Вероника Рот – Інсургент. Бунтівниця. Книга 2 (страница 37)
— Значить,
Враження таке, ніби у Тобіаса в очах хтось запалив сірника.
— Так, але тепер інакше.
Колись він мені розповідав, що панорама страху не змінювалася відтоді, як він уперше пройшов її. Значить, сталося щось суттєве.
— Нині там з’явилася ти, — хмуриться він. — Замість застрелити жінку, як зазвичай, мені довелося спостерігати твою загибель. І я нічого не міг удіяти.
Його руки тремтять. Як мені його втішити? «Я не збираюся гинути...» Але звідки мені знати? Ми живемо в небезпечному світі, і я не настільки прив’язана до життя, щоб зробити все задля того, щоб вижити. Я не зможу заспокоїти Тобіаса.
— Вони от-от з’являться, — Тобіас дивиться на годинник.
Я підводжуся — й одразу бачу Евелін і Едварда, які стоять біля колії. Вони розганяються заздалегідь і застрибують практично з тією ж легкістю, що й Тобіас.
Едвард посміхається, дивлячись на мене. Сьогодні у нього на оці пов’язка з вишитим на ньому великим синім хрестом.
— Привіт, — каже Евелін так, наче мене не існує, і дивиться тільки на Тобіаса.
— Чудове місце для зустрічі, — мовить Тобіас.
Стемніло, і я бачу тільки чорні силуети будинків на тлі синього неба. Світло є лише в деяких будинках, що туляться до озера й, мабуть, належать Ерудиції.
Поїзд досить несподівано завертає ліворуч, подалі від вогнів Ерудиції, в покинуту частину міста. Уповільнює хід.
— Нам здалося — найбезпечніше, — відповідає Евелін. — Отже, ти хотів зустрічі.
— Так. Я хочу обговорити умови союзу.
— Союзу, — повторює за ним Едвард. — А хто тобі дав право укладати союзи ?
— Він — лідер Безстрашності, — кажу я. — І має право це робити.
Едвард від подиву зводить брови. Нарешті Евелін кидає на мене погляд, та тільки на мить. Усміхнувшись, вона знову дивиться на Тобіаса.
— Цікаво, — запитує Евелін. — Вона також лідер Безстрашності?
— Ні, — швидко відповідає Тобіас. — Вона тут, щоб допомогти мені зрозуміти, можна вам вірити чи ні.
Евелін стискає губи. Якась частина мене хоче задерти носа і вигукнути «Ха!», однак я обмежуюся самовдоволеною посмішкою.
— Певно, що ми згодні на союз... однак за умови виконання декількох умов, — відповідає Евелін. — Гарантоване і рівне представництво в уряді, який буде створено після перемоги над ерудитами. По завершенні атаки — цілковитий доступ до всіх даних ерудитів. Певна річ...
— Що ви збираєтеся робити з інформацією ерудитів? — перебиваю я.
— Звісно, знищити. Єдиний спосіб позбавити ерудитів влади — позбавити їх знань.
Мені відразу хочеться сказати їй, яка вона дурна. Та я залишаю це при собі. Коли б не було симуляцій та інформації, зібраної ерудитами про всі фракції, коли б вони так не зациклилися на технічному прогресі, то не було б і нападу на альтруїстів. Тоді б мої батьки були живі.
Навіть якби нам вдалося прикінчити Джанін, чи можна довіряти іншим ерудитам? Знати, що вони більше на нас не нападуть? Не певна в тому.
— Що ми отримаємо в обмін на виконання умов? — запитує Тобіас.
— Людей для штурму Ерудиції. Рівне число місць в уряді разом з нами.
— Я певен, що Торі вимагатиме права звільнити цей світ від Джанін Метьюз, — тихо каже Тобіас.
А я й не відала, що всі знають про ненависть Торі до Джанін. А може, й не всі. Тобіас може знати про неї таке, про що не здогадуються інші. Та ще й вони обидва лідери, тож Тобіас мусить знати про неї більше.
— Це можна влаштувати, — відповідає Евелін. — Мені байдуже, хто її вб’є. Просто хочу, щоб її не було.
Тобіас дивиться на мене. Мені хочеться пояснити йому, чому в мене настільки суперечливі почуття... чому я більше за інших маю право бажати знищення Ерудиції, але я не знаю, як сказати це, навіть коли б мала на це час. І він розвертається до Евелін.
— Тоді домовилися, — простягає він руку.
Евелін стискає її.
— Нам треба зустрітися за тиждень, — каже вона. — На нейтральній території. Більшість альтруїстів люб’язно дозволили нам перебувати в їхньому таборі й готуватися, поки вони усувають наслідки нападу.
— Більшість, — повторює Тобіас.
Обличчя Евелін кам’яніє.
— Боюся, твій батько й досі має авторитет серед великої кількості альтруїстів. Він порадив їм не зустрічатися з нами, — вона сумно всміхається. — І вони погодилися, як і того разу, коли він наполіг на тому, щоб мене вигнали.
— Вони тебе вигнали? — запитує Тобіас. — Я завжди вважав, що ти пішла самохіть.
— Ні. Як ти можеш здогадатися, альтруїсти були схильні пробачити й забути. Та твій батько має серед них неабиякий вплив, і завжди мав. Я вирішила піти сама, щоб уникнути ганьби публічного вигнання.
Тобіас вражений почутим.
Едвард, який стояв, прихилившись до стіни вагона, випростується.
— Пора! — нагадує він.
— До зустрічі за тиждень, — прощається Евелін.
Поїзд виходить на один рівень з вулицею, і Едвард стрибає. За кілька секунд зникає Евелін. Ми з Тобіасом залишаємося у вагоні, слухаючи, як свистять колеса на рейках. Ми мовчимо.
— Навіщо ти взяв мене з собою, якщо ти в будь-якому разі хотів укласти союз? — сухо запитую я.
— Ти ж мене не зупинила.
— А що мені треба було зробити — руками помахати? — похмуро відповідаю я. — Мені це не подобається.
— Це необхідність.
— Який? — запитує він, схрещуючи руки на грудях. — Вона тобі просто не подобається. З самого початку не сподобалася.
— Звісно, вона мені не подобається! Вона ж тебе покинула!
— Її вигнали. І коли я вирішу її пробачити, тобі ліпше вчинити так само. Це ж мене покинули, а не тебе.
— Справа серйозніша. Я їй не довіряю і вважаю, що вона хоче тебе використати.
— Не тобі вирішувати.
— Тоді знову запитую, для чого ти мене покликав? — як і він, схрещую руки на грудях. — А, згадала... щоб я оцінила ситуацію. Добре, але те, що тобі не подобається моя оцінка, не означає...
— Я забув, що на твою оцінку можуть впливати емоції. Якби пам’ятав, може, і не взяв би тебе з собою.
— Мої емоції. А як щодо твоїх? Щодо того, що кожен, хто ненавидить твого батька, як і ти, — обов’язково союзник?
— Маркуса це взагалі не стосується!
— Стосується! Тобіасе, він багато знає, і ми мусимо з’ясувати, що саме.
— Знову? Я думав, ми з цим покінчили. Він брехун, Трис.
— Та ну? Тоді й твоя мати теж. Гадаєш, альтруїсти здатні когось вигнати? Я так не думаю.
— Не говори в такому тоні про мою матір.
Бачу попереду світло. Це — Шпиль.
— Гаразд, — підходжу я до краю. — Не буду.