Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 44)

Я розумію, про що вона говорить: куди не кинь оком — всюди за вікном руїни. Будинок на тому боці вулиці вщент зруйнований, у провулках лежить шар скла. Цікаво, чиїх то рук справа?

— Куди ми їдемо? — цікавлюсь я.

Мама всміхається до мене, і біля очей у неї збираються зморшки.

— До штаб-квартири Ерудиції.

Я суплю брови. Ми завжди уникали контактів з ерудитами, а тато навіть казав, що не хоче дихати з ними одним повітрям.

— Для чого? — запитую я.

— Вони нам допоможуть.

Чому я відчуваю такий біль, коли йдеться про батька? Малюю в уяві його обличчя. Від розчарування світом, у якому він жив, батько завчасно постарів. Згадую його коротко стрижене волосся, як заведено в Альтруїзмі, й мене знов пронизує різкий біль у животі. Відчуття подібне до голодного болю: то біль од порожнечі.

— Щось із татом сталося? — тривожусь я.

Мама хитає головою.

— Чому ти питаєш?

— Не знаю.

Коли я дивлюся на маму, то не відчуваю такого болю, однак я знаю, що мушу запам’ятати кожну мить, проведену з нею. А що як мама не справжня?

Автобус зупиняється. Двері з рипінням відчиняються, і мама йде до виходу, а я за нею. Вона вища за мене, тому я дивлюся на її спину, між лопатками. Я знаю, що вона лише здається такою тендітною.

Я ступаю на тротуар — й одразу відчуваю хрускіт скла під ногами.

— Що сталося?

— Війна, — відповідає мама. — Її ми всіляко намагалися уникнути.

— А ерудити нам допоможуть... чим?

— Мені здається, що тобі не пішли на користь висловлювання батька про ерудитів, — м’яко каже вона. — Певно, що ерудити припускалися помилок, та вони — звичайні люди, хороші й погані. Що б ми робили без лікарів, науковців і вчителів? — вона поправляє мені волосся. — Затям це як слід, Беатрис.

— Затямлю, — обіцяю я.

Ми йдемо далі, та сказані мамою слова чомусь бентежать мене. Але які слова — про тата? Ні, тато завжди критикував ерудитів. Чи про самих ерудитів? Я ковзаю на великому осколку. Ясно, що вона має рацію, адже всі мої вчителі були ерудитами, і лікар, який вправив їй перелом, коли вона якось зламала руку, теж був ерудитом.

Остання фраза. «Затям це як слід». Так ніби вона більше не матиме можливості поговорити зі мною.

Щось змінюється в моїй свідомості, наче спливає назовні щось глибоко сховане.

— Мамо?

Вона обертається до мене. Пасмо світлого волосся висмикується й спадає на вилицю.

— Я люблю тебе.

Я показую рукою на вікно ліворуч — і воно розлітається на друзки. Нас обсипає дрібним склом.

Мені не хочеться прокидатися посеред штаб-квартири Ерудиції, тому я не поспішаю розплющувати очі навіть по завершенні симуляції. Намагаюся якнайдовше зберегти в пам’яті образ матері, пасмо волосся, яке спадає на вилицю, та натомість бачу червоне світло. Це світло проходить крізь повіки, тож я розплющую очі.

— Слабо працюєте, — кажу я до Джанін.

— Це тільки початок, — відповідає вона.

Розділ 31

Вночі мені сниться не Тобіас і не Вілл, а мама. Ми стоїмо в саду Злагоди, стиглі яблука звисають над самісінькими нашими головами. Тіні від листя візерунком відбиваються на маминому обличчі. Вона в чорному, хоча жодного разу я не бачила, щоб вона носила одяг такого кольору. Мама вчить мене заплітати косу, показуючи, як це робиться, на пасмах власного волосся. Вона сміється, дивлячись на мої невмілі пальці.

Прокинувшись, я дивуюся, чому ніколи не помічала, як у мамі вирує енергія Безстрашності. Невже вона так ретельно це приховувала? Чи я просто не намагалася здогадатися?

Тицяюсь обличчям у матрац, на якому спала. Цього я ніколи не дізнаюся. Принаймні мама не знатиме, що я зробила з Віллом. Мені здається, я б цього не пережила.

Кліпаю очима, намагаючись прочуняти, й тоді, коли йду за Пітером коридором. Я навіть не знаю, спливли хвилини чи секунди.

— Пітере, — звертаюсь я. Горло болить. Напевно, я кричала уві сні. — Котра година?

У нього на руці годинник, але циферблат затулений, тож я не маю змоги підглянути, а він навіть не дивиться на нього.

— Чому саме ти конвоюєш мене? — запитую я. — Хіба немає інших ницостей, у яких ти міг би взяти участь? Тузати цуценят, підглядати за дівчатами, коли вони перевдягаються, абощо?

— Я знаю, що ти зробила з Віллом, сама розумієш, тож не намагайся вдавати кращу за мене, бо сама така.

Коридори відрізняються один від одного тільки довжиною. Я вирішую запам'ятовувати їх, відраховуючи кроки. Десять. Сорок сім. Двадцять дев’ять.

— Ти помиляєшся, — відповідаю я. — Можливо, ми обоє погані, та між нами величезна відмінність. Мені не подобається бути такою.

Пітер тільки гмикає у відповідь, і ми йдемо між лабораторних столів ерудитів. Тепер я розумію, де ми. У тій залі, яку мені показала Джанін. Тут мене стратять. Я починаю тремтіти так сильно, що стукотять зуби. Ступати важко, думати важко. «Це просто зала, — кажу я собі, — звичайне приміщення».

Я така брехуха!

Цього разу в залі є люди. Четверо зрадників-безстрашних стоять в одному кутку; біля металевого столу посередині зібралися двоє ерудитів — темношкіра жінка і літній чоловік у лабораторних халатах — і Джанін. У приміщенні стоїть кілька апаратів, висить купа дротів.

Я не знаю призначення приладів, хіба впізнаю кардіомонітор. Що збирається зробити Джанін, для чого їй знадобився кардіомонітор?

— Кладіть її на стіл, — втомлено каже Джанін. Я секунду дивлюся на сталевий лист, куди мені доведеться лягти. Що як вона передумала і вирішила стратити мене раніше? Що як я помру просто зараз? Пітер хапає мене за руки, я щосили пручаюся.

Та він піднімає мене в повітря, ухиляючись від моїх ніг, якими я хвицаю на всі боки. Потім з розмаху жбурляє мене на стіл. Мені аж дух забиває, та я навмання б’ю кулаком і випадково стукаю Пітера по зап’ястку. Він здригається, та на допомогу вже поспішають інші зрадники-безстрашні.

Один притискає до столу мене за кісточки на ногах, другий — за плечі. Пітер затягує чорні ремені. Я здригаюся від болю в пораненому плечі та припиняю чинити опір.

— Якого біса? — кричу я, піднімаючи голову, щоб подивитися на Джанін. — Ми ж домовилися, співпраця в обмін на результати! Ми домовилися...

— Це аж ніяк не стосується нашої угоди, — відповідає Джанін, дивлячись на годинник. — Це не тебе стосується, Беатрис.

Двері знову відчиняються.

Заходить Тобіас — вірніше, заповзає накульгуючи. Його ведуть зрадники-безстрашні. Обличчя в синцях, шкіра над бровою розсічена. Він не рухається з властивою йому спритністю, не тримається прямо. Мабуть, його покалічили, і я намагаюся не думати про те, як це сталося.

— Що тут відбувається? — хрипко запитує він.

Певно, кричав і зірвав голос.

У мене застрягає грудка в горлі.

— Трис, — вигукує Тобіас і рветься до мене, та не встигає він ступити й двох кроків, як зрадники хапають його. — Трис, з тобою все гаразд?

— Так, — відповідаю я. — А з тобою?

Він киває, але я не вірю.

— Щоб не марнувати часу, містере Ітон, я вигадала логічніший спосіб. Звісно, сироватка правди — ще краща. Та, на жаль, щоб змусити Джека Канга надати її, піде не один день. Правдолюби неохоче віддають її, а я не бажаю витрачати й кількох днів.

Вона підходить зі шприцом у руці. Сироватка сіра. Можливо, новий варіант для симуляції, але я чомусь сумніваюся.

Цікаво, що це може бути. Навряд чи щось хороше, бо Джанін дуже задоволена собою.

— За кілька секунд я введу Трис цю рідину. Впевнена, що тоді твої інстинкти самопожертви візьмуть гору і ти розповіси мені все.

— Що їй треба? — кричу я, перебиваючи Джанін.

— Інформація про укриття позафракційних, — відповідає він, не дивлячись на мене.

У мене розширюються очі. Позафракційні — остання наша надія, оскільки половина безстрашних і всі правдолюби вразливі до симуляцій, а половину альтруїстів знищено.