Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 42)

— Звідки... — у мене зривається голос. Але я виштовхую питання з горла. — Звідки ви про це довідалися?

— На все свій час, — відповідає вона. — За результатами тестів, ти — найсильніша з дивергентів. Це не комплімент, а роз’яснення моїх цілей. Якщо я хочу розробити симуляції, яким скоряться і дивергенти, мені треба вивчати найсильнішого дивергента, щоб позбутися усіх недоліків технології. Розумієш?

Я не відповідаю, а дивлюся собі на кардіомонітор біля столу.

— Отже, ми з нашими вченими вивчатимемо тебе стільки, скільки зможемо, — вона ядуче посміхається. — А потім, по завершенні дослідження, тебе стратять.

Я знала це, та чому тоді в мене підгинаються коліна і підводить живіт?

— Страта відбудеться тут, — провадить Джанін. — На цьому столі. Я подумала, буде цікаво показати це місце тобі.

Вона хоче оцінити мою реакцію — я ледве дихаю. Я звикла до думки, що жорстокість вимагає злості, але помилялася. Джанін не має підстав злитися. Вона жорстока, бо їй начхати на все, поки їй цікаво. На моєму місці могла бути головоломка або зламаний механізм. Джанін розколе мені череп, якщо їй зручніше буде спостерігати за роботою мого мозку. Я помру, і в цьому буде мій порятунок.

— Ідучи сюди, я знала, чого чекати, — відповідаю я. — А це — звичайний стіл. Я б хотіла повернутися назад у камеру.

Я не відчуваю плину часу — принаймні так, як раніше. Тоді завжди під рукою був годинник. Коли Пітер відчиняє двері й заходить до камери, я не знаю, скільки минуло часу, тільки можу сказати, що дуже стомилася.

— Давай, занудо, — каже він.

— Я не альтруїстка, — відповідаю я, піднімаючи руки і торкаючись пальцями стелі. — А ти, оскільки став лакеєм ерудитів, тепер не можеш називати мене занудою. Бо слово це неточне.

— Пішла, я тобі сказав!

— І що, без усіляких уїдливих жартиків? — з удаваним подивом запитую я. — Ніяких «Ти дурепа, що прийшла сюди, не тільки дивергентка, а й дебілка» ?

— Та все й так зрозуміло, — парирує він. — Або ти сама йдеш, або я поволочу тебе коридором. Як хочеш.

Тепер мені вже спокійніше. Пітер завжди був грубий зі мною.

Підводжуся і виходжу з камери. Дорогою помічаю, що Пітерова рука, яку я прострелила, вже не перев’язана.

— Невже тобі загоїли рану?

— Атож, — відповідає він. — Доведеться тобі шукати інше слабке місце. Але в мене такого не знайдеш, — він міцно хапає мене за здорову руку і прискорює ходу. — Ми запізнюємося.

Попри те, що коридор довгий і порожній, від наших кроків майже немає луни. Ніби хтось заткнув мені вуха. Це я щойно от зауважила. Я намагаюся запам’ятовувати коридори, та незабаром знову збиваюся. Доходимо до кінця одного, звертаємо ліворуч, у темне приміщення, що нагадує акваріум. Одна зі стін зроблена з дзеркального скла. Дзеркальне з мого боку, прозоре з другого, напевно.

Біля другої стіни стоїть апарат, з якого виступає великий, на людський зріст, лоток. Пригадую, що бачила такий прилад в книжці з історії фракцій. МРТ. Робитиме знімки мого мозку.

В мені спалахує давно забуте відчуття, тож я не одразу пригадую, що це. Цікавість.

З динаміка лунає голос Джанін:

— Лягай, Беатрис.

Я дивлюся на лоток, на якому мене затягне всередину.

— Ні.

Вона зітхає.

— Не ляжеш сама, у нас є способи тебе змусити.

Позаду стоїть Пітер. Навіть з пораненою рукою він дужчий за мене. Я уявляю собі, як він хапає мене й укладає в лоток, притискаючи до металу і тугіше затягуючи паски.

— Давайте домовимося, — кажу я. — Якщо я погоджуся, ви дасте мені подивитися знімок.

— Хочеш ти цього чи ні, а ти погодишся.

— А от і ні, — відповідаю я, піднімаючи палець.

Дивлюсь у дзеркало. Неважко уявити, що я розмовляю з Джанін, говорячи з власним відображенням. У мене русяве волосся, як і в неї. Ми світлошкірі, з суворими обличчями. Раптом ця думка так схвильовує мене, що я на мить гублюся і стою мовчки, з піднятим пальцем.

Я світловолоса, холоднокровна. Мені цікаво побачити знімок свого мозку, бо я — як Джанін. І я можу дратуватися, заперечувати, бороти це... або використовувати.

— А от і ні, — повторюю я. — Скільки б ременів ви на мене не наділи, ви не зможете утримати мене в цілковитій нерухомості, а саме це потрібно для гарного знімка,— я прокашлююся. — Я хочу подивитися на нього. Ви однак мене вб’єте, тож хіба не байдуже, що я дізнаюся про свої нервові клітини до того, як ви мене прикінчите?

Тиша.

— Навіщо це тобі? — запитує нарешті Джанін.

— Хто-хто, а ви мене маєте розуміти. В мене однакова схильність до Ерудиції, Альтруїзму і Безстрашності.

— Гаразд, побачиш ти свій знімок.

Я підходжу до лотка і лягаю. Метал холодний як лід. За кілька секунд я опиняюся всередині апарата; витріщаюся на білину, що огортає мене. Коли я була маленька, то вважала, що саме такий вигляд мають небеса. Тепер розумію, що помилялася. Білосніжне світло може бути зловісним.

Чую туркотіння, заплющую очі та згадую одну з перешкод у панорамі страху. Кулаки гамселять у скло, з’являються чоловіки з незрячими очима, які намагаються викрасти мене... Починаю уявляти собі, що туркотіння — це серцебиття чи барабани. Плюскіт річки, що б’ється у Прірві в Безстрашності, тупіт ніг сходами по завершенні Церемонії вибору.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж туркотіння припиняється і я викочуюся назад. Сідаю і тру шию пальцями.

Відчиняються двері, Пітер з коридору махає мені рукою.

— Ходімо подивишся знімки.

Я зіскакую на підлогу і йду до нього. Коли ми обоє опиняємося в коридорі, він дивиться на мене й хитає головою.

— Що?

— Не знаю, як у тебе виходить завжди домагатися всього, чого ти хочеш.

— І то правда: домоглася камери в штаб-квартирі Ерудиції, де мене й стратять, бо так мені хотілося.

Говорю це хоробро, наче страта — то щось звичне для мене. Але при слові «стратять» я здригаюся. Стискую пальцями передпліччя, вдаючи спокій.

— А хіба ні? — питає він. — Ти ж із власної волі прийшла сюди. Я б не назвав це потужним інстинктом самозбереження.

Стоячи коло наступних дверей, він набирає серію цифр на клавіатурі, і двері відчиняються. Я заходжу в приміщення потойбіч дзеркала. Тут дуже ясно і багато моніторів, світло відбивається в окулярах ерудитів. Другі двері зачиняються з клацанням. Перед одним з увімкнених моніторів стоїть порожній стілець — хтось щойно вийшов.

Пітер стоїть упритул до мене — на той раз, як я надумаю на когось напасти, та я не кидатимуся ні на кого. Хіба мені вдасться далеко втекти? До кінця першого коридору чи другого? А потім розгублюся, бо не зможу самостійно вибратися, навіть коли не буде охоронців, які докладуть зусиль, щоб затримати мене.

— Виведіть сюди, — Джанін показує на великий монітор на лівій стіні. Один з учених-ерудитів торкає екран комп’ютера, і там з’являється зображення — знімок мого мозку.

На що дивитися? Я в курсі, який вигляд має мозок, і навіть знаю назви основних зон, та не розумію, чим мої півкулі відрізняються від інших. Джанін дивиться на мене, постукуючи пальцями по підборіддю. Здається, минає чимало часу.

— Поясніть міс Прайор функції передлобної кори головного мозку, — нарешті каже вона.

— Це ділянка мозку за лобовою кісткою, — пояснює одна з учених — дівчина трохи старша за мене, у великих круглих окулярах, від яких її очі здаються більшими, ніж є насправді. — Відповідає за координацію думок і дій для досягнення мети.

— Правильно. А тепер підкажіть мені, що ви виявили у передлобній корі головного мозку міс Прайор.

— Вона велика, — каже інший учений — чоловік з ріденьким волоссям.

— Детальніше, — звертається Джанін до нього, як до школяра.

То всі ми на уроці, усвідомлюю я, бо будь-яке приміщення, де більше одного ерудита, перетворюється на клас. Джанін тут — найавторитетніший учитель. Усі зазирають їй у рота і пориваються щось сказати, щоб справити враження.

— Ділянка набагато більша за середній розмір,— уточнює чоловік з ріденьким волоссям.

— Значно ліпше, — киває Джанін. — І справді ця передлобна кора головного мозку — одна з найбільших, які мені траплялися. А ось орбітальна кора значно менша. Що означає поєднання цих двох чинників?

— Орбітальна кора відповідає за винагороду. Люди, які повсякчас потребують винагороди, зазвичай мають велику орбітальну кору, — каже хтось. — Міс Прайор не властиво жадати винагороди.

— Не тільки, — усміхається Джанін. Від синього кольору моніторів її вилиці й чоло блищать сильніше, але відкидають тіні на очниці. — Це говорить не тільки про поведінку, а й про бажання. Її не мотивує винагорода, але міс Прайор чудово справляється з координацією думок і дій для досягнення своїх цілей. Це пояснює її тенденцію поводитися самовіддано, але відчайдушно, і, можливо, її здатність чинити опір симуляціям. Як це вплине на наші експерименти зі створення нової сироватки?

— Сироватка має пригнічувати активність передлобної кори головного мозку, але не повністю, — каже учений у круглих окулярах.

— Точно, — Джанін нарешті дивиться на мене й аж сяє від радості. — Так ми і вчинимо. Я виконала свою частину договору, міс Прайор?