Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 41)
Проводжу кінчиками пальців по шибці у вікні якогось будинку. Недовго вже лишилося. Що ближче, то сильніше я тремчу. І дихати важко. Я вже не намагаюся заспокоїтися і судомно, зі свистом, вдихаю і видихаю. Що зі мною зроблять? Які тут мають на мене плани — до тої миті, як я стану непотрібна і мене вб’ють? Я не сумніваюся, що з часом мене прикінчать. Зосереджуюся на русі вперед, на тому, щоб переставляти ноги, які вже відмовляються нести тіло.
І от я перед штаб-квартирою ерудитів.
У будівлі за столами сидять люди в синьому одязі. Хтось стукає по клавіатурі комп’ютера, хтось схилився над книжками, хтось переставляє туди-сюди стоси паперів. Серед ерудитів є і гідні люди, які не відають, що вони — гвинтики в машині своєї фракції, та якщо просто зараз на моїх очах завалиться ця будівля, я не відчуватиму жалю.
Це останній момент, коли я ще можу повернутися. Холодне повітря щипає щоки і руки. Я стою. Можу вернути назад просто зараз. Сховатися у безстрашних. Сподіватися і молитися, що ніхто більше не помре через мій егоїзм.
Таж ні. Мене зламають докори сумління — важкий тягар життів Вілла, моїх батьків, а тепер і Марлін. Я просто не зможу дихати.
Я повільно доходжу до будівлі та штовхаю двері.
Це єдиний спосіб не задихнутися.
За мить по тому, як мої ноги торкаються дерев’яної підлоги, я опиняюся навпроти велетенського портрета Джанін Метьюз, який висить на протилежній стіні. Ніхто не помічає мене, навіть два зрадники-безстрашні, які стоять на варті біля дверей. Я підходжу до столу, за яким сидить чоловік середнього віку, з лисиною на тімені; лисань перебирає папери. Я кладу руки на його стіл.
— Вибачте, — звертаюсь я до нього.
— Зачекайте секундочку, — відповідає він, навіть не підводячи погляду.
— Ні.
Аж тут він зводить очі. Окуляри на ньому сидять косо. Дивиться на мене невдоволено, наче готовий насваритися. Та хай що він хотів мені сказати, слова застрягають у нього в горлі. З роззявленим ротом він переводить погляд з мого обличчя на чорну кофтину з каптуром.
Хай мені страшно, а він здається мені кумедним. Посміхнувшись, я ховаю тремтячі руки.
— Здається, Джанін Метьюз хотіла бачити мене, — кажу я. — Тож буду вдячна, якщо ви з нею зв’яжетеся.
Він махає рукою зрадникам-безстрашним, які стоять коло дверей, та в цьому вже немає потреби. Нарешті вони прочуняли. Й з усього вестибюлю до нас уже сходяться інші. Вони оточують мене, але не торкаються і не говорять. Переводжу погляд з обличчя на обличчя, вдаючи повний спокій.
— Дивергент? — нарешті запитує один з них. Чоловік, що сидить за столом, піднімає слухавку на телефоні внутрішнього зв’язку.
Якщо я стисну руки в кулаки, то зможу вгамувати тремтіння. Я киваю.
Скошую погляд ліворуч: з ліфта виходять безстрашні. І моє обличчя обм’якає — до нас прямує Пітер.
У голові пролітають тисячі думок, як учинити. Кинутися на нього і вчепитися в горлянку, заплакати, спробувати пожартувати... Так нічого й не вирішивши, я просто мовчки стою. Напевно, Джанін усе знала заздалегідь, тому й послала по мене Пітера.
— Нам наказано відвести тебе нагору, — каже він.
Хочеться зронити щось дошкульне або вдати безтурботність, та я спромагаюся лише вичавити зі свого здавленого горла щось схоже на згоду. Пітер прямує до ліфта, а я волочуся слідом.
Потім ми довго йдемо вузькими коридорами. Попри те, що ми кілька разів піднімалися сходами, мені здається, що я спускаюся під землю.
Я сподіваюся, що мене приведуть до Джанін, та цього не стається. Ми зупиняємося в короткому коридорі з металевими дверима з обох боків. Пітер набирає на одних дверях код, а зрадники-безстрашні не спускають з мене очей.
Приміщення маленьке, десь шість на шість футів. Підлога, стіни і стеля зроблені зі світляних панелей, як у тій кімнаті, де я проходила тест на схильності. Але зараз вони ледве світяться. У кожному кутку вмонтована крихітна чорна камера стеження.
Нарешті я дозволяю собі злякатися.
Роззираюся навсібіч, тлумлячи зойк, що рветься з грудей, зойк, що заповнює все моє тіло. Мене знову посідають провина і печаль. Вони борються між собою за цілковиту владу наді мною. Але страх перемагає і їх. Я вдихаю, але не видихаю. Колись батько розповідав, що це спосіб боротися з істерикою. Я запитала, чи не помру, постійно тамуючи подих.
«Ні, — сказав він. — Інстинкти візьмуть гору над розумом».
От сором! Бо можна було би скористатися цим як виходом. На саму думку про це хочеться розреготатися. І заверещати.
Я сідаю, притуливши обличчя до колін. Треба скласти план. Якщо мені вдасться скласти план, тоді так сильно не боятимусь.
Але плану немає. Я не зможу втекти зі штаб-квартири ерудитів, від Джанін і від самої себе.
Розділ 29
Я забула годинник.
От за чим я найбільше шкодую, коли минає чи то кілька хвилин, чи кілька годин, і паніка вщухає. Не за тим, що прийшла сюди, бо я зробила свій вибір. Я картаю себе за те, що на моєму зап’ястку немає наручного годинника і я не знаю, скільки вже просиділа в камері. Спина болить, отже, давно — але скільки?
Я підводжусь і починаю ходити, витягнувши руки над головою. Хай що роблю, не забуваю, що за мною спостерігають через камери. Ніхто нічого не зрозуміє, якщо я зроблю нахил і торкнуся пальцями носаків на черевиках.
У мене відразу починають тремтіти руки, та я навіть не намагаюся позбутися тремтіння. Кажу собі, що я безстрашна і про страх знаю не з чуток. Тут я помру і, можливо, дуже скоро. Це факт.
Але можна думати й по-іншому. Я віддам шану батькам, пожертвувавши життям, як це зробили вони. А коли по смерті й справді є те, в що вони вірили, то невдовзі я приєднаюся до них.
Ходжу і струшую руками — вони досі тремтять. Дуже хочу знати, яка зараз година. Я прийшла відразу після опівночі. Тобто нині, напевно, світає, година четверта чи п’ята. А можливо, і менше часу минуло: мені просто здається, що багато, бо я нічого не роблю.
Відчиняються двері — лицем до лиця я опиняюся зі своїм ворогом, а ще з її охоронцями, зрадниками-безстрашними.
— Добридень, Беатрис, — каже Джанін. На ній синій одяг ерудита, окуляри ерудита, і вона дивиться з почуттям переваги, властивим ерудитам, яке, так само як і мій батько, я ненавиджу. — Я знала, що прийдеш саме ти.
Та зараз я не відчуваю до неї ненависті. Я взагалі нічого не відчуваю, хоч і знаю, що на її сумлінні — життя великої кількості безневинних людей, і Марлін також. Ці смерті шикуються в моїй уяві, як рядки безглуздих рівнянь, і я завмираю, не маючи сили їх розв’язати.
— Добридень, Джанін, — вітаюсь я. Це єдине, що спадає на думку.
Переводжу погляд з водянисто-сірих очей Джанін на безстрашну, яка стоїть збоку. Пітер праворуч од неї, ліворуч — жінка зі зморшками біля кутиків рота. Позаду — голомозий з непропорційним черепом. Я суплюся.
За які такі заслуги Пітер отримав таку привілейовану посаду, ставши особистим охоронцем Джанін Метьюз? Де тут логіка?
— Мені б хотілося дізнатися, котра година.
— Справді? — відповідає Джанін. — Як цікаво.
Я мала б здогадатися, що вона не скаже. Будь-який фрагмент інформації цеглинкою лягає в її стратегію, і вона не скаже мені, котра година, поки не вирішить, що дати мені інформацію вигідніше, ніж не дати.
— Впевнена, мої друзі-безстрашні розчаровані, що ти ще не спробувала видряпати мені очі, — усміхається вона.
— Це було б нерозумно.
— Правильно. Але цілком в твоєму дусі: спершу зробити, а потім думати.
— Мені шістнадцять, — відповідаю я, надувши губи. — Я дорослішаю.
— Це вже щось новеньке.
Вона вміє спотворити значення будь-якої фрази, навіть тієї, в яку закладено сарказм.
— Не хочеш трохи прогулятися?
Вона показує на двері. Виходити з цієї кімнати і йти невідь-куди — останнє, чого я хочу, але я стараюся не думати про це, а підкоряюся. Попереду мене — безстрашна з суворим обличчям, позаду — Пітер.
Коридор сірий і довгий. Ми завертаємо за ріг і знову йдемо таким самим коридором.
Ще два коридори — і я вже загубилась і нізащо б уже самостійно не повернулася в камеру. Та незабаром обстановка змінюється. Білий тунель виводить нас у велике приміщення, де ерудити, чоловіки і жінки у довгих синіх халатах, стоять за столами, тримаючи в руках інструменти і колби. Дехто змішує різнобарвні рідини, ще хтось дивиться в монітори комп’ютерів. Якби мені запропонували вгадати, я б сказала, що вони роблять сироватки для симуляцій, та навряд чи ерудити займаються тільки цим.
Більшість із них відриваються від роботи, коли ми йдемо центральним проходом. Дивляться на нас, а точніше, на мене. Хтось перешіптується, решта мовчать. Тут дуже тихо.
Проходжу в двері слідом за безстрашною і зупиняюся так різко, що Пітер наштовхується на мене.
Приміщення таке саме велике, як і попереднє, та в ньому майже порожньо. Тільки великий металевий стіл і якийсь апарат поряд з ним, схожий на кардіомонітор. Над ним висить камера. Я мимоволі здригаюся. Тепер я розумію, що це.
— Я дуже рада, що прийшла саме
Я звертаю увагу, як туго стягнуте її біляве волосся, що відбиває світло ламп.
— Ти — рідкість навіть для дивергентів, оскільки на тесті ти показала схильність до трьох фракцій: Альтруїзму, Безстрашності й Ерудиції.