Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 35)

Та однак мені важко дихати.

Я дивлюся на нього без злості чи ненависті. Не відчуваю я і страху. На Ериковому обличчі блищить пірсинг, пасмо брудного волосся спадає на очі.

— Почекайте. Я маю останнє прохання.

— Ми не приймаємо прохань від злочинців, — каже Торі. Вона вже декілька хвилин стоїть на одній нозі. В неї втомлений голос. Вона хоче покінчити з цим і сісти. Для неї ця страта — всього лише незручність.

— Я — лідер Безстрашності, — провадить Ерик. — Усе, чого я хочу, — це щоб кулю випустив Чотири.

— Навіщо? — запитує Тобіас.

— Щоб ти жив з почуттям провини, — відповідає Ерик. — Знаючи, що відняв у мене владу і вбив мене.

Здається, я починаю розуміти: він любить ламати людей, і завжди був таким. І тоді, коли поставив відеокамеру в тому приміщенні, де я мало не потонула в акваріумі з водою. Йому подобалося продумувати все заздалегідь. І він вважає, що як змусить Тобіаса піти на це, то перед смертю побачить, як той зламається.

От хворий!

— Навіть не сподівайся на мої докори сумління, — відповідає Тобіас.

— Тоді це взагалі не проблема, — посміхається Ерик.

Тобіас бере ще один патрон.

— Скажи, — тихо каже Ерик, — мені завжди цікаво було. Це твій татко щоразу з’являвся в твоїй панорамі страху?

Тобіас мовчки вставляє патрон у револьвер.

— Не подобається питання? — зронює Ерик. — Боїшся, безстрашні по-іншому дивитимуться на тебе? Зрозуміють, що хоч у тебе й усього чотири страхи, ти однак лишаєшся боягузом? — він випростується і кладе руки на підлокітники.

Тобіас наставляє зброю, тримаючи її в лівій руці.

— Ерику, не втрачай мужності, — каже він.

І натискає на гачок.

Я заплющую очі.

Розділ 24

Кров має дивний колір. Вона темніша, ніж очікуєш.

Я дивлюся вниз, а Марлін міцно тримає мене за руку. Її нігті короткі й нерівні — вона гризе їх. Марлін штовхає мене вперед. Мабуть, я йду, оскільки відчуваю, що кудись рухаюся. Та перед моїми очима Ерик, і він ще живий.

Він помер так само, як Вілл. Упав, як Вілл.

Я думала, що грудка в горлі зникне, коли побачу його мертвим, але цього не сталося. Мені доводиться глибоко вдихати, щоб набрати бодай трохи повітря в легені. Добре, що довкола людно й шумно, тож ніхто цього не чує. Попереду Гарисон несе Торі на спині, як дитину. Вона сміється, обхопивши його руками за шию.

Тобіас кладе мені руку на спину. Я знаю це, бо бачу, як він підходить до мене, але нічого не відчуваю.

Двері відчиняються й ми мало не наштовхуємося на Джека Канга і гурт правдолюбів, що супроводжує його.

— Що ви зробили? — запитує він. — Мені доповіли, що Ерик зник з камери.

— Він перебував під нашою юрисдикцією, — відповідає Торі. — Ми судили його і стратили. Ви маєте бути нам вдячні.

— Чому... — Джек буряковіє. Кров темніша за рум’янець, хоча це та сама кров. — І за що я маю бути вам вдячний?

— Бо й ви ж хотіли його стратити, чи не так? Він убив дитину з вашої фракції, — каже Торі, дивлячись на нього невинними очима. — Коротше, ми про все подбали, а тепер маємо йти, перепрошую.

— Ви що... йдете? — ошелешено запитує Джек.

Якщо ми підемо, він не зможе виконати двох із трьох вимог, які передав йому Макс. Вже сама думка про це його лякає: це написано в нього на обличчі.

— Я не можу вам дозволити...

— Ви не можете нам щось дозволяти чи не дозволяти,— відповідає Тобіас. — Якщо не відійдете, то нам доведеться затоптати вас, а не просто пройти повз.

— Хіба тут ви не сподівалися знайти союзників? — супиться Джек. — Якщо ви так вчините, нам доведеться пристати на бік ерудитів, тоді вже у вас не буде змоги вступити в союз з нами, ви...

— Нам не потрібні союзники, — каже Торі. — Ми — безстрашні.

Всі починають улюлюкати, і цей крик якимось дивом пробиває дірку в моїй нечулості. Натовп напирає — правдолюби з вереском розбігаються хто куди. Ми вихлюпуємося в коридор, як вода з продірявленої труби, — безстрашна вода, яка всюди знайде собі шлях.

Марлін відпускає мою руку. Я біжу сходами вниз, слідом за іншими безстрашними, й зовсім не зважаю на крики й на лікті, які штовхають мене в боки. Я знову почуваюся неофітом, що мчить сходами Ценру після Церемонії вибору. Ноги пече, а так усе гаразд.

Ми опиняємося у вестибюлі. Там уже чекає гурт правдолюбів і ерудитів, серед них і світлокоса жінка-дивергент, яку тягли за волосся до ліфтів, і дівчинка, якій я допомогла, і Кара. Вони з безпорадним виразом на обличчях дивляться, як повз них проходять безстрашні.

Кара помічає мене і хапає за руку, відтягує вбік.

— Куди ви? — запитує вона.

— У табір Безстрашності, — відповідаю я, намагаючись вивільнитися, але вона не відпускає мене. Та я не дивлюся їй в очі. Я не можу.

— Ідіть у Злагоду, — веду далі я. — Вони обіцяли безпеку всім, хто попросить. Тут вам ризиковано залишатися.

Вона зрештою відпускає мене, майже відштовхує.

Надворі асфальт слизький навіть для моїх кросівок, наплічник молотить по спині, і я біжу повільніше. Дощ крапає на голову й на спину. Ноги плюхають по калюжах, вже й штани змокли.

Я вдихаю запах мокрого асфальту, змушуючи себе думати, що, крім нього, нічого в світі не існує.

Я стою біля поруччя над Прірвою. Вода внизу б’є у стіну, та бризки не летять так високо, щоб намочити мені ноги.

За сто метрів од мене Бад з кимось роздає пейнтбольні рушниці-маркери. Невдовзі всі затишні куточки штаб-квартири Безстрашності розфарбують у різні кольори. Об’єктиви камер стеження будуть виведені з ладу.

— Привіт, Трис, — підходить до поруччя Зік і стає поряд. У нього червоні спухлі очі, та він усміхається.

— Привіт! У вас вийшло.

— Еге ж. Ми дочекалися, поки стабілізується стан Шони, і перенесли її сюди, — він тре око великим пальцем. — Я не хотів її чіпати, але... у правдолюбів уже надто стало небезпечно.

— Як вона?

— Не знаю. Вона виживе, мусить, але медсестра вважає, що вона залишиться паралізована нижче пояса. Мене б це не хвилювало, проте... — він зводить одне плече. — Як вона зможе зостатися безстрашною, коли не ходитиме?

Я дивлюся на той бік Прірви, де діти безстрашних ганяються одне за одним по стежках, кидаючи в стіну пейнтбольні кульки. Одна розбивається, і камінь забарвлюється в жовтий колір.

Я думаю про те, що говорив Тобіас, коли ми ночували у позафракційних. Старші йдуть з Безстрашності, коли їхній фізичний стан не дозволяє їм залишатись у фракції. Пригадую пісеньку правдолюбів, у якій нас називають найзлішою фракцією.

— Вона ходитиме.

— Трис, та вона взагалі пересуватися не зможе!

— Пересуватися вже точно зможе, — відповідаю я. — Дістанемо для неї візок, хтось возитиме її по стежках по Ямі, а нагорі є ліфт, — я показую вверх. — А щоб спуститися по тросу чи стріляти з пістолета, їй не треба вміти ходити.

— Вона не захоче, щоб я возив її, — його голос тремтить. — Не захоче, щоб я піднімав і носив її.

— Їй доведеться звикнути. Ти ж не виженеш її з Безстрашності через таку дурню, як нездатність ходити?

Зік якийсь час мовчить, вивчаючи моє обличчя. Примружується, ніби оцінює.

А потім обнімає мене. До мене давно так не торкалися, і я трохи напружуюся, та потім розслабляюся і дозволяю теплу проникнути в моє тіло, змерзле від вологого одягу.

— Я збираюся постріляти, — каже Зік, відпускаючи мене. — Ти зі мною?

Потиснувши плечима, біжу слідом за ним через Яму. Бад дає нам по маркеру, і я заряджаю свій. Вага, форма і матеріал настільки простіші від револьвера, що я без проблем тримаю його в руках.

— Ми практично убезпечили Яму і підземні приміщення, — каже Бад. — Але ви маєте зайнятися Шпилем.