Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 34)

На мить заплющую очі, а як розплющую — я тут, у реальності, а Злагода — в моїх мріях.

— Додому, — підводить Тобіас голову. Всі слухають його. — Ми маємо повернути собі своє. Ми знищимо камери стеження в Безстрашності, й ерудити не зможуть наглядати за нами. Час повертатися додому.

Хтось висловлює згоду криком, хтось киває. Безстрашні так усе і вирішують: криками і кивками. У такі моменти ми не окремі люди, а частина цілого.

— Та спершу, — починає Вад, який колись працював із Торі в тату-студії, а зараз стоїть позаду, тримаючись за спинку її стільця, — ми мусимо вирішити, що робити з Ериком. Дозволити йому залишитися тут і повернутися до ерудитів — чи стратити його.

— Ерик — безстрашний, — бере слово Лорен, крутячи на пальці каблучку. — Тому саме ми вирішуємо його долю, а не правдолюби.

Звідусіль лунають згідливі крики. Я несамохіть також долучаю свій голос.

— Відповідно до законів Безстрашності, страчувати мають право лише лідери фракції. Всі п’ять колишніх лідерів опинилися серед зрадників, — оголошує Торі. — Тому прийшов час обрати нових. У законі йдеться, що лідерів має бути більш як один, число має бути непарним. Називайте кандидатури, і в разі потреби ми проголосуємо.

— Ти! — вигукує хтось.

— О’кей, — погоджується Торі. — Ще?

— Трис! — вигукує Марлін.

У мене шалено калатає серце. Дивно, та ніхто з обуренням не перешіптується і не сміється. Кілька людей кивають, так само як коли називали ім’я Торі. Я обводжу поглядом натовп, шукаючи Христину, — вона стоїть, схрестивши руки на грудях і ніяк не реагує на висунення моєї кандидатури.

Мені дуже цікаво, якою я здаюся в їхніх очах. Очевидячки, вони бачать у мені щось таке, чого я не знала сама про себе: сильну і рішучу людину, якою я не можу бути. Чи можу?..

Торі згідливо киває на кандидатуру, запропоновану Марлін, і починає оглядати натовп, сподіваючись почути імена наступних кандидатур.

— Гарисон, — каже хтось. Я не знаю, хто такий Гарисон, аж поки хтось не починає плескати по плечу чоловіка середніх років з білявим «хвостом» через плече, і він усміхається. Я впізнаю його. Це він назвав мене «дівчинкою», коли Торі й Зік втекли від ерудитів і прийшли до нас.

Безстрашні на мить замовкають.

— Я пропоную Чотири, — оголошує Торі.

Крім обуреного шепоту ззаду, ніхто не висловлює незгоди. Після розправи з Маркусом у їдальні його більше не називають боягузом. Цікаво, як би вони зреагували, коли б дізналися, що це був не порив, а цілком прорахований вчинок.

Тепер Тобіас може опинитися там, куди збирався, якщо я не стану на заваді.

— Нам треба обрати трьох лідерів, — каже Торі. — Час голосувати.

Вони б ніколи не висунули мене, якби я не зупинила симуляцію. І, напевно, не висунули б мене, якби я не тицьнула ножем Ерика й не полізла на міст. Що більше в мені шаленства, то популярніша я серед безстрашних.

Тобіас дивиться на мене. Я не можу бути популярна серед безстрашних, оскільки Тобіас має рацію. Я не безстрашна, я — дивергент. Я можу бути ким завгодно — ким сама виберу. Я маю триматися окремо від решти.

— Ні, — протестую я. Прокашлююся, щоб говорити голосніше. — Ні, голосувати не потрібно, бо я знімаю свою кандидатуру.

Торі зводить од подиву брови.

— Ти впевнена, Трис? — запитує вона.

— Так, — відповідаю я. — Я не хочу, я впевнена.

Отак, без суперечок і особливих церемоній, Тобіас стає лідером Безстрашності. А я — ні.

Розділ 23

Не встигли ми обрати нових лідерів, як раптом звучить сигнал: один довгий дзвінок, два коротких. Обертаюся на звук до стіни й бачу динамік, який звисає зі стелі. На протилежній стіні виявляю ще один.

Звідусіль лунає голос Джека Канга.

— Увага всім, хто наразі мешкає в таборі Правдолюбства. Дві години тому я зустрічався з представником Джанін Метьюз, який нагадав мені, що наша фракція нині дуже вразлива й цілком залежна від Ерудиції. А ще він заявив, що як я хочу зберегти самостійність нашої фракції, то повинен виконати певні вимоги.

Я ошелешено вирячуюсь на динамік. Не дивно, що лідер Правдолюбства говорить прямо, однак я не думала, що він виступить з публічною заявою.

— Щоб виконати ці вимоги, всі мусять з’явитися на Місце зборів та повідомити про наявність або відсутність імплантату, — додає він. — Також Ерудити наказали всім дивергентам з’явитися у них. З якою метою — не знаю.

Голос у нього млявий. Мені здається, він зламався, бо виявився заслабким для того, щоб чинити опір.

Однак безстрашні вміють те, що не до снаги правдолюбам, — чинити опір навіть тоді, коли, здається, немає ніякого сенсу.

Часом мені здається, що кожна фракція дає мені добрий урок життя, щоб згодом я змогла знайти себе на цьому світі. Завжди є чому повчитися, щось дізнатися нове.

Оголошення Джека Канга закінчується таким самим потрійним сигналом. Безстрашні бігають по залі, складаючи речі. Двоє юнаків зривають із ручок дверей простирадло, щось вигукуючи про Ерика. Хтось штовхає мене ліктем. А я стою і дивлюся, як наростає хаос.

З іншого боку, правдолюби, на відміну від безстрашних, знають, як не втрачати голови.

Безстрашні стоять півколом біля крісла для допитів, на якому тепер сидить Ерик. Він має вигляд радше мерця, ніж живого. Скулений, по блідому чолу стікає піт. Ерик дивиться на Тобіаса, не підводячи голови, що аж повіки злетіли під самі брови. Я силкуюся не відривати погляду від Ерика, але його посмішка, коли пірсинг розходиться в різні боки, просто жахлива.

— Хочеш, щоб я перерахувала всі твої злочини? — запитує Торі. — Чи сам розкажеш?

Краплі дощу залітають у вікно, й вода стікає по стіні. Ми стоїмо в залі допитів, на верхньому поверсі «Бузувірського базару». Почалася гроза. Від кожного удару грому і спалаху блискавки в мене мурашки бігають потилицею, наче електричний струм прошиває шкіру.

Мені подобається запах мокрого асфальту. Тут він ледве вловимий, та скоро безстрашні залишать будівлю, і мокрий асфальт буде єдиним запахом, що його я вдихатиму.

У нас — дорожні торби. Я собі з простирадла і мотузки зробила наплічник. У ньому одяг і запасні черевики. На мені куртка, яку я позичила у безстрашної-зрадниці. Нехай Ерик побачить це вбрання, як вирішить звести на мене погляд.

Ерик кілька секунд оглядає натовп, а потім помічає мене. Він переплітає пальці й обережно складає руки на животі.

— Он нехай вона їх перерахує, — каже він. — Вона мене ножем штрикнула, мабуть, вона все знає.

Не розумію, яку гру він затіяв, для чого намагається залякувати мене тут, а надто зараз, перед стратою. Він намагається вдавати самовдоволення, та я бачу, як тремтять його пальці. Навіть Ерик боїться смерті.

— Облиш її, — суворо наказує Тобіас.

— Чому? Бо ти з нею спав? — з ядучою посмішкою запитує Ерик. — Перепрошую, я забув: зануди таким не займаються. Вони одне одному шнурки зав’язують і волосся стрижуть.

Тобіасів вираз обличчя не змінюється. Я зрозуміла, що Ерику байдуже до мене: він прагне якнайдошкульніше вразити Тобіаса. А щоб завдати болю Тобіасу, треба вдарити по мені.

Саме цього я хотіла уникнути за будь-яку ціну, щоб мої успіхи і невдачі не стали успіхами і невдачами Тобіаса. Саме тому я не можу дозволити йому захищати мене зараз.

— Нехай вона їх перерахує, — повторює Ерик.

— Ти змовився з ерудитами, — намагаючись говорити спокійно, починаю я. — Ти несеш відповідальність за смерть сотень альтруїстів.

Я не можу далі говорити спокійно і починаю плюватися словами, як отрутою.

— Ти зрадив Безстрашність. Ти застрелив дитину. Ти — жалюгідна іграшка в руках Джанін Метьюз.

З його обличчя зникає посмішка.

— Чи заслуговую я на смерть? — запитує він.

Тобіас розтуляє рота, щоб перебити мене, та я встигаю крикнути:

— Так.

— Відверто, — каже Ерик. Його темні очі порожні, як яма чи беззоряна ніч. — Та чи маєш право вирішувати це ти, Беатрис Прайор? Як ти вирішила долю іншого хлопця. Як його звали? Вілл?

Я не відповідаю. Натомість чую голос батька: «Чому ти вважаєш, що маєш право стріляти в людей?» Він запитав це, коли ми з боєм пробивалися в диспетчерську Безстрашності. Він сказав мені, завжди є інший вихід, і я повинна затямити це. Я відчуваю, що у мене в горлі наче грудка воску застрягає, і я не можу ковтнути, навіть дихати неспроможна.

— Ти вчинив злочини, кожен з яких, за законами Безстрашності, заслуговує на смерть, — каже Тобіас. — За нашими законами ми маємо право тебе стратити.

Він присідає і бере з підлоги три револьвери, які лежать біля Ерикових ніг. Один по одному виймає патрони. Вони падають на підлогу з дзенькотом, котяться і зупиняються біля Тобіасових ніг. Він бере середній револьвер і вставляє в нього один патрон.

Потім розкручує по підлозі три револьвери, поки я вже перестаю розуміти, який лежав посередині. Не знаю, в якому з них патрон. Тобіас один револьвер дає Торі, а другий — Гарисону.

Я намагаюся думати про симуляцію, про те, що сталося з альтруїстами. Бачу невинних людей у сірому одязі, які лежать на вулицях. Альтруїстів залишилося так мало, що нема кому навіть подбати про тіла. Напевно, дехто там так і лежить досі. Цього б не сталося, коли б не Ерик.

Я думаю про хлопчика-правдолюба, якого він безжально застрелив. Як хлопчик мішком упав на підлогу біля мене.

Нехай ми не маємо права вирішувати, жити Ерику чи померти, але він сам це вирішив своїми вчинками.