Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 33)

Ось і скляна будівля. Я знову чую тупіт і постріли, тож петляю так, щоб зрадникам було складніше в мене поцілити.

От я вже всього за декілька кроків од скляного будинку. Зціпивши зуби, стрімголов лечу вперед. Навіть не відчуваю під собою ніг. Але, перш ніж забігти в двері, краєм ока помічаю рух у провулку. Різко завертаю туди.

Провулком біжать троє. Хтось білявий. Хтось рослявий. І Пітер.

Перечепившись, я мало не падаю.

— Пітере! — горлаю я. Він зводить пістолет. Позаду мене з пістолетом уже стоїть Тобіас. Ми всього за декілька кроків одне від одного. А позаду Пітера білява жінка (мабуть, Джанін) і рослявий бсзстрашний-зрадник уже завертають за ріг. Я не маю зброї, не маю плану, та хочу бігти за ними і вже готова це зробити, як Тобіас кладе руку мені на плече, притримуючи.

— Ти зрадник! — кричу я на Пітера. — Я знала! Знала.

Повітря розтинає зойк, відчайдушний жіночий зойк.

— Здається, друзі потребують твоєї допомоги, — посміхається Пітер — чи, радше, вишкіряється. Він і далі тримає пістолет перед собою. — У тебе є вибір. Можеш відпустити нас і допомогти їм або загинути, спробувавши наздогнати нас.

Я стримую крик. Ми обоє знаємо, як я вчиню.

— Щоб ти здох.

Задкую до Тобіаса, він теж відступає в кінець провулка. Нарешті ми кидаємося бігти й завертаємо за ріг.

Розділ 22

На землі ницьма лежить Шона. На сорочці розпливлася пляма крові. Поруч сидить навпочіпки Лінн, дивиться на неї й нічого не робить.

— Це я винна, — бурмоче Лінн. — Я не мала стріляти в нього. Не мала...

Я дивлюся на пляму. Куля поцілила Шоні у спину. Не видно, дихає дівчина чи ні. Тобіас прикладає до її шиї два пальці й киває.

— Треба тікати, — каже він. — Лінн, слухай мене. Я понесу її, і їй буде дуже боляче, але це єдиний вихід.

Лінн киває. Тобіас присідає біля Шони, підсовує під неї руки, а потім завдає її на плечі. Шона стогне. Я кидаюся, щоб допомогти йому підняти обм’якле тіло. Горло здавлює, і я кашляю.

Крекнувши від натуги, Тобіас підводиться, і ми йдемо до «Бузувірського базару». Лінн попереду, з пістолетом у руці, я — позаду. Йду задки, щоб вчасно виявити переслідування, але нікого не бачу. Напевно, зрадники-безстрашні відступили, та краще підстрахуватися.

— Агов! — назустріч нам біжить Юрая. — Зік пішов допомогти відвести Джека... о ні! — як стій зупиняється він. — О ні. Шона?

— Не зараз, — уриває Тобіас. — Біжи назад до «Базару», приведи лікаря.

Юрая так і стоїть, витріщившись.

— Юрає! Біжи!

Нам іти менш як півмилі, та через уривчасте дихання Лінн і кректання Тобіаса, який несе заюшену кров’ю Шону, відстань здається нескінченною. Бачу, як з кожним вдихом напинаються м’язи на Тобіасовій спині. Я не чую кроків, тільки калатання власного пульсу. Коли ми доходимо до дверей, здається, що мене зараз знудить, або я знепритомнію, або заверещу на всю горлянку.

Біля входу нас зустрічають Юрая, якийсь ерудит і Кара. Вони розстеляють простирадло, щоб покласти Шону. Тобіас опускає її на підлогу, і лікар одразу ж береться до справи. Розрізає на спині сорочку, і я відвертаюся, бо не хочеться дивитися на рану від кулі.

Тобіас стоїть переді мною з червоним від напруги обличчям. Мені хочеться сховатися в його обіймах, як після останнього бою, хочеться, щоб він пригорнув мене, та він не робить цього, а я про це його не попрошу.

— Я не вдаватиму, що розумію тебе, — каже він. — Та як здумаєш іще раз отак безрозсудно ризикувати своїм життям...

— Я не ризикувала своїм життям. Я намагалася жертвувати, як мої батьки, як...

— Ти — не твої батьки. Ти шістнадцятирічна дівчина...

— Не смій! — крізь зціплені зуби ціджу я.

— ...Яка не тямить, що цінність жертви полягає в її доцільності, а не в марній загибелі! Якщо ти бодай раз так ще зробиш, між нами все скінчено.

Такого я від нього не чекала.

— Ти ставиш мені ультиматум? — шепочу я, щоб більше ніхто не чув.

— Ні, констатую факт, — хитає він головою. Вуста його стиснуті в тонку лінію. — Якщо ти ще бодай раз бездумно наражатимешся на небезпеку без вагомої причини, то перетворишся на адреналінову наркоманку; повір, таких чимало серед безстрашних. Ти житимеш в очікуванні наступної дози, але я тобі в цьому не допомагатиму, — каже він з гіркотою. — Я кохаю Трис-дивергентку, яка приймає рішення, не думаючи про вірність фракції, і не поводиться так, як постановлено у фракції. Але Трис, яка займається самознищенням... Її я не зможу кохати.

Мені хочеться кричати. І не від злості: просто я боюся, що він має рацію. В мене тремтять руки, і я хапаюся за край сорочки, щоб погамувати те тремтіння.

Тобіас притискається головою до мого чола й заплющує очі.

— Я вірю, що ти тут, справжня, — тихо каже він. — Повернися.

Він ніжно мене цілує, і я настільки вражена, що не зупиняю його.

Він іде до Шони, а я стою, розгублена, на одній із чаш терезів символу Правдолюбства.

— Ох і багато ж часу минуло!

Я опускаюся на ліжко навпроти Торі. Нога її лежить на стосі подушок.

— Так, — відповідаю я. — Як почуваєтеся?

— Як підстрелена, — всміхається вона. — Чула, ти теж це пережила.

— Еге ж.

Зараз мені з голови не йде куля в спині Шони. Принаймні в мене і Торі є всі шанси видужати.

— Щось цікавого було на Джековій зустрічі? — питає вона.

— Трохи. Може, з цього приводу скликати збори безстрашних?

— Можу посприяти. Коли робиш безстрашним татуювання, то знаєш майже всіх.

— Атож, — погоджуюсь я. — А ще у вас авторитет колишнього шпигуна.

— Я вже й забула, — пирхає Торі.

— А вам вдалося вивідати щось цінне, коли ви були шпигункою?

— Моє завдання стосувалося Джанін Метьюз, — каже вона. — Як вона проводить дні. І, що важливіше, де вона їх проводить.

— Та вже ж точно не сидить у кабінеті, еге ж?

— Мені здається, Трис, я можу тобі довіряти, — відповідає вона. — Джанін має персональну лабораторію на верхньому поверсі. Просто запаморочливі системи охорони. Коли я спробувала туди вломитися, мене одразу ж викрили.

— Ви спробували туди вломитися? — перепитую я. Вона відводить погляд. — Мені здається, не для того, щоб шпигувати.

— Я вважала, що краще буде, коли Джанін Метьюз більше не існуватиме на цім світі.

На її обличчі з’являється вираз помсти, такий, як тоді, коли вона розповідала про свого брата за фіранкою в тату-студії. До симуляції, яка змусила безстрашних піти в атаку, я б назвала це бажанням справедливості, помстою, та нині певна, що переді мною реальна кровожерливість. Хоч це мене і лякає, та я можу зрозуміти Торі.

І це лякає мене ще більше.

— Я займуся підготовкою зборів, — пропонує Торі.

Безстрашні зібралися між рядами ліжок і матраців та дверима, ручки яких туго зв’язані простирадлом — кращого замка безстрашні вигадати не змогли. Я не сумніваюся в тому, що Джек Канг погодиться виконати вимоги Джанін. Тепер ми тут уже не в безпеці.

— Які умови ? — запитує Торі. Вона сидить на стільці між ліжками, витягнувши перед собою поранену ногу. Запитує вона Тобіаса, але той, здається, не чує її. Стоїть, притулившись до ліжка, згорнувши руки на грудях, і дивиться в підлогу.

Я прокашлююсь.

— Умов три. Повернути ерудитам Ерика. Назвати імена тих, у кого не стрельнули голкою. Віддати ерудитам дивергентів, — оголошую я.

Дивлюся на Марлін. На її обличчі з’являється сумна усмішка. Напевно, хвилюється за Шону, біля якої ще клопочеться лікар-ерудит. З нею Лінн, Гектор, їхні батьки й Зік.

— Якщо Джек Канг укладає угоди з ерудитами, ми не можемо тут залишатися, — каже Торі. — Куди ж нам іти?

Я думаю про пляму крові на сорочці Шони. З сумом згадую сади Злагоди, шелест листя, дотик кори до шкіри. Ніколи не думала, що сумуватиму за тими місцями. Навіть не припускала, що здатна таке відчувати.