Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 40)

Він обнімає мене рукою за талію, пригортає до себе.

— Неправда, — каже він і знову цілує мене.

Це все неправильно! Неправильно забувати, ким я стала, неправильно дозволяти йому цілувати себе, знаючи, що я збираюся зробити.

Але ж так хочеться. Так хочеться!

Я стаю навшпиньки й обіймаю його. Одну руку кладу поміж лопаток, а другою обхоплюю шию. Відчуваю долонею, як він дихає — як надимається грудна клітка. Він сильний і наполегливий, його не зупинити. Він такий, якою мені не стати ніколи, не стати ніколи.

Тобіас відступає назад, тягнучи мене за собою, і я перечіпляюся. Черевики спадають з ніг. Він сідає на край ліжка, а я стою просто перед ним. Нарешті ми дивимося одне одному в очі.

Він ніжно торкається мого обличчя, накриваючи мої щоки долонями, потім кінчиками пальців пестить мені шию, плечі, стегна.

Я більше не маю сили опиратися.

Мої уста зливаються з його устами. На смак він — як вода і свіже повітря. Веду руку від його потилиці вниз, до пояса, запускаю руку під футболку. Він цілує мене ще палкіше.

Я знала, що він дужий, але не усвідомлювала наскільки, поки сама не відчула під пальцями м’язи його спини.

«Зупинися», — кажу я собі.

Раптом, наче ми кудись квапимося, Тобіас проводить пальцями по моїй талії під футболкою, а я вчіплююсь у нього, зливаючись із його тілом, тулячись ближче, ще ближче — але вее недостатньо близько. Я ніколи й нікого так не бажала.

Він трохи відсувається — тільки щоб подивитися на мене. Його очі примружені.

— Обіцяй мені, що нікуди не підеш, — шепоче він. — Заради мене. Зроби заради мене бодай це.

Чи можу я так вчинити? Залишитися, відновити наші стосунки й дозволити комусь померти замість мене? Дивлячись на нього, якусь мить я думаю, що зможу. А потім бачу перед собою Вілла. Зморшку між бровами. Порожні — під дією симуляції — очі. Тіло, що простерлося на землі...

«Зроби це заради мене», — благають темні Тобіасові очі.

А якщо не я піду до ерудитів, то хто? Тобіас? Він на таке здатний.

— О’кей, — відповідаю я, а в грудях колькає від чергової брехні.

— Обіцяй, — супиться він.

Біль у грудях наростає й розливається всім тілом, а разом з ним — докори сумління, страх, туга.

— Обіцяю.

Розділ 28

Навіть засинаючи, Тобіас і далі люто стискає мене в обіймах: це в’язниця, що має зберегти мені життя. А я чекаю: мені не дає заснути думка про тіла, які падають на асфальт. Нарешті його хватка слабшає, дихання вирівнюється.

Я не дозволю, щоб Тобіас пішов до ерудитів, коли це станеться знову — коли хтось іще загине. Не дозволю.

Я вислизаю з його рук. Вдягаю одну з його спортивних кофтин, щоб забрати з собою Тобіасів запах. Пірнаю у черевики. Мені не потрібна ні зброя, ні рюкзак.

Зупиняюся в дверях, щоб подивитися на нього, сильного і заспокоєного, наполовину затуленого покривалом.

— Я кохаю тебе, — тихо кажу я. Виходжу, двері зачиняються самі.

Час уже все привести до ладу.

Йду в дортуар, де колись жили неофіти, які зросли у Безстрашності. Приміщення достоту таке, в якому і я спала під час посвячення: довге, вузьке, з двоярусними ліжками обабіч і класною дошкою на стіні. Синій нічник у кутку освітлює дошку — ніхто так і не стер позиції, зайняті неофітами. На першому місці — Юрая.

Христина спить на нижньому ліжку, нагорі — Лінн. Я не хочу нікого лякати, але з Христиною треба поговорити. Затуляю їй рота долонею. Вона сіпається й відразу прокидається, її очі розширюються, та потім вона бачить мене. Я притискаю палець до губ і змахую рукою, кличучи її за собою.

Доходжу до кінця приміщення й повертаю за ріг. Коридор, освітлений аварійним ліхтарем, заляпаний різнобарвною пейнтбольною фарбою. Христина вискакує за мною босоніж, піджимаючи пальці від холоду.

— Що таке? — цікавиться вона. — Ти куди?

— Я...

Доведеться брехати, а то вона ще спробує зупинити мене.

— Мені треба побачитися з братом. Він з альтруїстами, пам’ятаєш?

Вона примружується.

— Вибач, що збудила, — кажу я. — Та маю до тебе прохання, дуже важливе прохання.

— Гаразд. Трис, ти дуже дивно поводишся. Ти впевнена, що не...

— Ні. Послухай. Час для симуляції, коли напали на альтруїстів, вибрали невипадково. Це сталося саме в той момент, коли альтруїсти збиралися щось зробити. Точно не знаю що, але це пов’язано з якоюсь важливою інформацією, і тепер ці дані у Джанін...

— Що? — супиться вона.

— Ти не в курсі, що вони збиралися зробити? І яка це інформація?

— Ні.

Мабуть, я видаюся божевільною.

— Я не змогла дізнатися. Маркус Ітон — єдина людина, яка щось про те знає, та він нічого мені не розповів. Я просто... коротше, саме в цьому була причина атаки. Серйозна причина. І нам треба її дізнатися.

Христина вже киває.

— Причина, через яку Джанін змусила нас убивати невинних, — з гіркотою каже вона. — Авжеж, ми мусимо довідатися, що то за причина.

Я мало не забула, що Христина перебувала під впливом симуляції. Скільки альтруїстів вона вбила, коли нічого не тямила? Як вона почувалася, коли раптом очуняла з усвідомленням, що є вбивцею невинних? Я ніколи не питала її про це й не питатиму.

— Мені знадобиться твоя допомога, і дуже скоро. Мені потрібна людина, яка переконає Маркуса співпрацювати, я впевнена, що в тебе вийде.

Вона схиляє голову набік і кілька секунд дивиться на мене.

— Трис. Тільки не роби дурниць.

Я силувано посміхаюся.

— Чому всі тільки й торочать мені про це?

— Я не жартую, — відповідає вона, хапаючи мене за руку.

— Я просто провідаю Калеба. Повернуся за кілька днів, і ми зможемо розробити план. Просто я подумала, буде краще, якщо все це знатиме хтось іще, крім мене. Про всяк випадок. Гаразд?

Вона тримає мене за руку ще кілька секунд і відпускає.

— О’кей, — каже вона.

Я прямую до виходу. Стримуюся, поки не виходжу надвір, а тоді вже даю волю сльозам.

Це моя остання розмова з Христиною, а вона вся просякнута брехнею.

Надворі накидаю каптур кофтини, що її позичила у Тобіаса. Роззираюся в пошуках якихось ознак життя — нікого.

Легені лоскоче холодне повітря. З рота йде пара. Скоро зима. Цікаво, скільки протягнеться ця нічия між ерудитами й безстрашними, це очікування, хто кого знищить? На щастя, я цього не побачу.

До того як вибрати Безстрашність, я про таке й не думала. Я була впевнена, що проживу довге та спокійне життя. А зараз я ні в чому не впевнена — тільки в тому, що знаю, куди зараз іду, і що роблю це з власної волі.

Ховаюся в тіні будинків, намагаючися ступати якнайтихіше й не привертати уваги. В цьому районі немає ліхтарів, але місяць доволі яскравий і добре освітлює дорогу.

Проходжу попід залізничними коліями на естакаді,— вони здригаються: їде поїзд. Я маю поквапитися, коли хочу зникнути непомітно. Роблю різкий крок убік і стрибаю через повалений ліхтарний стовп.

Виходячи, я не думала, скільки дороги мені доведеться здолати пішки. Тіло тим часом розігрівається від навантаження: від швидкої ходьби, стрибків через перешкоди, постійного озирання. Я набираю ритм, середній між ступою і бігом.

Незабаром опиняюся у знайомій частині міста. Вулиці чисто підметені, асфальт майже без ям. Здаля видно світло штаб-квартири Ерудиції. Тут не переймаються економією енергії. Навіть не знаю, що робитиму, коли дістануся туди. Вимагатиму зустрічі з Джанін? Або просто стану й чекатиму?