Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 36)
— Шпилем?
Бад тицяє вгору — на скляну будівлю над нами. Мене наче хто голкою штрикає. Востаннє тут я стояла з батьком. Саме звідти я подалася зупиняти симуляцію.
Зік уже піднімається нагору. Я переставляю ноги, змушуючи себе йти за ним. Мені важко дихати, та якось я примудряються рухатися. Коли я дістаюся сходів, спазм у грудях майже розходиться.
У Шпилі Зік піднімає рушницю і цілиться в камеру під стелею. Стріляє — і зелена фарба розтікається по одному з вікон, не потрапивши в об’єктив камери.
— Ой, — зітхаю я. — Ой-ой.
— Що? Цікаво було би поглянути, як з першого разу поцілиш ти.
— Правда?
Я піднімаю рушницю, упираю її в ліве плече. Дивно стискати цівку лівою рукою, але права поки що не витримає ваги. Я знаходжу в оптичному прицілі камеру, примружую око. Чую шепіт у голові. «Вдих. Приціл. Видих. Постріл». За кілька секунд я усвідомлюю, що це Тобіасів голос. Це він так учив мене. Я натискаю гачок, і кулька поціляє в камеру, заливаючи об’єктив синьою фарбою.
— Тепер ти. І теж зміни руку.
Зік невдоволено бурмоче.
— Агов! — лунає раптом радісний голос. Над скляною підлогою виринає голова Марлін. Чоло в неї перемащене пурпуровою фарбою. Марлін лукаво посміхається і цілиться в Зіка, влучає йому в ногу, а потім — у мене. Кулька лускає на моїй руці. Боляче!
Марлін сміється і ховається за склом. Ми з Зіком перезираємось і біжимо за нею. Марлін регоче, продираючись крізь натовп дітей. Я цілюсь у неї, але пляма розливається по стіні. Марлін стріляє в хлопчика біля поруччя — Гектора, молодшого брага Лінн. Спершу він ошелешено дивиться на неї, а потім наводить свій маркер і влучає в когось іншого.
Повсюди вибухають кульки. У Шпилі вже всі стріляють одне в одного — і старі, і малі. Ми забуваємо про камери, збиваємось
Коли вщухає перестрілка, мій одяг кольоровий, а не чорний. Я збережу цю футболку й не пратиму її, щоб пам’ятати, чому я вибрала Безстрашність: не тому, що вони ідеальні, а тому, що живі. І вільні.
Розділ 25
Хтось зробив набіг на кухню безстрашних і відшукав запаси харчів тривалого зберігання, отож перед сном ми отримуємо гарячу вечерю. Я займаю місце за столом, за яким завжди сиділа з Христиною, Алом і Віллом. Відчуваю, як у горлі застрягає грудка: половини з нас уже немає серед живих.
У всьому винна я. Пробачила б — і могла врятувати Ала, але ж я затялася. Зберегла б ясну голову — і Вілл би не помер, але й тут у мене не вийшло.
Не встигаю цілком поринути у свої переживання — Юрая ставить тацю і сідає поруч. На таці тушонка і величезний шоколадний пиріг.
— Звідки? — дивуюсь я, глипаючи на свою тарілку, вміст якої значно скромніший.
— Хтось тільки-но приніс. Знайшов кілька коробок з готовими сумішами і спік, — відповідає він. — Можеш відкусити у мене трошки.
— Трошки? Ти хочеш змегелити все це сам?
— Так, а що? — дивується він.
— Нічого.
Христина сидить навпроти, якнайдалі від мене. Зік ставить перед нею тацю. До нас приєднуються Лінн, Гектор і Марлін. Краєм ока я помічаю рух під столом і бачу, що Марлін поклала долоню на коліно Юраї і вони переплітають пальці. Обоє намагаються поводитися невимушено, та однак часто зиркають одне на одного.
Лінн, яка сидить ліворуч од Марлін, дивиться так, наче лимон укусила. Вона їсть дуже швидко.
— Де пожежа? — підкушує її Юрая. — Як так запихатимешся, то ще знудить.
— Мене й так скоро знудить від того, як ви дивитеся одне на одного, — кривиться Лінн.
У Юраї червоніють вуха.
— Ти про що?
— Ми ж усі не ідіоти. Чом би тобі просто не переспати з нею?
Юрая ошелешено дивиться на неї. Марлін кидає на Лінн сердитий погляд, нахиляється і твердо цілує Юраю в губи, руками пригорнувши його за шию, пальцями ковзаючи йому під комір. Весь горошок, що був на моїй виделці, сиплеться в тарілку.
Лінн відсуває тацю й вискакує з-за столу.
— Що відбувається? — цікавиться Зік.
— І не питай, — відповідає Гектор. — Їй усе не подобається, навіть важко перелічити, що саме.
Марлін і Юрая всміхаються.
Я змушую себе опустити погляд у тарілку. Так дивно бачити двох людей, з кожним з яких знайомишся окремо, а вони раптом стають парою! Хоч я і не вперше з цим стикаюся. Я чую скрегіт — Христина водить виделкою по тарілці.
— Чотири! — вигукує Зік, махаючи рукою. — Ходи сюди, тут є місце.
Тобіас кладе руку мені на здорове плече. Помічаю, що два суглоби на кулаку збиті в кров: рана свіжа.
— Перепрошую, не можу залишитися з вами, — каже він і нахиляється до мене. — Можна тебе на секунду?
Я підводжуся, помахавши рукою всім, але на мене звертає увагу лише Зік, оскільки Христина з Гектором втупилися в тарілки, а Юрая з Марлін тихо розмовляють. Ми виходимо з їдальні.
— Куди ми?
— На потяг, — відповідає Тобіас. — У мене зустріч, і я хочу, щоб ти допомогла мені зрозуміти ситуацію.
Ми йдемо однією зі стежок по краю Ями до сходів, що ведуть у Шпиль.
— Навіщо тобі знадобилася я...
— У тебе краще виходить.
Мені нема чого відповісти. Ми піднімаємося сходами, перетинаємо скляну підлогу. Потім минаємо вогке приміщення, де я проходила свою панораму страху. Судячи зі шприца на підлозі, ним хтось недавно користувався.
— Ти сьогодні був у панорамі страху? — запитую я.
— Чому ти так вирішила? — Тобіас здивовано дивиться на мене темними очима. Він відчиняє двері, й мене огортає літня спека. Вітру немає.
— У тебе збиті суглоби, а приміщенням хтось недавно користувався.
— От і я про це. Ти спостережливіша за інших, — він дивиться на годинник. — Мені сказали сісти на потяг о 8.05. Ходімо.
Мене охоплює надія. Може, зараз він не стане сперечатися, лаятися і все в нас буде, як колись.
Ми підходимо до колії. Востаннє ми тут були, коли Тобіас хотів показати мені, що в таборі Ерудиції повсякчас горить світло, і розповісти, що ерудити планують напасти на альтруїстів. Зараз мені здається, наче в нас відбудеться зустріч із позафракційними.
— У мене відчуття, що ти ухиляєшся від питання,— кажу я.
— Гаразд, — зітхає він, — я проходив через свою панораму страху. Хотів подивитися на зміни.
— І були зміни?
Він прибирає з обличчя пасмо волосся, не дивлячись мені в очі. Я не знала, що в нього така густа чуприна, бо він завжди коротко стригся, як в Альтруїзмі, та зараз волосся відросло сантиметрів на п’ять і затуляє чоло. Тепер він набув грізного вигляду. Він менше вже подібний до того хлопця, яким був раніше і з яким у мене зав’язалися стосунки.
— Так, — відповідає він. — Але кількість та сама.
Чую з лівого боку гудок паровоза, але фари не горять. Поїзд тихо ковзає по рейках, ніби скрадається.
— П’ятий!
Ми біжимо. Відрахувавши п’ятий вагон, я хапаюся за поруччя лівою рукою і щосили підважуюся. Намагаюся закинути ноги, але вони трішечки не долітають і опиняються дуже близько від коліс... скрикнувши й подряпавши коліно об підлогу вагона, залажу досередини.
Тобіас застрибує одразу ж за мною і сідає поруч. Скрегочучи зубами, я тримаюся за коліно.
— Дай подивлюся, — каже він. Задирає холошу джинсів вище коліна. Від його пальців на моїй шкірі залишаються невидимі оку холодні смуги. Мені дуже хочеться схопити його за сорочку, притягнути до себе й поцілувати, пригорнутися до нього. Та я не можу, бо поміж нами виникло дуже багато таємниць.
Коліно кривавиться.
— Ранка неглибока, швидко загоїться.
Я киваю. Біль вщухає. Тобіас підкочує холошу так, щоб не опускалася. Я лягаю і втуплююся в стелю.