Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 45)

— Не кажи їй! Я однак помру. Нічого їй не кажи!

— Нагадайте-но, містере Ітон, що відбувається в симуляціях у Безстрашності, — говорить Джанін.

— Тут не урок, — крізь зуби сичить він. — Кажіть, що ви зібралися робити.

— Скажу, коли відповіси на моє просте питання.

— Гаразд, — Тобіас дивиться на мене. — Симуляції стимулюють шишковидну залозу, що відповідає за страх. Викликають відповідні галюцинації, які передаються в комп’ютер, обробляються і досліджуються.

Таке враження, що він давно вивчив цю фразу напам’ять. Можливо, він добре знає процес, адже провів чимало часу, працюючи з симуляціями.

— Дуже добре, — каже Джанін. — Коли багато років тому я розробляла симуляції для Безстрашності, ми з’ясували, що певний рівень збудження перевантажує мозок і людина настільки втрачає глузд від жаху, аж відмовляється сприймати нову обстановку. Це відбувалося, коли ми збільшували концентрацію сироватки, щоб симуляція потужніше управляла людиною. Я пам’ятаю, як таке робити.

Вона постукує нігтем по шприцу.

— Страх, — провадить вона, — набагато сильніший за біль. Не хочеш нічого сказати перш, ніж я зроблю укол міс Прапор?

Тобіас стискає губи.

Джанін устромляє голку.

Все починається тихо з калатання пульсу. Спочатку я не впевнена, що чую саме своє серце, воно занадто гучне, щоб бути моїм власним, та потім розумію, що це воно стукотить дедалі сильніше й швидше.

Виступає піт на долонях і під колінами.

Я судомно хапаю повітря.

Чується вереск

і я

не можу

думати

Тобіас б’ється зі зрадниками-безстрашними біля дверей.

Я чую позаду дитячий вереск, обертаю голову, але бачу тільки кардіомонітор. Стики кахлів на стелі перетворюються на чудовиськ. Повітря наповнює сморід гнилої плоті, мене нудить. Чудовиська набувають чітких обрисів: це птахи — ворони з дзьобами завдовжки мені по лікоть і такими чорними крилами, що, здається, вони поглинають світло.

— Трис, — кличе мене Тобіас. Я відводжу погляд від ворон.

Він стоїть біля дверей, де і був, але з ножем у руці. Повертає вістрям до себе, спрямовує в живіт. Потім торкається вістрям живота.

— Що ти коїш?! Зупинися!

Він усміхається.

— Я роблю це заради тебе.

Всаджує ніж повільно — по сорочці збігає кров. Мене нудить, я смикаюся, намагаючись звільнитися від ременів, що утримують мене на столі.

— Ні, зупинися!

Я б’юся в конвульсіях. У симуляції я б уже звільнилася, а отже, це реальність. Я волаю. Тобіас устромляє ніж по руків’я. Падає на підлогу, і кров швидко розтікається навколо тіла. Птахи-тіні дивляться на нього очима-намистинами і вихором кидаються на Тобіаса. Крізь вир пір’я я бачу його очі: він і досі при тямі.

Птах сідає на пальці, які тримають ніж. Тобіас розтискає їх, і ніж із дзенькотом падає на підлогу. Мені б молитися, що Тобіас загинув, та я така егоїстка! Я не хочу його смерті. Моя спина вигинається, всі м’язи напружуються, горло болить від волання, що триває вічно.

— Заспокійливе, — командує суворий голос.

Знову укол голкою в шию, і серцебиття починає сповільнюватися. Я плачу від полегшення. Кілька секунд я можу тільки ридати.

Але це був не страх. Такого почуття навіть не існує в природі.

— Відпустіть мене, — каже Тобіас. У нього ще хрипкіший голос. Я швидко кліпаю, щоб розгледіти його крізь сльози. У нього на руках червоні сліди — там, де зрадники-безстрашні тримали його, та він не помирає, з ним усе гаразд.

— Я розповім, якщо відпустите.

Джанін киває, і він кидається до мене, хапає мене за руку, торкається волосся. Його пальці мокрі від моїх сліз. Він не витирає їх. Нахиляється і притискається головою до мого чола.

— Укриття позафракційних, — глухо вимовляє він просто мені в щоку. — Дайте карту, я їх позначу.

Порівняно з моєю його шкіра суха і холодна. У мене болять м’язи — мабуть, тому, що я довго пролежала зв’язаною і перебувала під дією сироватки, яку вколола мені Джанін.

Тобіас випростується, тримаючи мої пальці, поки зрадники-безстрашні не підходять до нього і не відтягують від мене. Моя рука падає на стіл. У мене більше немає охоти видиратися. Хочеться тільки спати.

— Поки ти тут... — починає Джанін, щойно вартові виводять Тобіаса. Водянистими очима вона свердлить одного з учених-ерудитів. — Знайдіть його і приведіть сюди. Прийшов час.

Вона знову дивиться на мене.

— Поки ти спатимеш, ми проведемо коротке дослідження твого мозку. Безпечне. Але перед цим... я ж обіцяла надати тобі повну інформацію про процедури. Тож буде чесно сказати тобі, хто саме допомагав мені, — вона посміхається. — Хто сказав мені про три фракції, схильність до яких у тебе виявили, хто пояснив, як найкраще заманити тебе, як вставити в симуляцію твою матір, щоб процес відбувався ефективніше.

Вона дивиться на двері. Дія заспокійливого посилюється, у мене перед очима все розпливається, та крізь наркотичну пелену проступає він.

Калеб.

Розділ 32

Прокидаюся з головним болем. І знову намагаюся відключитися: принаймні я спокійна, поки сплю. Та образ Калеба у дверях знову і знову з’являється перед очима — під акомпанемент каркання ворон.

І чому я так і не здогадалася, звідки Ерик і Джанін дізналися про мою схильність до трьох фракцій?

Чому я не подумала, що про це знали тільки троє — Торі, Калеб і Тобіас?

Пульс гупає в голові. Де тут логіка? Для чого Калебу зраджувати мене? Цікаво, коли це сталося? Після симуляції, після втечі зі Злагоди — чи раніше, коли батько ще був живий? Калеб сказав нам, що пішов від ерудитів, довідавшись про їхні плани. Він брехав?

Напевно. Я притискаю долоню до чола. Фракція понад кров — ось як вирішив мій брат. Для цього мають бути підстави. Напевно, йому погрожували або його змусили.

Відчиняються двері. Я навіть не розплющую очей.

— Зануда.

Звісно, Пітер.

— Так, — прибираю руку з обличчя. Набік падає пасмо. Краєм ока дивлюся на нього. Ще ніколи в житті не було в мене такого брудного волосся.

Пітер ставить біля ліжка пляшку з водою і бутерброд. Думка про їжу викликає нудоту.

— Що, мозку гаплик?

— І не сподівайся.

— Не будь така впевнена.

— Ха-ха. Скільки я проспала?

— Десь із добу. Мене послали відвести тебе в душ.

— Якщо ляпнеш, як він мені зараз потрібен, то я тобі очі повидираю, — втомлено кажу я.

Підводжу голову, перед очима все крутиться, та я примудряюся звісити ноги з ліжка і встати. Виходжу з Пітером у коридор. Звертаємо до вбиральні, і я помічаю якихось людей.

Серед них Тобіас. Я дивлюся, але не на нього, а в ту точку, де він зможе торкнутися моєї руки, як минулого разу. Мене лихоманить у передчутті, я бодай на мить матиму змогу торкнутися його.

Шість кроків до зустрічі. П’ять.

За чотири кроки Тобіас зупиняється, тіло його обм’якає, і він падає. Вартові не встигають зреагувати.

І тут він різко групується, кидається вперед і вихоплює пістолет з кобури у зрадника-безстрашного — того, який нижчий на зріст.