкіряється, рветься на свободу — до Тобіаса, до життя. Хай як би я старалася, та не зможу вбити цього звіра.
І я схлипую, сховавши обличчя в долонях.
Ліворуч, праворуч, праворуч. Ліворуч, праворуч, ліворуч. Праворуч, праворуч. Повороти від точки відліку — дверей камери — до місця призначення.
Тепер я в іншому приміщенні. Бачу похиле крісло, як у стоматолога. В іншому кутку стіл і екран. За комп’ютером сидить Джанін.
— Де він? — запитую я.
Я чекала годинами, щоб поставити це питання. Задрімала, і мені наснилося, що я женуся за Тобіасом коридорами у штаб-квартирі Безстрашності. Я бігла швидко, та він однак був далеко попереду. Я бачила, як він зникає за рогом, бачила то рукав сорочки, то каблук черевика.
Джанін нерозуміюче дивиться на мене. Та насправді вона все чудово зрозуміла. Просто грається зі мною.
— Тобіас, — кажу я. Мої руки тремтять, та не від страху, а від гніву. — Де він? Що ви з ним робите?
— Я не маю причин розкривати цю інформацію,— відповідає Джанін. — Тепер у тебе немає важелів тиску на мене — я їх просто не бачу, якщо ти, звісно, не збираєшся змінити умови нашої угоди.
Мені хочеться крикнути їй в обличчя: «Певна річ, я ліпше щось дізнаюся про Тобіаса, ніж щось нове про свою дивергенцію!» Але я мовчу. Я не можу приймати квапливих рішень. Джанін зробить з Тобіасом те, що задумала, незалежно від мене. Зараз треба зрозуміти, що буде зі мною.
Я вдихаю і видихаю через ніс. Струшую руками і сідаю в крісло.
— Цікаво, — повільно розтягує вона.
— Хіба ви не керуєте фракцією і не ведете війну? — запитую я. — Що ви тут робите, проводячи досліди над шістнадцятирічною дівчинкою?
— Ти характеризуєш себе залежно від потреби, — вона відкидається в кріслі. — То наполягаєш, що ти не дівчинка, то, навпаки, переконуєш у цьому. Мені цікаво, як ти насправді себе сприймаєш. Ти дівчинка чи доросла? Чи ще інакша?
— Я не маю причин розкривати цю інформацію,— копіюю я її байдужий тон.
Чую тихий звук. Це Пітер: він затуляє рота, щоб не сміятися. Джанін гнівно дивиться на нього, і сміх враз стає нападом кашлю.
— Кривляння — дитяча риса, Беатрис, — каже вона. — Воно тобі не личить.
— Сироватку, — наказує Джанін Пітеру. Той підходить ближче і порпається в чорній коробочці, що лежить на столі. Дістає шприц з уже насадженою голкою.
Йде до мене, і я простягаю руку.
— Я сама.
Він дивиться на Джанін.
— Гаразд, — дозволяє вона.
Пітер віддає мені шприц, я встромляю голку збоку шиї і вчавлюю поршень. Джанін одним пальцем натискає кнопку на клавіатурі, і навколо мене все темніє.
Мама стоїть у проході, витягнувши руку вгору і тримаючись за поручень. Вона дивиться не на людей, які сидять навколо мене, а на місто, яким ми їдемо в автобусі. Коли мама супиться, у неї з’являються зморшки на чолі й у куточках рота.
— Що таке? — запитую я.
— Ще стільки треба зробити, — відповідає вона і рукою ледь помітно показує у вікно автобуса. — А нас так мало.