Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 39)

— Ти сказала мені, тобі довелося це зробити, інакше б він застрелив тебе, а я тобі не повірила. А тепер вірю і... хочу постаратися пробачити. Ось і все... що я хотіла сказати.

Якась часточка мене відчуває полегшення — Христина мені вірить, хоче пробачити, хоч це й нелегко.

Друга ж часточка, більша, відчуває гнів. А що ж Христина думала раніше? Що я хотіла застрелити Вілла, одного зі своїх найкращих друзів? Вона одразу ж мусила мені повірити! Вона мала знати, що я б такого ніколи не вчинила, коли б мала інший вихід.

— Як чудово: ти нарешті маєш доказ, що я не холоднокровна вбивця. Ну, знаєш, не просто моє слово. Бо з якого дива тобі вірити мені на слові? — я вичавлюю смішок, Христина хоче щось сказати, та я вже не можу стриматися. — Тільки поквапся зі своїм прощенням, бо вже небагато часу лишилося...

У мене зривається голос, і я більше не можу стримуватися. Починаю схлипувати. Притуляюся до стіни і сповзаю на долівку: ноги просто підкошуються.

Очі заволокло пеленою, та я відчуваю, як Христина обнімає мене, міцно пригортає. Від неї пахне кокосовим маслом, вона дужа, як тоді, коли була неофітом в Безстрашності й висіла на пальцях над Прірвою. То було зовсім недавно, і тоді вона змусила мене почуватися слабкою, але тепер додає мені впевненості в моїх силах.

Ми обидві стоїмо навколішках на кам’яній долівці, і я чіпляюся за Христину так само відчайдушно, як вона за мене.

— Все позаду, — каже вона. — Ось що я хотіла сказати: я давно тебе пробачила.

Коли ввечері я входжу в їдальню, всі безстрашні замовкають. Я їх не звинувачую. Як дивергент, я даю Джанін привід убити когось із них. Більшість, напевно, хоче, щоб я пожертвувала собою, і боїться, що я цього не зроблю.

Якби сталося таке в альтруїзмі, тут не було б уже жодного дивергента.

Я не знаю, куди сісти, аж мені махає рукою Зік. У нього невеселий погляд, та я волочу ноги в його бік. Не встигаю наблизитися, як до мене підходить Лінн.

— Ну... — починає вона. Дивиться праворуч, ліворуч, куди завгодно, тільки не мені в обличчя. — Мені так... мені бракує Марлін. Я її стільки часу знала і... — вона хитає головою. — Ти не думай, я не докоряю тобі за Марлін,— мовить вона, проте в голосі звучить докір, — але... дякую, що врятувала Гека.

Лінн переминається з ноги на ногу, її очі бігають, а потім вона обнімає мене однією рукою, хапаючи за футболку. Поранене плече пронизує біль, та я мовчу.

Лінн відпускає мене, шморгає носом і повертається на своє місце, як нічого й не було. Я проводжаю її поглядом, а потім опускаюся на стілець.

Зік з Юраєю сидять поруч за окремим столом. Обличчя в Юраї обм’якле, наче він зараз засне. Перед ним темно-коричнева пляшка, до якої він часто прикладається.

Він мене турбує. Я врятувала Гека, а не Марлін. Та Юрая не звертає на мене уваги. Я переставляю стілець і сідаю навпроти.

— Де Шона? — запитую я. — Досі в лікарні?

— Ні, тут, — відповідає Зік і киває на стіл, за яким сидить Лінн. Нарешті я бачу Шону, бліду і майже прозору, в інвалідному кріслі.

— Шоні ще треба лежати в ліжку, та Лінн у такому стані, що Шона намагається підтримати її.

— Якщо ти про те, чому вони окремо від нас... Шона довідалася, що я дивергент, — бурмоче Юрая. — І з цим вона не бажає миритися.

— Отакої!

— На мене вона теж розлютилася, — зітхає Зік. — «Звідки ти знаєш, що твій брат не працює проти нас? Ти за ним стежиш?» О, багато б я віддав, щоб натовкти мордяку тому, хто так скаламутив їй мозок.

— Атож, — каже Юрая. — Он сидить її матір — іди натовчи.

Простеживши за його поглядом, я бачу жінку середнього віку, з синіми пасмами волосся і сережками у вухах. Гарненька, як Лінн.

За мить входить Тобіас, слідом — Торі й Гарисон. Я його останнім часом уникала. Не розмовляла з ним відтоді, як ми посварилися — перед тим як Марлін...

— Привіт, Трис, — каже Тобіас, стаючи ближче до мене, щоб я добре його чула. У нього грубий низький голос, який переносить мене туди, де затишно і спокійно.

— Привіт, — відповідаю тихо і напружено.

Він сідає поруч і кладе руку на спинку мого стільця, нахиляючись ближче. Я не дивитимуся на нього — я відмовляюся.

І все-таки дивлюся.

Блакитні очі неймовірного відтінку — у якийсь непоясненний спосіб вони здатні відгородити мене від усього довкола, вони втішають. Але зараз вони нагадують, що дистанція між нами значно більша, ніж хотілося б.

— Ти навіть не збираєшся запитати мене, чи все гаразд?

— Ні, бо впевнений, що в тебе не все гаразд, — хитає він головою. — Хочу попросити тебе не приймати ніяких рішень, поки ми не поговоримо про це.

«Запізно, — думаю я. — Рішення вже прийняте».

— Ти хотів сказати, поки ми всі не поговоримо, оскільки це стосується нас усіх, — каже Юрая. — Не думаю, що хтось хоче здатися сам.

— Справді? — запитую я.

— Так! — різко відповідає Юрая. — Я вважаю, що нам треба завдати удару у відповідь.

— Атож, — пригнічено погоджуюсь я. — Спровокуймо жінку, яка може змусити половину всіх присутніх накласти на себе руки. Чудова ідея.

Здається, я висловилася занадто різко. Юрая перехиляє залишки вмісту пляшки і ставить її на стіл з таким стуком, що та мало не розбивається.

— Не треба так говорити, — гарчить він.

— Вибач, — відповідаю я. — Але ти знаєш, що я маю рацію. Найкращий спосіб зберегти життя половині фракції — пожертвувати життям одним.

Не знаю, чого я чекала. Можливо, того, що Юрая, який дуже добре розуміє, що станеться, коли один з нас не здасться, викличеться сам. Та він не відриває очей від підлоги. Не хоче.

— Ми з Торі й Гарисоном вирішили посилити заходи безпеки. Сподіваюся, оскільки ми тепер знаємо про можливості такої атаки, ми зможемо їй запобігти, — пояснює Тобіас. — Якщо це не допоможе, обміркуємо інші варіанти. Все, розмову завершено. Поки що ніхто нічого не робить і нікуди не йде. О’кей?

При цьому запитанні він зводить брови.

— О’кей, — відвертаюсь я.

По вечері я хочу повернутися в дортуар, де спала минулої ночі, та не можу переступити поріг. Тиняюсь коридорами, водячи пальцями по кам’яних стінах, слухаю, як відлунюють мої кроки.

Проходжу повз фонтан, де на мене напали Пітер, Дрю і Ал. Ала я впізнала за запахом — я й досі пам’ятаю аромат меліси й шавлії. Однак тепер він асоціюється в мене з почуттям безпорадності: саме це я відчула, коли мене тягли до Прірви.

Прискорюю крок, широко розплющивши очі, щоб менше згадувати про той напад. Треба чимшвидше забиратися звідси. Тут на мене напали, тут Пітер штрикнув ножем Едварда, а незряча армія моїх друзів звідси вирушила вбивати альтруїстів.

Беру курс на єдине місце, де здатна почуватись у безпеці. До невеликого помешкання Тобіаса. Тільки-но бачу двері, відразу почуваюся спокійніше.

Двері зачинені нещільно. Штовхаю їх ногою. Тобіаса немає, однак я не йду, а сідаю на ліжко, беру в руки покривало, зариваюсь обличчям у тканину і глибоко вдихаю носом. Тобіасів запах майже зник — він довго не спав тут.

Відчиняються двері, й до кімнати прослизає Тобіас. У мене обм’якають руки, і я випускаю покривало на коліна. Як пояснити Тобіасу свою присутність? Я ж начебто на нього ображена.

Обличчя в нього не зле, та за його стиснутими в лінію губами я здогадуюся, що він гнівається на мене.

— Не будь дурепою.

— Що таке?

— Ти збрехала. Пообіцяла, що нікуди не підеш, і збрехала. Дурна будеш, якщо здасися ерудитам. Не роби цього.

Я кладу ковдру і підводжуся.

— Не спрощуй ситуацію, — починаю я. — Ти незгірше за мене знаєш, що це найправильніше рішення.

— Ти вибрала саме цей момент, щоб поводитися, як альтруїст? — голос його заповнює кімнату, від страху в мене колькає в грудях. Спалах гніву занадто раптовий. Занадто дивний. — Ти так часто говорила, що надто егоїстична, аби лишатися серед альтруїстів, а тепер, коли на карту поставлено твоє життя, вирішила геройствувати? Що з тобою?

— А що з тобою?. Гинуть люди. Просто стрибають з даху! А я можу зробити так, щоб цього більше ніколи не сталося!

— Ти надто важлива і не можеш просто... померти,— хитає він головою. Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняється на стіні позад мене, на стелі, на чому завгодно, тільки не на мені. Я надто приголомшена, щоб сердитися.

— Хіба ж я таке велике цабе? Без мене всі чудово житимуть.

— Та плювати мені на всіх! А як я?

Він ховає обличчя в долонях, пальці його тремтять.

Аж раптом двома величезними кроками він підходить до мене і вустами торкається моїх вуст. М’який дотик миттєво стирає події останніх двох тижнів. Я знову стаю дівчинкою, яка сиділа на скелі біля Прірви, а на ноги їй летіли бризки води, і вона вперше поцілувалася. Я — та сама дівчина, яка схопила Тобіаса за руку в коридорі — просто тому, що так захотілося.

Я відсторонююся, вперши долоню Тобіасу в груди. Адже я ще й та сама дівчина, яка застрелила Вілла і нікому про те не розповіла. Та сама, якій довелося вибирати між Марлін і Гектором. Дівчина, в якої за плечима ще купа такої дурні. Нічого не зітреш з пам’яті.

— З тобою все буде гаразд, — кажу я, не дивлячись Тобіасу в очі. Витріщаюся на футболку в мене під пальцями, на чорний малюнок на шиї, але тільки не в очі. — Не відразу. Але ти зможеш жити далі й робити те, що треба.